Сказати по правді – багато хто з простих селян, як на Стародубщині, так і в Березані, по поваленні сталінського «соціалізму» восени 1941 року, сподівався, що «за німців» життя в них зміниться на краще. Та дуже швидко селянам довелося зрозуміти, що нема різниці, які окупанти над тобою панують – усі вони гідні лише на те, аби використовувати підвладне населення задля власної мети.

І нацистська влада виявилася не менш жорстокішою, ніж сталінська – як за Сталіна можна було поплатитися свободою чи навіть життям за недоречно сказане слово чи за «колосок», так і за Гітлера, і єдина «втіха» для селян була в тому, що українську мову німці знали набагато гірше від більшовиків, і не завжди могли зрозуміти та покарати за те, що почули. А українці тим іноді користувалися. От як це було в Березані, що на Київщині.

Розповідають, що тут був один дідусь, в якого за селом був баштан, і щоліта дід будував на баштані собі курінь, в якому днював та ночував, охороняючи свої кавуни. І як звик він лаяти кожного, хто йшов через його баштан у мирні часи, так робив і у воєнні, незважаючи навіть на те, чи озброєні є ті люди, на кого він накидався зі своєю лайкою.

І ось бувало, що йшли через його баштан у своїх справах озброєні німці, і чули, як він їх матюкав останніми словами. І нічого діду за таку «неповагу» до окупантів не було – все йому сходило з рук. А ось іншим мешканцям села, і серед них навіть літнім жінкам, зокрема моїй прабабусі, доводилося ризикувати і власним життям. І все через «чергу». От як це було:

У лісах поблизу Березані тоді з'явилися загони радянських партизан, які нападали на залізницю, підривали залізничну колію.

І німці змушували селян (переважно жінок, бо чоловіків у селі залишилося мало) ходити по ночах охороняти ту колію. В чиє чергування колію підривають – того німці розстрілюють. Розрахунок був на те, що серед партизан, як вважали німці, було багато місцевих, і вони б мали пожаліти своїх односельчан та родичів, перед якими була загроза розстрілу. Але не жаліли. Отак ішла моя прабабуся, як й інші селянки, в ніч на чергування, і не знала, чи повернеться зранку живою додому. Та Бог і тут її милував.

А у Новозибкові, на Стародубщині, крім німців, на вулицях часто можна було побачити й вояків інших національностей, що служили у вермахті.

Дуже відрізнялися від німців італійські вояки. З веселими піснями вони ходили на прогулянку до лісу чи на озеро, причому головну свою зброю – карабіни, тримали переламаними у стволі на плечі, бо так їм здавалося зручнішим пересуватися. Побачивши їх, можна було подумати, що це мисливці, які повертаються з полювання, або герої якоїсь розважальної оперетки, а не вояки армії, завдяки якої на фронті щодня гинуть тисячі людей.

Велике враження на мешканців Новозибкова мали й кінні кубанські козаки, що перейшли на бік німців. У своїй козачій формі, з газирями та в шапках-кубанках, гайсали вони по вулицях міста, лякаючи людей своїм грізним виглядом більше за самих німців. Командували ними німецькі офіцери, а спілкуватися з місцевим населенням було їм заборонено. Як і в недавні часи, вибір вони в 1941-му, думаю, зробили неправильний.

Ігор Роздобудько – історик, перекладач, член Малої Ради Громади українців Росії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода