360 років тому, в листопаді 1663 року, почався останній похід військ Речі Посполитої на Лівобережжя. Польську армію очолював король Ян ІІ Казимир. Похід виявився невдалим, і наступного разу польські війська перейшли Дніпро аж у травні 1920 року, коли захопили Київ. Але це був маленький епізод, а 360 років тому все було дуже серйозно і потужно. Король Речі Посполитої йшов повертати Лівобережну Україну назад під свою владу. Пороте нічого у нього не вийшло. Чому так сталося і як все це відбувалося? Про це «Історична Свобода» говорила з істориком, дослідником історії козаччини Дмитром Вирським.

– Нагадаю, що в 1660 році Річ Посполита здобула перемогу над Московським царством у Чуднівській битві. Тоді гетьман Юрій Хмельницький прямо на полі бою змінив підданство – з-під влади московського царя повернувся у підданство короля Речі Посполитої. Хмельницький намагався повернути контроль над Лівобережною Україною, але в нього не вийшло. Відтак постали два гетьманати – лівобережний і правобережний.

Чому король, розбивши московське військо і побачивши, що гетьман самотужки не може впоратися, зволікав із походом на Лівобережжя, аж 3 роки?

– Справа в тому, що 1660 рік в історію Речі Посполитої увійшов як щасливий рік. Тоді, крім Чуднівської, була ще й перемога під Полонкою у Великому князівстві Литовському. Військове щастя потішило поляків і надихнуло на сподівання, що шаблею багато чого можна досягнути.

Одразу після Чуднівської битви в Юрія Хмельницького були можливості опанувати Лівобережжя. Своїх військ у нього було достатньо, а російська армія фактично була розгромлена. Залишався невеликий гарнізон у Києві й зовсім дрібненькі – в менших містах. Героєм, який завадив поверненню Лівобережжя під владу Речі Посполитої, був наказний гетьман Яким Самко, родич Хмельницького. У той час лише представники клану Хмельницького були політично активними персонами. Усі, хто тягнувся до булави, так чи інакше були пов’язані з кланом Хмельницького.

– Король бачить, що не вдається молодому гетьману здолати свого дядька. І чого ж він так довго зволікає?

– У короля були внутрішні проблеми. По-перше, попервах король сподівався, що питання вирішить сам Юрій Хмельницький за допомогою татар. По-друге, в короля не було грошей платити коронному війську, яке навіть затіяло конфедерацію, мовляв, гроші на бочку. По-третє, були контакти з Москвою: мовляв, давайте вже повернемося до статус-кво. Але в Москві вирішили, що ще є порох у порохівницях. І тоді вперше Московське царство вдалося до рекрутської повинності. Тобто московіти не відчували себе розгромленими.

Нарешті, на цій хвилі успіху Ян Казимир хотів провести принцип vivente rege – обрання наступника за нині діючого монарха. Це навіть не стільки йому кортіло, бо в нього дітей не було. А ось дружина його була з Франції і лобіювала французького принца як наступника. Поетично відомий герцог Конде був претендентом на польський трон. Проти цього була різко різка опозиційна партія Єжи Любомирського. На той момент це був другий, після Стефана Чарнецького, найкращий генерал у Речі Посполитій. Через внутрішню політику, брак грошей та бажання домовитися воно все відкладалося. Все-таки війна – це останній аргумент королів.

– А що ж змінилося у 1663 році, що король все-таки вирішив йти на Лівобережжя?

– По-перше, Юрій відмовився від гетьманської булави. Відтак очікувати, що Чигирин вирішить цю проблему самотужки чи навіть з татарами, вже не можна було. Ну і, по-друге, вирішили: раз росіяни не погоджуються, що вони розгромлені, то треба піти і розгромити. Тобто в чомусь це була програма «можемо повторити». Бо взірцем кампанії був успішний похід на Москву королевича Владислава, брата Яна Казимира, у 1618 році.

– Відносно успішний – Москву він тоді не взяв.

– Не взяв, але все-таки до Москви дійшов, мирну угоду уклав вигідну і нові землі здобув.

– Тобто похід планувався навіть не на Лівобережжя, а через Лівобережжя на Москву?

– Так. План був – повторити успіх королевича Владислава.

– На той час Україна вже розділилася на правобережний і лівобережний гетьманати. На Правобережжі замість Юрія Хмельницького – Павло Тетеря. На Лівобережжі в Юхима Сомка владу перехопив Іван Брюховецький. Як між новими гетьманами складалися відносини?

– Після відставки Юрія Хмельницького всі вважали, що гетьманом стане Іван Виговський. Це був найбільш підготований козацький політик, який зробив багато послуг королю. Козаки вважали, що після невдач Хмельницького головною альтернативою йому є Виговський. Натомість король вирішив, що йому підійде не найбільш підготовлений і найбільш сильний політик України, а найбільш керований. І він поставив на слухняного Тетерю, який був, можна сказати, середнячок за своїми здібностями.

– То як між Тетерею і Брюховецьким складалися відносини? Вони з часів Хмельниччини одне одного мали знати.

– Мали знати, але це абсолютно різного типу політики. Тетеря тому і сподобався королю, що він – політик-юрист. Він все зробив правильно: виборців підкупив, але не своїми руками, а дружини. Вона у нього якраз із клану Хмельницького була. І гроші у нього за посагом дружини були. А Брюховецький – політик-популіст – криком і примусом вирішив питання свого обрання.

– Але Брюховецький теж попервах демонстрував царю повну лояльність.

– Ось у цьому вони дуже схожі! Своїм протекторам один і другий присягнули і всім розказували, що саме лояльність (в одного – королю, в іншого – царю) найбільша опора їхньої булави, так би мовити. Вони, можна сказати, трималися не своїми, а чужими зусиллями. Між такими політиками діалог не складався ще й тому, що перша акція Брюховецького ще в останні дні Юрія Хмельницького – це спалення Кременчука.

– Але ж це на лівому березі Дніпра.

– Це був єдиний форпост, єдиний анклав на Лівому березі, де трималася чигиринська влада. І саме з Кременчука найзручніший шлях на столицю Брюховецького – на Гадяч. Тому відразу він вирішив питання – Кременчук спалив.

– А лівобережне і правобережне козацтво – наскільки вони відчували себе чимось єдиним? Чи вони теж розділилися?

– За умов, коли гетьмани взяли курс на те, що «нас порятує і нам допоможе зовнішній протектор», козацтво взяло паузу: ну, хай спробують польські шаблі і московські бердиші, а ми десь поруч постоїмо. Тобто ідея була така, що хай король і цар підуть на реальну конфронтацію і нарешті вирішать питання, хто з них, так би мовити, головний на цій території.

– Король форсує Дніпро і попервах дуже вдалі у нього дії – підкорюються міста, містечка. Але потім наступ починає буксувати. Чому?

– Тому що з 1618 року, з походу королевича Владислава, ситуація дуже сильно змінилася. Королевич стартував від Смоленська, який тоді контролювала Річ Посполита. Це значно коротший шлях. І навіть Сагайдачний, який йшов на допомогу королевичу, опір мав від Путивля, тобто маршрут до Москви значно коротший.

А тут від самого початку маршрут не так, щоб дуже зручний. Під Білою Церквою король провів огляд військ, дав аудієнцію гетьману Тетері. Юрій Хмельницький, на той момент вже архімандрит, теж був представлений королю. Тобто всі найкращі люди Правобережної України, так би мовити, відзначилися в Білій Церкві. У тому числі й Іван Богун, який ішов із королем як наказний гетьман.

Але найзручніший перехід через Дніпро – з Трахтемирова на Переяслав – вони не використовують. А натомість переправляються трохи вище, під Ржищевим, де доволі пустельна територія. Тобто там треба було переправлятися і відразу штурмувати Переяслав. Вирішили, що ні, спробуємо обійти. Перехід через Дніпро – це дуже непросто, але перейшли. І відразу виникла проблема з забезпеченням. Бо вийшли на малообжиту територію – армію не дуже прогодуєш. Взяли Бориспіль, Остер, Козелець – і там трішки відхекувалися від переходу. Тобто різкого марш-кидка на московську територію не відбулося – йшли повільно.

Натомість московіти і Брюховецький застосували досить логічну тактику. Польська армія в 1660 році показала, що в полі вона виграє. Значить, не треба давати генеральної битви. Тактика така: вийшли у поле, обстріляли. Коли поляки зібралися з силами і атакують – тікаємо в ліс чи за фортечні мури. Тобто поле, можна сказати, за поляками, але ворог не розбитий. І так вони пройшли через цілу Сіверщину і вийшли до Сєвська.

– Сєвськ – московська прикордонна фортеця.

– Так.

Був ще додатковий корпус, який вели Ян Собеський і Павло Тетеря по маршруту Кременчук-Гадяч-Путивль. Вони мали розтягнути московські сили. Фактично він мав діяти так, як свого часу корпус Сагайдачного. Тобто одним шляхом наступає головна армія, а збоку йде додаткова.

– Вийшли до Сєвська, але чи підкорили Лівобережну Україну? Гадяч не захоплений, Глухів не захоплений, Новгород-Сіверський не захоплений…

– Лишилося буквально кілька опорних пунктів, скажімо так.

Але на що в принципі погоджувалося і лівобережне, і правобережне козацтво? Розрахунок був, що король швидким маршем пройде через Лівобережну Україну, не зачіпаючи якоїсь значної кількості міст, не чинячи значної шкоди українському населенню, і на московській території фронт буде. А виявилося, що фронт тут, що армія наступає повільно.

Ось тут зіграв свою роль Чарнецький, який був проти марш-кидка. Він вважав, що треба йти повільно, брати міста, створювати опорні пункти. А король прагнув «татарської війни»: рвонули, не беремо по дорозі ніяких міст і виходимо до ворожої столиці, де даємо генеральну битву, а там вже як Бог дасть.

– Так чого ж вони під Глуховом застрягли?

– Тут якраз зіграв фактор Чарнецького. Король сказав: не будемо тут стояти, йдемо далі. Натомість Чарнецький наполягав: та ні, Глухів – достойна ціль, ми його швидко захопимо. А швидко не вийшло!

– Чому в ході цієї кампанії різко змінюються настрої правобережного козацтва? Спочатку Богун показує себе дуже дієвим і вдалим командиром. А під Глуховом він фактично саботажем займається: ігнорує накази, козаки ухиляються від активних дій. А на Правобережжі навіть повстання козацьке починається!

– По-перше, на той момент вже виглядало, що до Москви король не дійде. І ось ця ідея, що все вирішить генеральна битва царя і короля, вже не працювала.

По-друге, скоріш за все, у Виговського і в Богуна був план Б: якщо щось піде не так, то об’єднуватися з кримськими татарами. А король з коронною армією на цей момент далеко, тому усунути Тетерю нескладно. У поляків на Правобережжі лише невеликий корпус під Києвом, який блокує російський гарнізон. Тобто шанси на успішне повстання були величезні.

Напевне, говорити про контррозвідку в ті часи і за тих умов – це перебір. Але полковник Себастьян Маховський, який очолював цей корпус блокування Києва, довідався про підготовку повстання. Він захопив Виговського, який вважав, що плани його не розкриті…

– Виговський на той момент хто?

– А Виговський на той момент – сенатор Речі Посполитої! І те, що робить Маховський, за законними нормами Речі Посполитої, суцільне самоуправство і сваволя! Розстріляти сенатора – це порушення всього і вся!

– Розстріляли без суду?

– Фактично без суду. Бо, згідно з законом, його мали представити на сеймовий або королівський суд. Нічого цього Маховський не зробив. Він все робив, так би мовити, миттєво, прожогом. Але інформацію про плани повстання він отримав досить чітку й якісну. Цілком може бути, що і встиг передати її королю.

– У лютому 1664 року десь між Глуховом і Новгород-Сіверським гине Богун, а невдовзі в березні під Білою Церквою – Виговський. Це якось пов’язано?

– Якщо обставини смерті Виговського більш-менш відомі, то про смерть Богуна – деталей майже немає. Можливо, ці два факти не пов’язані. В якийсь момент Богун почав сприяти, передавати інформацію глухівчанам, повідомляв про польські атаки, казав, щоб трималися, тобто підтримував їх бойовий дух. Можливо, це стало причиною. А, можливо, що король отримав інформацію про плани Виговського і зрозумів, що Богун – ключова персона, яку, щоб обезголовити повстання, треба прибрати.

Вони навіть Юрія Хмельницького невдовзі арештували і в Мальборк посадили. Його щастя, що він на той момент був духовною особою. Якби не духовний статус, то, може, і його розстріляли би.

Повстання почалося дуже жорстко. І саме в цей час відбувається один із найбільших ексцесів коронної армії – викидання тіла Богдана Хмельницького з гробу.

– Це саме під впливом цих подій Чарнецький сплюндрував прах Хмельницького?

– Так, це під час цього карального походу на Правобережжя.

– Крах планів Речі Посполитої, крах планів партії Виговського-Богуна. Хто ж у тій ситуації виграв?

– Хотів, дуже хотів виграти Брюховецький! І він згодом скаржився царю, що був ідеальний шанс, як вороги відступили, піти за ними за Дніпро, коли там вже повстання почалося. Мовляв, якби російська армія перейшла Дніпро, то був великий шанс на те, щоби під Брюховецького на якийсь момент зібралася ціла Україна.

Але перед тим, як почати відступ, король пустив на московську територію 10 тисяч татар і ще один легкий корпус. І вони дійшли аж до Троїцького монастиря. Їм кількадесят кілометрів до Москви лишалося. Тому для росіян військова ситуація була також дуже важка. І знову ж таки, вони вважали, що давати битву в полі – для них не варіант, краще закріпитися на якихось позиціях. Тому московіти дійшли тільки до Дніпра, через що потім Брюховецький дуже скаржився.

– Суцільний крах планів відбувся?

– Так. Знаєте, це була велика війна. Щоб все пройшло за планом у великій війні – це рідкісний випадок. Натомість це був той випадок, коли в усіх були плани, в усіх були шанси, всі спробували, але в усіх усе пішло не за планом.