80 років тому, 6 листопада 1943 року, радянські війська, здолавши німецький опір, увійшли до Києва. Бита за Київ була одним із ключових епізодів значно більшої Битви за Дніпро, яка тривала з кінця літа до кінця грудня 1943 року. В українську історію Битва за Дніпро вписана як одна з наймасштабніших і, очевидно, як найкривавіша. Оскільки радянські війська, форсуючи Дніпро, зазнали колосальних втрат, але таки здолали ворожий опір.

Більше про ті події «Історична Свобода» говорила з історикинею, дослідницею Другої світової війни Аліною Понипаляк.

– У липні 1943 року німецький наступ на Курській дузі зазнав невдач. Після того радянські війська перейшли в потужний контрнаступ. Вже 11 серпня німці почали будувати велику оборонну лінію, так званий «Східний вал», від Балтики до Азовського моря. Але головна ділянка «Східного валу» – укріплення по лінії Дніпра. А 8 вересня німці почали швидко відступати за Дніпро. І тут питання: наскільки вони встигли за цей місяць підготуватися до оборони на лінії Дніпра?

– Загалом «Східний вал» дуже часто у «совєцькій» історіографії демонізували, мовляв, німці доклали тут дуже великі зусилля. Насправді, набагато більше часу і ресурсів вони витратили на зведення «Атлантичного валу», але все-таки і на Сході встигли дещо укріпитися. Щоправда, бетонними бункерами і протитанковими ровами німці посилили ділянки північніше (лінія «Пантери») і південніше (лінія «Вотана») Дніпра, ширина і високий правий берег якого самі по собі були серйозною перешкодою.

– Вже в 20-х числах вересня радянські війська підійшли до Дніпра і заходилися його сходу форсувати. Якщо німці поспіхом підготуватися до оборони, то наскільки радянські війська були готові до форсування такої великої річки?

– Вони були взагалі неготові. У них майже не було понтонних переправ. Натоміть – мали дуже велику кількість озброєння та техніки і переважали кількістю нацистів.

Головну роль в цій операції відіграв 1-ий Український фронт під командуванням генерала Ватутіна.

– Військ багато, але засобів для форсування великої річки мало. І як із ситуації виходили? Річка велика, вже прохолодно.

– Попервах, у вересні, ще прохолодно не було. Вже в жовтні вони це відчули. Тоді починають до захоплених правому березі плацдармів наводити понтонні переправи зроблені з підручних засобів.

Як згадують очевидці, дуже часто використовували човни-довбанки, двері – все, що було під рукою, на тому й намагалися подолати Дніпро.

«Совєцькі» воєначальники брали кількістю, зосередивши на Дніпрі 2,6-мільйонну армію. І вони вірили, що за допомогою такої великої кількості людей зможуть фактично «шапками закидати» нацистську армію та прорватися на правий беріг Дніпра.

– Таки прорвалися, причому сходу здобули плацдарми. Інша справа – якою ціною?

– Так. Якщо казати про ціну, то з 10 осіб, які форсували Дніпро, лише один перепливав і закріплювався на протилежному березі.

– Власне, Олександр Довженко, який тоді був фронтовим кореспондентом, в листопаді 1943 року задокументував у щоденнику: «У боях загибає велике множество мобілізованих в Україні, звільнених громадян. Вони воюють в домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться, як на винуватих». Інші очевидні теж зазначали, що «піджачників» чи «чорносвиточників», як тоді називали ще не вбраних в однострої мобілізованих, дуже багато загинуло при форсуванні Дніпра.
Які були масштаби цього явища? Якою була кількість цих щойно мобілізованих людей, яких кидали на формування Дніпра?

– Офіційна ще «совєцька» цифра загиблих при форсуванні Дніпра – 417 тисяч. Натомість серед істориків переважає думка, що йдеться про близько 800 тисяч загиблих.
До речі, з 417 тисяч, про які каже офіційна статистика, близько 410 тисяч загинули під час форсування Дніпра і 7 тисяч безпосередньо в ході Київські операції.

– Власне, сама Київська операція – це півтори тижні на початку листопада.

– Я хочу, щоб у свідомості наших слухачів ця операція була все-таки трагедію... Через це ми зараз говоримо про ці цифри, про масштаби втрат.

І серед цієї всієї кількості близько 50-70% – саме «чорносвиточники», призвані з сіл, містечок, які стрімко, так би мовити, звільняла «совєцька» армія після Курської дуги. Після вирішальної Чернігівсько-Полтавської операції «совєти» починають на щойно опанованих територіях організовувати польові військкомати і людей, яке досі були під нацистською окупацією, призивати до війська. Причому, як згадують очевидці, доволі часто призиваючи до «совєцької» армії, регламентом був зріст у «Мосінку».

– «Мосінка» – це гвинтівка (близько 130 см).

– Так-так. Якщо ти ростом з «Мосінку», то тебе ці польові військкомати забирали до «совєцької» армії.

«Чорносвиточниками» вони були не тільки через те, що йшли в якійсь цивільній одежі, а й через те, що, як згадують люди, одяг загиблих чорним був від крові, Дніпро був у крові тих людей, які форсували річку.
Для мене це також особиста історія – історія родини мого чоловіка. Адже два його дідусі загинули як «чорносвиточники», форсуючи Дніпро. Один з них – Василь Жмайло. І в похоронці, яку досі зберігає родина, написано, що ваш чоловік загинув, захищаючи рідну Україну (до речі, саме це відзначили) від німецьких окупантів. Як я розумію, влада в 1943 році ще не зрозуміла, який політичний акцент треба ставити: чи то нацисти, чи то фашисти.
Але це доволі рідкісні випадки, коли рідним «чорносвиточників» приходили похоронки.

– Власне, їх же, коли мобілізували ці польові військкомати, не завжди ставили на військовий облік. Як тут визнати їхню кількість і визначити кількість загиблих, зважаючи на цей аспект, що далеко не всі були поставлені на облік?

– Це фактично нереально. Працюючи в архівах, я бачила відповідні документи: ці польові військкомати часто навіть не зазначали ім’я людини, звідки вона призвана. І не було точної статистики загиблих. Це просто був людський матеріал.

Показовою є політика маршала Жукова в ході цієї операції. Як згадував один із присутніх на нараді, маршал Рокосовський, казав, що з меншими втратами можна визволити Київ до тієї дати, яку замовив верховний головнокомандувач. А це, нагадую, 7 листопада 1943 року – усе робилося до дати «великої революції». Проте Жуков зазначив, що це неважливо рахувати загиблих, бо, перепрошую, «хохли» своєю кров’ю мусять змити ганьбу перебування під окупацією.

– Чесно кажучи, тут є підстави сумніватися. Спогади про такі слова Жукова залишила одна людина – на той момент якийсь ад'ютант, абощо. У спогадах часто щось додумують, а подекуди і брешуть.

– Може, й так. Але я, як історик, вважаю, що довіряти треба діям. І те, що ми бачимо на полі бою в цій Дніпровській операції, в принципі, віддзеркалює ці слова.

– Якщо кількість нововідмобілізованих підрахувати фактично неможливо, то на підставі чого йдеться про удвічі більші втрати – не 417 тисяч, а близько 800 тисяч загиблих?

– Тому що «совєцька» пропаганда намагалася якомога зменшити кількість загиблих. І якщо взяти безповоротні втрати німців у цій битві – 283 тисячі, то навіть офіційно визнані 417 тисяч – це було дуже багато для «совєтів». Крім того, вони дуже часто не підраховували кількість тих самих новопризваних солдат. У документах можемо зараз це простежити.
Німецький історик Дітер Поль говорить про близько 800 тисяч загиблих зі сторони «совєтів». Зрештою, ті документи, які я бачила, працюючи у військовому архіві в Фрайбурзі, опосередковано теж про це говорять. Бо німці вели приблизний підрахунок ворожих втрат. Отже, беручи до уваги різні показники, можна вийти на ось таку середню цифру – близько 800 тисяч загиблих.

– Ви згадали про те, що в похоронці було написано «загинув, визволяючи Україну». Взагалі, тоді радянське керівництво намагалося розіграти український радянський патріотизм. Південно-Західний, Воронізький , Степовий фронти в цей час перейменовуються у 1-ий, 2-ий і 3-ій Українські. З’являється орден Богдана Хмельницького.

Наскільки вдало радянському керівництву вдавалося розігрувати карту українського радянського патріотизму?

– Їм це давалося. Тому що вони розуміли, що, побувавши під нацистською окупацією, українське населення було деморалізоване. І це прекрасно розуміли «совєцькі» пропагандисти і той же Сталін.

Усе робилося для того, щоб нібито повернути позитивне ставлення до СРСР. Запроваджуючи ось такі нагороди для українців, перейменовуючи у жовтні 1943 року фронти, вони намагалися вже тоді, як на мене, будувати ось цю основу для «союзу трьох братніх народів» – росіян, білорусів і українців. Тому що також з’являються ще й білоруські фронти. Білорусь, як і Україна, теж була тривалий період під окупацією німців.

Після окупації, коли стрімко вривається «совєцька» армія, всі ставилися доволі обережно. Бо всі пам’ятали про репресії 1930-их років. Але те, що робила тоді «совєцька» армія, те, як діяв «совєцький» уряд, доволі часто вражає своєю жорстокістю.

Українців і українок вони сприймали, як колаборантів.

І тому моє особисте ставлення таке, що окупація нацистська замінюється на окупацію «совєцьку».

– Очевидно, у тих важких боях за Дніпро радянське командування вдавалося не тільки до примусових заходів. Якось воно мусило заохочувати людей форсувати Дніпро. Що про це відомо?

– Обіцяли, що таким чином вони «змиють сором перебування під німецькою окупацією». Це я цитую пропагандистські настанови. Оцей пункт про «перебування під окупацією» був дуже важливий в «совєцький» час. Отже, по-перше, «змиття позору» від перебування під окупаційним режимом нацистським.

По-друге, безумовно, це нагороди. Саме в Дніпровській операції був найбільший відсоток героїв Радянського Союзу. Якщо візьмемо їх загальне число, то близько 20% героїв – це ті, хто пройшли Дніпровську операцію.

– Це за весь час існування нагороди з 1934-го по 1991-і роки?

– Так. І, уявіть собі, що доволі часто навіть вже після війни існувало таке поняття, як «дніпровський герой». Воно було трошки глузливе. Бо за форсування Дніпра нагородили 2438 героїв Радянського Союзу! Це більше, ніж від заснування цієї нагороди в 1934-му і до 1943 року.

– Тобто, коли надто багато якоїсь нагороди за одну подію, то в очах інших нагорода дещо нівелювалася?

– Так.

Але, як зазначає той самий Дітер Поль, Дніпровська операція була однією з найбільших битв в усій Центрально-Східній Європі. І кількість полеглих приголомшує!

– Справді, якщо скласти наведені вами цифри радянських і німецьких втрат, то в Битві за Дніпро загинуло близько мільйона людей. Тобто можна сказати, що це була найкривавіша битва на українській території – отже, в українській історії.

– Так, це була найкривавіша битва.

В СРСР її намагалися глорифікувати, висвітлити як одну з найбільших перемог «совєцької» армії. Але якими зусиллями і жертвами це далося!

– Наостанок хотів би зазначити: таким форсованим темпом форсували Дніпро і брали Київ не лише до сакральної для радянської пропаганди дати 7 листопада, а ще й тому, що Сталін збирався у тому ж місяці відвідати Тегеранську конференцію і зустрітися з главами США і Великобританії. Про Тегеранську конференцію будемо говорити в одному з найближчих випусків «Історичної Свободи».