Доступність посилання

ТОП новини

«Побили, виставили бандитом і показали на БТ». Свідчення катувань у Білорусі


Катування на Окрестіна, Мінськ. Вересень 2020 року. Фото belsat.eu
Катування на Окрестіна, Мінськ. Вересень 2020 року. Фото belsat.eu

Білоруська служба Радіо Свобода збирає свідчення жертв жорстокості міліції на вулицях, у відділках міліції та в'язницях Білорусі протягом останніх місяців, після оголошення результатів президентських виборів. 9 серпня, у день президентських виборів у Білорусі, коли перші офіційні екзит-поли повідомили, що Олександр Лукашенко набрав майже 80% голосів, а Світлана Тихановська – менш ніж 7%, у Мінську й інших містах Білорусі люди вийшли на вулиці, висловлюючи недовіру цим результатам.

За різними даними, силовики затримали тисячі людей; затриманих били, утримували у нелюдських умовах, не надавали медичної допомоги.

Ось розповіді декотрих свідків:

  • Олександр Д., 18 років, перукар, Мінськ:

«Зараз уся родина в шоці від того, як телеканал «Білорусь-1» мало не перетворив мене на терориста. А я просто гуляв біля крамниці зі своєю дівчиною.

На підтвердження моїх нібито радикальних поглядів у сюжеті БТ показані кадри оперативної зйомки з демонстрацією моїх татуювань.

Я обурений тим, що силовики та журналісти виставили мене як цілковитого бандита, залякували моїх батьків, побили і показала мене на БТ.

12 жовтня ми прогулювалися біля супермаркету «Рига», було близько 19:30. Ми спускалися сходами. Бачили людей, які стояли, розмахуючи прапорами. Коли силовики розпочали затримання, ми навіть не втікали, адже ми ж лише гуляємо. У підсумку виявилося, що ті, хто брав участь в акції протесту, втекли, а затримали тих, хто пішов до крамниці. Я це знаю – тоді мені довелося відсидіти з людьми більше ніж добу. Звичайно, я проти затримання та побиття мирних протестувальників, але якщо це станеться, якщо ви просто ідете з дівчиною біля крамниці...

Вони завели мене в мікроавтобус. Я відразу сказав, що не буду чинити опору, дав себе обшукати.

У мікроавтобусі під час транспортування мене поставили на коліна, обличчям до задніх дверей, руки зафіксували пластиковою стяжкою. Я досі не можу нормально друкувати – великі пальці не реагують. Вони захопили ще більше людей і прийшли, як я пізніше зрозумів із розмов, до Радянського РВВС. Там люди із закритими обличчями, не у міліцейській формі, били мене та інших затриманих.

Від мене вимагали визнати, що я анархіст. Цей висновок був зроблений з того факту, що на тілі у мене є конкретні татуювання.

Олександр Д. Татуювання
Олександр Д. Татуювання
Били палицею, руками, ногами. «Говори, що ти анархіст», – наказували вони
Олександр Д.

Били палицею, руками, ногами. «Говори, що ти анархіст», – наказували вони. Били, я думаю спеціально, щоб не було слідів. Є синці, але не такі, як можна було б очікувати. Я навіть не почав знімати побої, думаю, це марно. Мене вразило, як сильно вони побили 19-річного хлопця – п’ять людей на одного. Він невисокий, навіть не скажеш, скільки йому років. Звали його Євген. На «Білорусі-1» його показали в бронежилеті.

В результаті я підписав протокол, в якому погодився, що брав участь у несанкціонованому заході.

Зайшов якийсь чоловік і каже: «Хто хоче їхати до Жодіна?» Вони вирішили, що поїду я та інші. Дорогу я провів на підлозі автомобіля – головою в проміжку між сидіннями. Багато хто, в тому числі і я, билися головою, поки їхали. У Жодіні один чоловік сказав, що він «контакт першого рівня» – мати, яка живе з ним, хвора. Нам видали маски. Запитали, чи потрібна вода. Дали одну пляшку на всіх. Запобіжні заходи були такими – коронавірусний п’є останнім.

В автозаку нас було 25, у камері виявилося 21. Одного вивели посеред ночі: мені здається, його до нас підсадили підслуховувати розмови. Куди подівся той 19-річний хлопець, не знаю.

Двадцять людей спали на десяти ліжках, на залізних прутах не було ні матрацу, ні білизни. Так ми провели близько двох днів – спали по черзі.

Наступного дня було дуже холодно. Я був у футболці, дуже просив куртку, дали через кілька годин.

В результаті визнали винним за ст. 23.34 (участь у несанкціонованому заході), штраф – 10 базових, і відпустили.

Олександр Д. Побої
Олександр Д. Побої

Комусь виписали такий самий штраф, комусь п’ять базових. З моменту звільнення минуло кілька днів, документів із суду немає. А вилучені речі поки що не повернули.

Коли я сидів у Жодіні, найбільше хвилювався за маму, у неї хворе серце. Пізніше я дізнався, як родина дивилася сюжет на БТ, де мене показували. Усі плакали. Мене звільнили 14 жовтня.

Коли я вийшов, я побачив багато волонтерів – вони складають списки, допомагають дістатися додому. Мені також запропонували, але мій батько був під в’язницею. Він передачу привіз, довго там простояв. Я сів у його машину, ми ще трьох людей підвезли до Мінська. Коли маму побачив, зрозумів, що вона дуже сильно хвилювалася. І батько переживав.

Я вважаю, що постраждав незаслужено – я не був на мітингу. Однак до тих, хто бере участь у мирній акції протесту, не можна поводитися так, як до мене. Вони називають нас фашистами, але мені здається, це вони, силовики – фашисти. У Білорусі діється повне беззаконня. У цій країні такого не повинно бути».

«Погрожували вивезти з країни живу або частинами»

  • Марія Колеснікова, 38 років, членкиня Президії Координаційної ради, Мінськ:
Марія Колесникова, 6 жовтня 2020 року
Марія Колесникова, 6 жовтня 2020 року

«7 вересня мене викрали в центрі Мінська. Після мого викрадення мене завезли і силоміць потягли до кабінету М.М. Карп’янкова (керівника ГУБАЗіК МВС), де він кричав, ображав та залякував. У його кабінеті «розмова» відбувалася ще з двома джентльменами (Казакевич Г.О., перший заступник міністра внутрішніх справ, та Павлюченко О.Ю., керівник Оперативно–аналітичного центру). Їх часто можна побачити в офіційних ЗМІ.

Вони поставили ультиматум: я виїжджаю з країни і роблю те, що хочу, з-за кордону, або мене вивезуть – живою або частинами. Зламають пальці, закриють на 25 років у зоні, де буду шити сорочки силовикам. Розмова точилася пару годин із перервами на «відпочинок» в одиночній камері.

Мене перевезли до СІЗО КДБ, де після обшуку помістили в одиночну камеру на верхньому поверсі. Я там «відпочила» пару годин, і мене відвели до будівлі КДБ для розмови з трьома офіцерами (один із них – К.Ф. Бичак, начальник слідчого управління КДБ).

Прокурені, темні, похмурі коридори, де зі стін дивиться дід, вітрини з вимпелами, прапорами та іншими кадебешними артефактами, залишили дивне враження. Це ніби потрапляєш у старий радянський фільм.

Їх цікавила інформація про мене: хто автор текстів, чому я стверджую про фальсифікації, на яких підставах я стверджую, що Тихановська перемогла
Марія Колесникова

«Захоплива розмова» тривала до пізньої ночі. Серед безлічі запитань їх цікавила інформація про мене: хто автор текстів, чому я стверджую про фальсифікації, на яких підставах я стверджую, що Тихановська перемогла, чи організовувала я несанкціоновані масові заходи, чи намагалася перешкодити діяльності державних органів, чи пов’язана я з «кимось» і які цілі має Координаційна рада. Чи розумію я, що відповідальність за побитих, убитих лежить на мені, а не на тих, хто віддавав накази.

Ці та інші теми викликали у мене щирий подив. Вони справді вірять, що існують «ляльководи», що хтось із зовні намагається вплинути на ситуацію в Білорусі, а ті, хто виходить на вулицю – злочинці, а не мирні білоруси.

Влада не чує волі народу. Вони не можуть змиритися з думкою, що білоруський народ хоче іншого життя, готовий до змін і несе відповідальність за своє майбутнє та майбутнє своїх дітей.

Ми – білоруси. Ми – народ, а не народець. Ми живемо в центрі Європи, а не на клаптику землі. І ми можемо все змінити
Марія Колесникова

Ми – білоруси. Ми – народ, а не народець. Ми живемо в центрі Європи, а не на клаптику землі. І ми можемо все змінити. Ви неймовірні. Я відповідаю за свої слова і можу детально змалювати всі кабінети, коридори, кімнати, в яких я була. Готова опізнати всіх учасників подій, що трапились зі мною 7-8 вересня 2020 року. Я подала заяву про порушення кримінальної справи за статтями 182, 183, 186 Кримінального кодексу до Слідчого комітету, Генеральної прокуратури.

Так, мені було страшно. Я справді боялася потрапити до в’язниці і що мене могли вбити, розчленувати. Але головне в цій ситуації – це усвідомлення того, що цей «безлад і хаос», цей жах, насильство повинні скінчитися, справжні злочинці повинні бути покарані, і білоруський народ стане вільним.

Я ні на хвилину не шкодую про своє рішення залишитися. Я не боюся кримінальної справи, тюрми і я абсолютно впевнена, що боятися мають ті, хто вчиняє злочини.

Білоруський народ ніколи не пробачить вбивств, образ, насильства.
Ми сильні, сміливі, мудрі, ми разом, і любов сильніша за страх».

«У Білорусі щодня викрадають і катують людей»

  • Надія Погодаєва, Мінськ:

«Мене викрали 16 жовтня.

Вони сказали: «Доброго дня, Надю», і потягли мене до машини. Потім був чорний мішок на голову, наручники та КДБ (?), де я довідалася, що мене затримали за те, що я нібито брала участь у недільному марші 11 жовтня.

Кілька годин я не знала, де я і з ким розмовляю. З адвокатом, як мені сказали, поговорити на можна, «тому що»; родичам про затримання не повідомили.

Надія Погодаєва, перша перед омонівцями
Надія Погодаєва, перша перед омонівцями
6 днів я провела на Окрестіна без переодягання та будь-яких предметів гігієни. Наприклад, замість прокладок нам із співкамерницями дали пачку вати
Надія Погодаєва

Підписувати що-небудь і свідчити проти себе я відмовилась. Дали 12 діб. Наступні 6 днів я провела на Окрестіна без переодягання та будь-яких предметів гігієни. Наприклад, замість прокладок нам із співкамерницями дали пачку вати.

Тож коли мене повезли до Жодіна, я подумала, що потрапила в рай. Мене зустріли прекрасні жінки. Здавалося, у камері є все, про що тільки можна марити.

Від того, що мене перевезли в четвер вранці, я залишилася без передачі (у Жодіні їх приймають по середах, а на Окрестіна – по четвергах). Тому дівчата ділились зі мною їжею зі своїх передач, одягом, дали мені зубну щітку та трусики. Сестринство – це любов.

Дні в Жодіні були назагал добрими. Ми багато читали, малювали, розгадували кросворди, робили зарядку і раділи, коли нас виводили на прогулянку. Мені навіть пощастило сходити там під душ – на десятий день після затримання.

Тиждень тому я вийшла із жодінської тюрми.

На прощання працівник цього закладу вирішив іще побити чоловіків за моєю спиною, коли нас уже виводили на волю. А потім він галантно подав мені руку, обійняв і сказав: «То чого ти плакала?» Я скинула його руку з плеча.

Цього тижня я панічно боялася виходити на вулицю. Тепер працюю з психологом.

Під час арешту я натрапила на три схожі історії з викраденнями, та й за прикладами далеко ходити не треба – вчора вийшов Строцов Дмитро після 13 днів ув'язнення. Його викрали у такий самий спосіб.

У Білорусі людей викрадають і катують (у в'язнів немає чистої води, засобів гігієни), людей б'ють і утримують у нелюдських умовах.

Це відбувається щодня.

Знай це і не мовчи, будь ласка».

  • Роман Курпаченко, 21 рік, програміст, Могильов:
Роман Курпаченко
Роман Курпаченко

«Мене забрали 10 серпня близько 20-ї години на пішохідній вулиці Ленінській.

Чоловіків хапали по одному і саджали в автозаки. У одного із затриманих стався епілептичний напад. Він розповів омонівцям про хворобу, а коли посадили в одиночну камеру в автозаку, де вже було троє людей, попередив, що йому буде зле. Так і сталося. Він почав задихатися, його схопили судоми. Хлопця вивели з камери і побили, щоб «заспокоїти», і він криком заходився, поки не приїхала швидка допомога. Все це я бачив...

Серед тих, хто знущався, були жінки-службовці. Вони більше кричали і ображали. Двоє стояли в коридорі і з задоволенням спостерігали за тим, що відбувається в залі
Роман Курпаченко

Нас привезли до Ленінського відділку міліції, а група омонівців стояла рядком до спортзали на третьому поверсі. Дорогою били ногами, руками, кулаками. У залі, в кращому випадку, штовхали обличчям до стіни, а в гіршому – валили на підлогу і ставили в «позу равлика». Мене омонівець схопив за потилицю і вдарив головою об стіну. Біля неї я простояв кілька годин.

Персонал був не набагато старший за мене, тому «шанобливо» ставилися до «літніх людей». Серед тих, хто знущався, були жінки-службовці. Вони більше кричали і ображали. Двоє стояли в коридорі і з задоволенням спостерігали за тим, що відбувається в залі.

Людей було багато. Більшість в'язнів у залі протримали години в «позі равлика». Кожного, хто рухався чи просив про щось, били.

Співробітник, який працював зі мною, був дуже здивований тим, що я працюю програмістом за чималу зарплату. Він був упевнений, що люди виходять протестувати за гроші

ОМОН виправдовував насильство, оскільки, за їхніми словами, ми порушили громадський порядок та законодавство. Також стверджували, що ми дурні і вийшли протестувати за гроші. Вони були в цьому переконані. Вони отримували задоволення від биття. Вони реготали, коли хтось показував, що йому боляче.

Ніхто не слухав заперечень. Співробітник, який працював зі мною, був дуже здивований тим, що я працюю програмістом за чималу зарплату. Він був упевнений, що люди виходять протестувати за гроші.

Нас, 16 осіб, протримали в слідчому ізоляторі протягом п’яти годин. Автомобіль був розрахований на десятьох. Нам не вистачало повітря. Води не було.

О пів на шосту ранку я був у слідчому ізоляторі. У ньому приниження і побиття припинилися. Охоронці, здавалося, розуміли, у чому справа, бо серед невільників були освічені, культурні люди. Першого дня нам нічого не казали. Було жахливо думати, що рідні не знають, де ти.

Захоплення екскурсії, жовтень 2020 року
Захоплення екскурсії, жовтень 2020 року

В камері були клопи, на прогулянки нас не водили, вентиляція не працювала.

Наступного дня нас почали водити до слідчих кримінального розслідування. Вони запитували, хто в камері «революціонер», кому за протест заплатили і хто чим не задоволений. Вони всіляко мотивували «видати» співкамерника. Лунали образливі зауваження.

Я провів у слідчому ізоляторі три дні. Наступного дня у мене боліла голова, я відчував, що підскочив тиск, не міг дивитись на світло.

Мої співкамерники побачили, що я хворий. Охоронців просили допомогти. Вони пообіцяли, що «швидка» приїде, але тримали мене в такому стані до суду, який проходив у слідчому ізоляторі.

Біля Могильовського ізолятора у перші дні після виборів
Біля Могильовського ізолятора у перші дні після виборів

На розгляд справи водили тричі. Суддя відмовився починати процес, бачачи мій стан. Перед третьою спробою слідчий сказав: «Або ти визнаєш свою провину і до тебе пускають медиків, або ми веземо тебе до відділку міліції». Я хотів прожити довше, тому визнав провину. Присудили 5 діб і відразу передали до рук лікарям, які сказали, що варто везти до лікарні.

Звичайно, кожен, хто зазнав такого насильства, живе з психічною травмою. Коли тепер я бачу омонівця, немає страху чи паніки, я просто стискаюся, щоб стриматися, бо ненавиджу цих людей».

Побиття і катування учасників акцій вивело на вулиці Білорусі десятки тисяч людей. Масові мирні марші у Мінську проходять щовихідних, менші акції – щодня.

Протести тривають уже четвертий місяць, як і затримання, а також катування затриманих силовиками. За оцінками правозахисників, число тих, хто пройшов через затримання з часу початку нинішніх протестів, становить уже понад 18 тисяч.

  • Зображення 16x9

    Людмила Ваннек

    Людмила Ваннек На радіо Свобода від 1993 року, в українській редакції – від 1995 року. Закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого, працювала на сцені українських та німецьких театрів та на телебаченні. Переможниця міжнародного конкурсу поп-музики в Сараєво. Редакторка і ведуча програм «Світ у новинах», «Міжнародний щоденник», «Виклик», «Свобода сьогодні». Авторка і ведуча програми «Свобода за тиждень», яка виходила кілька років на «Радіо НВ». Авторка програми «Подкаст Свобода за тиждень із Людмилою Ваннек», яка виходить щосуботи. Цікавлюся соціальними темами та мистецтвом. Багато перекладаю з білоруської, англійської, німецької, сербської та болгарської.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG