1941 рік зустріла моя бабуся з матір’ю та братом, без батька, про якого після засудження не було жодних вісток. З початком німецько-радянської війни бабусиного брата Володимира було призвано до Червоної армії, а в квітні 1942 року він пропав безвісті на Волховському фронті.

Залізничну станцію Новозибків, поблизу якої був розташований наш будинок, нещадно бомбили і німецькі, і радянські літаки, і бабуся з мамою, як і інші мешканці нашої вулиці, кожного разу, почувши в небі гул моторів, ховалися у близькому лісі. Одного разу, повернувшись з лісу після нальоту, дому свого Остапчуки не побачили – лише велика вирва зяяла на місці колишньої хати. Довелося матері з дочкою копати землянку на власному подвір’ї, і жити в ній до зими.

Але зимою стало в землянці занадто холодно. На щастя, сусід Остапчуків, старий Баукало, зостався у війну зовсім один, жінка його давно померла, а дочки кудись зникли у воєнному лихолітті. Без догляду старий весь покрився вошами, запустивши довге волосся та нігті, так що навіть постригти його не було кому. Остапчуки взялися за ним доглядати, і таким робом пережили у сусідській хаті зиму, а навесні перебудували під власну хату колишній сарай, і так, у сараї, прожили всю війну і жили по війні.

Українець зумів і тютюн у Сибіру виростити

А прадід мій Терентій Остапчук тим часом відбував ув’язнення на Колимі. Як він там вижив, я не знаю, але відбувши строк, був переведений на поселення трохи південніше, до Сибіру. Тут він уже ходив на працю «без конвою» та винаймав собі житло у місцевих жителів. Дозволено йому тепер було й листування, і так він довідався, що його дружина та дочка бідують у Новозибкові в старому сараї. Тепер у Терентія Остапчука з’явилася мета – заробити гроші, і повернувшись із заслання, побудувати для родини нову хату. Але як це було зробити?

Та працелюбність в українця є, мабуть, родовою, генетичною якістю. Згадав мій прадід тут про тютюн, який вирощується на Стародубщині, поблизу містечка Погар.

Взагалі Стародубщина – край, для виробництва тютюну не найкращий. Розташована ця земля на північ від України в її нинішніх кордонах, ґрунти тут нечорноземні, і тютюн тут гарним нібито бути не може. Але, незважаючи на природні перешкоди, саме на Стародубщині вироблявся один із кращих тютюнів у Російській імперії, і саме у Погарі перед революцією була збудована сигаретна фабрика, яка в радянські роки стала єдиним у Радянському Союзі виробником якісних сигар.

Як пишуть місцеві краєзнавці, смак погарського тютюну розпізнав свого часу навіть Вінстон Черчилль, якому, під час перебування у Москві, в роки Другої світової війни, було подаровано скриньку погарських сигар, та і після війни висилалися кілька разів подарунки з Погару, а ще, нібито, погарський тютюн любив й інший британський прем’єр-міністр, Гарольд Макміллан. Не знаю, як англійські можновладці, але моєму прадіду погарський тютюн справді допоміг.

Бо вирішив мій прадід вирощувати в Сибіру хай і не якісний погарський, та хоч якийсь самосад, адже тютюн серед зеків цінувався на вагу золота, і на ньому можна було щось заробити. Гроші, що отримував з продажу самосаду, ховав Терентій під дошкою підлоги своєї домівки, аби не вкрали, і звільнившись, повернувся до Новозибкова навіть багатим.

Така от доля людська – їхавши в ув’язнення, не вірив він, що живим повернеться, але й пересидів у Сибіру жахливу війну, і ще з грошима дістався додому. Велику силу має воля людська – сила до боротьби з будь-якими труднощами. І ця сила в мого прадіда, очевидно, була.

Повернувшись до Новозибкова, відбудував прадід хату, і в цьому йому допомагали дружина та дочка, що вийшла вже заміж, допомагав і її чоловік, мій дідусь, і навіть моя маленька мати. Одного разу, коли всі пішли на будівництво нової хати, а вона залишилася запертою в старій хаті сама, взявши сокиру, виламала шибку вікна та вийшла «на волю», аби тільки бути в цей час разом з усією своєю родиною.

Жив у цій новій, цегляній хаті й я, як бував на гостині в дідуся та бабусі в дитинстві та юнацтві. Шкода тільки, що живими прадіда та прабабусю я вже не застав – Терентій Остапчук помер 1962 року, а його дружина Ольга ще раніше – 1957-го.

А брати мого прадіда так і залишилися в Америці. Довго від них не було жодних вісток. Але десь на початку 1950-х років, коли прадід ще був на засланні, а моя бабуся, його дочка, вивчившись на учительку, викладала математику в новозибківській школі, її зненацька викликали у місцевий комітет «государственной безопасности». Виявилося, що на її дівоче прізвище прийшла посилка зі Сполучених Штатів. Бабуся моя, звичайно, дуже зраділа.

Та начальник відділу МГБ запропонував їй, навіть не подивившись на те, що міститься в цій посилочці, написати в його присутності письмову відмову як від посилки, так і від подальшого листування з її відправниками. Бабусі, звісна річ, довелося погодитися. Що було в тій посилочці, вона так ніколи й не довідалася, і з Америки їй більше не писали. Зв’язок із родичами увірвався навіки.

(Першу статтю «Подорож російського українця з Берестейщини на Стародубщину через Америку та Колиму» про долю Терентія Остапчука читайте за лінком)

Ігор Роздобудько – історик, перекладач, член Малої Ради Громади українців Росії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода