80 років тому, восени 1942 року, територія України повністю була окупована нацистською Німеччиною та її союзниками. На місцях окупанти створювали допоміжні органи управління з колабораціоністів. В містах призначали бургомістрів, а в селах – старост. Зараз, з огляду на російську агресію проти України, тема окупації та колабораціонізму актуалізувалася найгіршим чином.

Як працювали колабораціоністи в роки Другої світової війни? Про це «Історичній Свободі» розповів історик Іван Дерейко, співавтор youtube-каналу «Історія для дорослих».

– Старост і бургомістрів призначали окупанти. А чим вони керувалися? Які у них були параметри, за якими ту чи іншу людину обирали і призначали?

– За радянською версією, окупанти обирали найлютіших ворогів радянської влади: недобитих куркулів і так далі. Але ця версія спрощено-пропагандистська. Адже в Україні існував визвольний рух, який був зацікавлений в тому, щоб розставити всюди своїх людей.

У тоталітарній державі, якою був СРСР, влада була централізована, все було частиною зацементованого режиму. І коли він відступав, то утворювався владний вакуум. І цей вакуум намагалися заповнити похідні групи ОУН, які попервах розставляли своїх людей на посади. Там, де такого не відбувалося, німці самі мусили когось шукати... Наприклад, як окупанти призначили першого бургомістра в Харкові: знайшли в місті німкеню, яка їм окреслила середовище інтелігенції. Відтак зібрали чоловік 40 місцевих інтелігентів і сказали: виберіть собі бургомістра.

Це аж ніяк не означало, що нацисти віддають владу місцевим! По суті, їм були потрібні «подовжувачі рук». Тому що окупаційна влада була дворівневою. Тобто основні керівні функції виконував німець – обербургомістр, а при ньому попервах військові створювали міську комендатуру.

Потім, коли влада переходила до цивільної окупаційної адміністрації рейхскомісаріату «Україна», утворювали міський комісаріат, який виконував основні керівні функції.

А при ньому діяла міська управа вже з місцевого населення, яка виконувала допоміжні функції й ті, до яких німцям не було діла або не доходили руки. Тобто міська управа вела облік населення, облік житла, організовувала якусь взаємодопомогу, якщо були ініціативні люди.

Спочатку дуже багато людей розставили українські націоналісти. У листопаді 1941 року вийшов наказ по таємній поліції СД розстрілювати націоналістів під виглядом грабіжників, і почалася німецько-українська війна в такому своєрідному форматі. Відтак нацисти почали уважніше приглядатися до тих людей, які позаймали якісь посади.

– Бургомістра Києва Володимира Багазія німці розстріляли.

– Так. Першого бургомістра Києва Оглобліна усунули через місяць роботи, а Багазія через чотири місяці роботи теж усунули і невдовзі розстріляли. Першого бургомістра Харкова Крамаренка теж розстріляли. Ситуація ускладнювалася тим, що радянські спецслужби теж були зацікавлені в тому, щоб розставити на чинні колабораційні посади своїх агентів.

– А в селі старосту як призначали?

– Тоді німці, як і, зрештою, московіти зараз, наступали вздовж, як вони казали, «панцерштрасен» – доріг, по яких могли пройти танки та інша техніка. Всі села і населені пункти, які були біля цих доріг, опинялися в зоні особливої уваги. Натомість у віддалених селах, які ще й не мали великого господарського значення, за всю війну могли не побачити жодного німця. Їм з району приходила рознарядка: обрати старосту і поліцаїв.

– Тобто була певна виборність на периферії?

– На першому етапі, до становлення райхскомісаріату «Україна», дуже часто так. Староста і поліцаї підлягали поліції не українській, навіть якщо номінально був місцевий начальник поліції, а німецькій. Тобто німецька керівна ланка і підпорядкована українська.

Начальник штабу 118-го поліційного батальйону Григорій Васюра згадував, що він, як український начштабу, отримував 30 марок і займався господарськими справами, а німецький начальник штабу отримував 200 марок і займався плануванням операцій.

З початку 1942 року німецька поліція й адміністрація почали глибше вникати в стан справ. Дуже часто перевіряли роботу того чи іншого бургомістра чи старости, збирали і вивчали компромат.

У тому ж Харкові по суті чотири підпільні сили боролися за вплив на міську управу: це два напрямки ОУН – мельниківський і бандерівський, це радянська агентура НКВС і і це «білі» росіяни з емігрантського «Народно-трудового союзу». Вони закладали один одного, підставляли один одного.

І там йшла досить люта гризня.

У селі основні функції старости – це облік населення, здавання продуктів, контингенту, як тоді називали, а також виконання плану по висилці до Німеччини остарбайтерів. Якщо не справлявся, то усували. На місце тих, кого усунули з посади старости чи бургомістра, зазвичай, піднімали їхніх заступників. У тому ж Харкові, наприклад, німці змінили трьох бургомістрів. І вони не заморочувалися, а просто піднімали заступників.

– Бургомістри і старости мали чітко визначені повноваження чи у них було велике поле для імпровізації?

– Тут все залежало від конкретної людини. Окупаційна система не набула своїх фінальних форм, а тільки створювалася. Дуже часто надходили різні накази від різних інституцій. Тому дуже часто імпровізували.

Промовистий приклад того, що окупаційна система не завершила свого формування – уніформу для чиновників райхскомісаріату «Україна» зробили тільки в 1944 року…

– Коли райхскомісаріат вже втратив територію.

– Абсолютно!

В архівних документах стикаємося з тим, що в роботі окупаційних структур просто радикальна різниця. Десь староста був заляканий або лояльний нацистам – тиранив своє населення, ганявся за людьми на відправку до Німеччини. Він діяв суто в руслі нацистської політики і ставав катом для своїх односельців.

В інших випадках староста занижував чисельність населення, щоб менше людей йому висилати до Німеччини на роботу. Такі йшли на всякі хитрощі. Наприклад, відправляли до Німеччини приблудних червоноармійців або ще когось, кого їм було менше шкода.

Читав справу одного такого старости, який радянським слідчим доводив: я захищав місцеве населення, я ніколи не виконав плану по вивозу людей до Німеччини більше, як на 30%.

відправка остарбайтерів до Німеччини з київського вокзалу, 1941-1942 роки

На Київщині ми збирали свідчення очевидців про окупацію. І нам розповіли про старосту села, який був фольксдойчем – місцевим етнічним німцем…

– Коли німці призначали на посади, то фольксдойчі завжди були в пріоритеті.

– Точно! Київський науковець Костянтин Штепа під час окупації раптом виявив, що він – фольксдойч. Його призначали редактором газети «Українське слово» після того, як німці розстріляли українську редакцію з оунівців. Він очолив вже «Нове українське слово», абсолютно лояльне до німців антисемітське видання, суто прогітлерівське.

– А щодо цього сільського фольксдойча, котрий старостою став?

– Там була зона партизанської активності, і нацистам хотіли стратити якусь частину людей для залякування населення, щоб не підтримували партизанів. Вони зігнали групу заручників і повели їх на розстріл. Але тут староста втрутився і заявив нацистам: ні-ні, цих не чіпайте, це все – моє село, я фольксдойч, ось документ! А там виконавець якийсь унтерштурмфюрер СС (молодший лейтенант, – «Історична Свобода»), який до ладу не орієнтується, де він взагалі. І так староста врятував купу селян від розстрілу, ризикуючи власним життям. Бо якби унтерштурмфюрер був меткіший і справа відкрилася, то все могло би закінчитися трагічно. Парадокс в тому, що його розстріляла радянська влада після повернення, відразу якийсь польовий трибунал його стратив.

– Отже, чітко регламентованих правил немає. Кожен урядує у значній мірі на власний розсуд. Але в такій ситуації виникають умови для всяких зловживань. Є підстави говорили, що була корупція та інші зловживання?

– Підстави є. Ба більше, їх давали самі нацисти. В Україну присилали не найкращі управлінські кадри. Навпаки, в Україну з німецького боку урядувати приїздили так звані «східні затички», як їх називали.

Це люди, які не змогли прилаштуватися на нормальну роботу в Німеччині чи в окупованій Європі, десь у Франції. Сюди присилали тих, хто не згодився більше ніде. І ці окупанти поводили себе як реальні грабіжники.

Мало того, що німецький Рейх визискував населення і всі ресурси країни, так ще вони крали для власного збагачення просто в промислових масштабах. Використовуючи те, що до Німеччини вивозилося, вони і додому відправляли. Таких прикладів купа.

Свого часу, працюючи в архіві СБУ, натрапляв на такі свідчення в матеріалах розслідувань. Наприклад, у Києві була така служба «Оріон», яка вербувала агентуру для німецької розвідки. І керівник цього «спецоргану», як це називали в НКВС, крім вербування агентури, займався тіньовою торгівлею. В Києві за продукти – адже нацисти міста виголоджували, і були великі проблеми з харчами – можна було за безцінь накупити чи обміняти на їжу всілякі цінності, переправити на Захід і там продати в рази дорожче.

Керівник цього невеличкого вербувального органу за рік-півтора роботи купив собі ресторан у Варшаві. Тобто, маючи зарплату в нещасних 200-300 марок, він збагатився на сотні тисяч. І так робили всі.

– Старости і бургомістри теж так робили?

– Це індивідуально. Хтось займався реальною опікою місцевого населення, створював український Червоних Хрест, службу взаємодопомогу, допомагав полоненим і місцевому населенню, влаштовував якісь обіди для людей, які не могли себе забезпечити. А хтось користувався тим, що можна пограбувати покинуті єврейські помешкання, покинуте майно. В Києві розвивався такий-сякий бізнес, з’явилися гроші, а відтак почалися хабарі, тому що німці встановлюють безглузді правила, які намагалися обійти...

– Наскільки старости і бургомістри були корумпованими?

– Статистики по цьому, як ви розумієте, немає. Тобто не можна сказати, що половина були хорошими, а половина поганими.

Загальну атмосферу можна розділити на два періоди. Попервах – надія, що буде краще. Багато українців спочатку ідеалістично сприймали німців або, принаймні, не чекали гіршого за те, що було під час Першої світової війни, коли німці прийшли підтримати Центральну Раду, а потім гетьмана. А потім швидко настало розчарування.

Прислужувати тим, хто спалював села, ловив, як на полюванні, молодих хлопців і дівчат та вивозив їх до Німеччини, тобто підтримувати злочинну окупаційну владу вже не випадало.

Відтак люди йшли на співпрацю з окупантами або зі страху, або з особистої користі.

– А все-таки, типові зловживання і корупція тих часів?

– Майно покинуте або заарештованих людей можна було красти. Його часто крали, продавали і на цьому наживалися. Як українські, так і радянські підпільники зазначали, що в поліції з-під арешту можна було викупити людинку. Обхід обмежень. Наприклад, у Києві існувала водна поліція – на катерах патрулювалося Дніпро. А через Дніпро треба було переправляти до Києва товари на продаж. І поліцай міг річну зарплату заробити за таємну переправку товару в Київ через річку.

– Коли радянські війська перейшли в наступ, то старости і бургомістри здебільшого тікали на Захід разом з німцями чи лишалися?

– За німецьким розпорядженням їх мали евакуювати. Потім у Німеччині їх часто використовували на інших роботах – у пропаганді, у нагляді за тими ж остарбайтерами, хтось ішов до війська. Якщо староста залишався, то це була його власна ризикована ініціатива. Багато хто реально допомагав місцевому населенню і думав, що це його відбілить. Але ні.

– Навіть із тих, хто втік, потім багатьох в Європі спіймали і відправили назад до СРСР. Для них було якесь стандартне покарання? Наприклад, був старостою, значить, тобі стільки-то, а був бургомістром – стільки років таборів? Чи для кожного індивідуально міру покарання визначали?

– Ще під час війни був в СРСР ухвалений указ президії Верховної Ради СРСР про покарання для «фашистських вбивць, зрадників та їхніх посібників».

Грубо кажучи, там визначалося дві категорії для покарання. Для людей, які вчинили масові злочини, страта через повішання. Бургомістри чи старости, які не були піймані на співучасті в якихось злочинах, йшли по категорії «посібники», що означало 15-25 років таборів.

Цей указ використовувався достатньо широко. Але чомусь здебільшого справи колишніх поліцаїв і службовців окупаційних управ йшли по стандартній 58-ій статті Кримінального кодексу: зрада батьківщини й антирадянська агітація.

Я пояснив би це безграмотністю радянських слідчих, які йшли по шаблону 1937 року – вибивали базові свідчення і не дуже вникали. Через це потім часто відбувалися повторні процеси. Виявляли справді нові дані і в 1960-их, і в 1970-их роках.

– Середньостатистичне покарання для них яким було?

– Фронтові трибунали у 1943 році здебільшого страчували. Якщо слідство відбувалося вже у фільтраційних таборах після війни, то здебільшого це йшла 58-ма стаття і табори: 10, 15, 25 років. Як правило, чим вища посада, тим більше покарання. А в кого були виявлені злочини проти мирного населення, проти полонених, то тим вища міра покарання.

Мій улюблений приклад – вже згадуваний Костянтин Штепа, редактор «Нового українського слова». У 1930-их роках його заарештовували і відпустили, тому що він погодився на співпрацю, став сексотом НКВС.

Під час німецької окупації він дуже різко перефарбувався в німця. Відтак видавав у Києві українською і російською мовами дуже лояльні газети. Щоб запевнити в найвищій лояльності, відправив сина остарбайтером до Німеччини, де той ледве не помер. Він його дуже довго витягував. Сина наприкінці ще й мобілізували до німецької армії.

Штепа був агентом СД. Як редактор, він крутився в різних колах і «стукав» на тих, хто про Гітлера погано каже.

Далі був задіяний на роботі німецькими спецслужбами. А після війни навіть співпрацював ще й з ЦРУ США! Такий «слуга всіх панів»!

– Як життя складалося у тих бургомістрів і старост після війни?

– Все дуже індивідуально. Краще було тим, хто встиг втекти на Захід і осів там. Дуже часто це була українська творча інтелігенція. Той же професор Оглоблин, видатний український історик, який місяць побув бургомістром у Києві; Форостівський, теж київський бургомістр.

В одному селі на Сумщині була ситуація така, що всім дуже допік начальник районної поліції. І селяни добровільно їздили в район, щоб побачити, як того повісять. Але при цьому в цьому ж селі селяни не видали свого сільського поліцая! Коли проходив фронт, то він залишився в селі й був мобілізований до Червоної армії, два роки відвоював, повернувся в село. З нього кепкували, коли він їздив в район 9 Травня святкувати: мовляв, ти за кого взагалі воював? Але при цьому не здали цього свого поліцая, бо він був нормальним. Ось так, усе індивідуально.

Ті, хто відбув покарання, дуже рідко поверталися до своїх сіл. На певний період часу їм це навіть прямо забороняли. Вони після відбування терміну покарання отримували скількись років «пораженія в правах».

– У тих, хто виїхав на Захід, доля склалася більш-менш нормально. Дехто навіть залишив мемуари. Не знаю, наскільки вони об’єктивні...

– Власне! Бургомістр Києва Форостівський дуже розписує, як він допомагав киянам і таке інше. Але дуже побіжно згадує масові страти і Бабин Яр. Тому такі мемуари – дуже специфічне джерело, яке треба дуже критично сприймати. Але це цікаво. Як виправдовує себе колабораціоніст – це завжди цікаво.

Це вже дослідження людського виміру окупації.