Сьогодні, 29 серпня, українці уперше вшановують загиблих за Україну воїнів офіційно – президент Володимир Зеленський своїм указом встановив 29 серпня Днем пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України. Серед тих, хто прийшов нині до Стіни пам’яті у Києві, – родини й побратими загиблих воїнів, ветерани і волонтери, військові медики і представники груп пошуку, які вивозили поранених і тіла загиблих після боїв за Іловайськ і розстрілу українських вояків у так званому «зеленому коридорі». Їм досі боляче згадувати ті години й дні, не всі готові розповідати про пережите, а нижче розповіді тих, хто зголосився поспілкуватися з журналістами Радіо Свобода.
Боєць добровольчого батальйону територіальної оборони «Донбас» Іван із позивним «Хмара» каже: для нього війна за українську державність розпочалась на київському Майдані взимку 2013–2014 років. Навесні 2014 року він вступив до лав добровольчого батальйону територіальної оборони «Донбас» і у складі батальйону взяв участь у визволенні низки населених пунктів Донеччини.
При згадці про бої за Іловайськ у «Хмари» на очах виступають сльози, голос іноді переривається: «Мені важко пояснити, що таке для мене і моїх побратимів Іловайськ – це треба відчути. Там загинули найкращі представники української нації, наші герої. Я у серці то все відчуваю, мені досі боляче, я пам’ятаю, як на моїх очах загинули рідні мені люди», – згадує ветеран.
Він також наголосив, що ті, хто вижив під Іловайськом, хто вийшов живим із «зеленого коридору» (так званий «зелений коридор», начебто організований за наказом президента Росії Володимира Путіна для виходу українських бійців із оточення в районі Іловайська, в якому було розстріляно колону українських військових – ред.), мають загострене відчуття справедливості. Дотепер «Хмара» їздить на передову як волонтер, допомагає родинам загиблих побратимів.
Боєць полку поліції спеціального призначення «Миротворець» Дмитро Сіроштан у розмові з Радіо Свобода також не стримує емоцій. Він признається, що 29 серпня – це та дата, яку він «щосили намагається забути», і водночас яка «ятрить пам’ять та серце».
«Прокидаюся щоранку і сподіваюся забути те, що відбувалось 29 серпня 2014 року. Я не маю цілісних, конкретних спогадів про той день, але запам’ятав якісь окремі моменти до і після виходу з «Іловайського котла»: ось ми із загиблим побратимом кросворди розгадуємо… а ось моя дружина на таксі з Маріуполя до мене у Волноваху приїхала – це вже коли я їй зателефонував і повідомив, що живий і перебуваю у Волновасі. Згадую, як у госпіталі їв сливи, я їх дуже люблю. І якраз у той момент, надкусивши сливу, я раптом усвідомив: я живий! Я вижив! А це було вже через пару тижнів після Іловайська», – згадує Сіроштан у розмові з Радіо Свобода.
«Я щасливий: у моєму КамАЗі вивезли десятки полонених» – водій Андрій Нилов
Майор запасу Ігор Подолян на час подій в Іловайську очолював автомобільну службу у 160-й зенітно-ракетній бригаді. 29 серпня він отримав наказ – висунутись у напрямку Старобешевого. Як згадує Подолян, до складу групи з його підрозділу увійшли десятеро військових на 5 машинах, усього ж було 11 автомобілів із різних частин. Коли група прибула у місце призначення, бійцям дали команду виїхати на окуповану територію і забрати звідти полонених, поранених і вбитих українських вояків, які потрапили в «Іловайський котел».
«Ми з побратимами уперше заїхали на окуповану територію 30 серпня (2014 року – ред.), ми зайшли і встали поблизу хутору Горбатенка. Стояли довгенько, тому що наші командири вели переговори спершу з представниками «ЛДНР», а потім із росіянами, а потім кілька годин ми, під наглядом тієї сторони, зібрали 12 тіл наших загиблих, кілька поранених і понад 150 полонених. Назад повертались уже 31 серпня», – згадує Подолян.
Водій однієї з вантажних машин Андрій Нилов додає: представники незаконних збройних формувань влаштовували обшуки машин, шукали добровольців серед полонених і поранених і заявляли, що їх віддавати не будуть.
«Звісно, ніхто нікого не видав, хоча були серед полонених і бійці добровольчих підрозділів. Ми всіх вивезли. Було небезпечно, ми розуміли, що життями ризикуємо – але водночас я почувався щасливим, бо вивіз у своєму КамАЗі кілька десятків полонених», – додає Нилов.
Офіційно, як встановило слідство, 29 серпня 2014 року «за безпосередньою вказівкою та наказом командування Генерального штабу Збройних сил Росії російські військовослужбовці впритул розстріляли з важкого озброєння колони українських військових, разом із трьома полоненими російськими десантниками».
За даними Генеральної прокуратури, загалом безпосередньо в перебігу боїв за Іловайськ із 7 по 31 серпня 2014 року загинули чи були вбиті 366 українських воїнів, 429 зазнали поранення різного ступеня тяжкості, близько 300 потрапили у полон чи зникли безвісти, Збройні сили України зазнали значних втрат озброєння і військової техніки на суму майже 300 мільйонів гривень.
За оновленими даними, які зібрав заступник директора Національного військово-історичного музею Міноборони Ярослав Тинченко і опублікував редактор видання «Цензор.нет» Юрій Бутусов, з них саме протягом дня 29 серпня 2014 року загинули, померли від поранень чи зникли безвісти 272 українські військовослужбовці.
