(Рубрика «Точка зору»)

Торік виповнилося століття з часу виходу перших книжок літературною українською мовою на Закарпатті. Ними стали дві поетичні збірки «Квіти з терньом» та «Золоті ключі», що побачили світ в Ужгороді у 1923 році. Їхнього автора Василя Гренджу-Донського по праву вважають першим українським письменником краю.

Адже на відміну від попередників, що писали російською, язичієм чи діалектами, він творив сучасною українською у різних жанрах – поезії, прозі, драматургії, публіцистиці і став чільною фігурою літературного процесу міжвоєнного часу. (Його зібрання творів, укладене донькою у США, містить 12 томів).

Уродженець Міжгір’я став першим, чиї твори надрукували у Великій Україні: у Харкові під час українізації 1920-х років вийшла його поетична і прозова книжки. Але до більшої прози Василь Гренджа-Донський доріс аж у середині 1930-х, адже постійно був заклопотаний на роботі в банку, де працював бухгалтером, а ще й виконував чимало громадських доручень в українських організаціях.

Тому перший український роман про Закарпаття написав Улас Самчук, який емігрував до Чехословаччини наприкінці 1920-х років і шукав цікаву місцеву тему.

Молодого письменника тягнуло на Закарпаття, де компактно проживали українці, що творили більшість у Підкарпатській Русі. Сюди він щорічно наїжджав із Праги, знайомився з інтелігенцією та особливими обставинами цього самобутнього регіону. Так і народився роман «Гори говорять!», який побачив світ у 1934 році, над яким письменник працював попередні два роки.

І хоча його твір про Гуцульську республіку на сьогодні вже нараховує не менше семи видань, він не є достатньо прочитаний і оцінений як на Закарпатті, так і на загальнонаціональному рівні.

Події 1918–1919 років на Закарпатській Гуцульщині стали провісником майбутньої Карпатської України. Уперше соборна українська ідея тут була реалізована в окремому регіональному утворенні і протрималася доволі тривалий час. Пів року закарпатські українці самі господарювали, доки краєм не оволоділа влада новоствореної Чехословацької республіки.

Але той самостійницький досвід був таким пам’ятним, що привернув увагу всього Закарпаття. І першим про події на Гуцульщині в 1919 році написав саме Василь Гренджа-Донський, який змалював той героїчний досвід у збірці оповідань «Назустріч волі», що побачила світ в Ужгороді у 1930 році.

Чому заговорили гори?

Вже його стопами пішов Улас Самчук, створивши цілісне художнє полотно під метафоричною назвою «Гори говорять!», адже епіграфом узяв відомі слова Тараса Шевченка: «Настане суд. Заговорить і Дніпро, і гори…». Мовби нагадуючи читачам, що окрім буремних національно-визвольних змагань в Україні у 1917–1921 роках, були такі ж і на Закарпатті в той час.

Певна річ, що рівень письма Уласа Самчука перевершував усе, що тоді писалося місцевими авторами. Письменник великого літературного обдарування та спостережливості зумів у невеликому романі показати не тільки особисті долі героїв, але й непросте історичне тло подій. Певна річ, що Самчук проводив власну пошукову роботу, спілкувався з очевидцями, досліджував події та місцевості, де розгортається його роман. Із багатьох деталей можна вислідкувати, що прототипами головних героїв – братів Цоканів є родина Климпушів, які стали очільниками українського руху на Рахівщині в міжвоєнний час.

Водночас Улас Самчук створив перший художній твір про Закарпатську Гуцульщину. До того в українській літературі вже існували чудові твори Юрія Федьковича, повість Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків», ціле гроно романів, п’єс, оповідок Гната Хоткевича. А от що робилося за карпатським перевалом – залишалося маловідомим.

Хоча, якщо вірити героям роману Уласа Самчука, від закарпатського Ясіня до прикарпатської Ворохти усього дві години пішки напрямки. Недарма гуцули нарікають: «Ми русини, а там за горою такі самі живуть. Такі ж дурні й такі ж обдерті».

Про мотиви антимадярського повстання мовлено так: «На нас дивилися як на худобу, яка потрібна лише на те, щоб добре тягнути ярма. До нас налізло безліч чужаків – хижих, ненаситних. Наш народ відтиснуто назад, на високі груні, на скелі, туди, де лише мох та камінь. Нас не стало видно ніде внизу. Ми сходили вдолину хіба до праці, до корчми і до церкви, а відбувши своє, мов дичина, верталися назад у свої нори.

Наші діти роками ходили до того великого будинку, що стоїть он у Кевелеві, тільки для того, щоб навчитися кілька непотрібних мадярських слів. Мова, якої силою нас навчали, не приносила нам ніякої користі, бо ніде в світі тією мовою не говорять. Нею говорить лише жменька мадярів, а більше ніхто. Навіть зайдіть до Ворохти, й там уже ніхто не розуміє ту мову».

У романі письменник реалістично зображує й угорську сторону, яку творили по гірських селах місцеве начальство та нечисленна інтелігенція. Їхня думка концентровано викладена устами угорського патріота: «Ця земля тисячу літ належала Мадярщині, й хто б на ній не мешкав, належить виключно мадярському народові. Весь той карнавал уважаю за бунт».

Закарпатська гуцуліада

Однак наслідком боротьби українців з угорцями стало оволодіння Закарпатською Гуцульщиною Чехословаччиною, яка переконала переможців Першої світової війни приєднати Підкарпатську Русь до своєї території.

Тож завершує роман Улас Самчук цікавим спостереженням, де колишні противники змушені знову жити разом, але вже під новим господарем: «Гуцул забився знов у щілину. Мадяри, як панували, так і панують, тільки під зміненою вивіскою москвофілів… Йонаш після поразки Мадярщини… уявив себе «русским» і одно, що його тримає при житті, це те, що край цей не став український, а тому, рано чи пізно, може знов стати мадярським. Бо «ці» (чехи – ред.), на його думку, не вдержуться».

Передбачення Уласа Самчука підтвердилося вже за п’ять років, коли ті, що називалися «русскіми», не тільки вітали угорську окупацію в 1939 році, але й брали у ній активну участь.

Роман «Гори говорять!» на відміну від багатьох українських історичних творів не перевантажений нудним історизмом, а тому читається цікаво й легко. На першому плані в ньому людські долі, а кохання гуцульського ватажка й угорської панночки, доньки місцевого мадярського провідника, вносить у сюжетну лінію додаткового драматизму. Твір вартий якнайширшої популяризації, за його мотивами можна створити чудову виставу та екранізацію.

Повстання закарпатських гуцулів у 1919 році надихнула на створення роману і чеського письменника Зденека-Матея Кудея, який видав свою «Гуцульську республіку» в 1932 році.

На жаль, його книжка українською мовою побачила світ лише один раз в 1937 році у Львові і давно слід її перевидати для сучасного читача.

Згодом докладні документальні свідчення під назвою «До волі» залишив і керівник гуцульського повстання Степан Клочурак, якому довелося відбути сталінські концтабори. У 2012 році надруковано роман Іван Долгоша «Гуцульська республіка», який є першою частиною його дилогії «Заплакала Тиса кров’ю».

Про минувшину Закарпаття написали вагомі прозові твори і місцеві класики – Федір Потушняк ( «Повінь»), Михайло Томчаній («Жменяки», «Тихе містечко»), Юрій Станинець («Юра Чорний», «Сусіди»), Іван Чендей («Цвіте терен»), однак Улас Самчук вніс до свого тексту бойовий настрій молодого покоління українських патріотів, які не тільки снили відродженням Української держави, але й самі боролися за неї.

На жаль, на далекій еміграції у Канаді видатний письменник не дожив лише чотири роки до постання незалежної держави у 1991 році, про яку весь час мріяв. Однак винагородою за жертовне життя, сповнене злигод і браку читацької уваги на чужині, стала нинішня популярність його творів в Україні.

Олександр Гаврош – письменник, журналіст

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода