(Рубрика «Точка зору»)

Український характер Закарпаття найкраще відстежується у долі тих патріотів, які жертвували задля українськості найдорожчим, що мали – власним майбутнім, здоров’ям і навіть життям. На жаль, ми ще замало зробили, щоб належно вшанувати усіх, хто прописував в історію України цей самобутній куточок українства за Карпатами.

До таких маловідомих героїв належить Михайло Петричко, якому 6 листопада виповнилося би 100 років. Про його життя годилося би написати книжку, зняти фільм, а ми досі не склали його повної біографії.

І хоча Михайло Петричко помер на 87-му році, доживши до омріяної Незалежності, за 20 років власної держави ми спромоглися хіба на кілька невеличких з ним інтерв’ю. Так і пішов він у Вічність, не розкривши усіх таємниць. Тож нам залишається лише згадувати цю надзвичайно цілісну, шляхетну і неординарну постать.

Виростав в одній хаті з «Просвітою»

Народився Михайло Петричко 6 листопада 1924 року в селищі Чинадієві, що за 12 кілометрів від Мукачева. Розповідав, що його бабуся передплачувала з Будапешта єдину кириличну газету «Неділя» і дуже хотіла, щоб її діти вибилися в люди. Тож брати і сестри його батька виїхали до Америки. Петра залишили вдома, щоб вивчився на учителя та дяка. Кращу кар’єру для селянського сина тоді годі було отримати.

Однак він після навчання в Ужгородській півцеучительскій семінарії також поїхав на заробітки до Америки, бо землі не вистачало. Там познайомився з емігрантами-галичанами і повернувся додому вже свідомим українцем. За зароблені гроші купив хату в центрі села і став ґаздувати. Бути дяком у церкві не захотів, бо сільські священники на той час були відверто проугорськими. Вирішив стати хліборобом.

Саме батько Михайла Петричка був одним із засновників української «Просвіти» в Чинадієві, яка довгий час збиралася в його хаті. В такій громадській атмосфері виростали і його діти. На жаль, із шести вижило лише троє. Сестра Марія закінчила Мукачівську торговельну академію – кузню українських кадрів на Закарпатті. Працювала вчителькою. Натомість брат Андрій закінчував гімназію в Мукачеві, згодом працював на залізниці.

Наймолодший Михайло Петричко теж вступив до Мукачівської гімназії у 1935 році. Серед викладачів переважали росіяни і чехи. Домінував російський дух. «Мені було там не дуже весело», – усміхався він, згадуючи ті роки. Хоча заснувався там і український осередок учнів. У 1938–1939 роках він активно допомагає Карпатській Україні, та зброю йому до рук, ясна річ, через юний вік не давали.

Член ОУН на псевдо «Грім»

У 1942 році 17-річного гімназиста заарештовує угорська окупаційна влада за приналежність до ОУН. Серед інших півтори сотні українських патріотів він став учасником відомого політичного процесу в каштелі «Ковнер» в Мукачеві, де проводилися допити з особливим звірством. Після кількамісячних мордувань його виключили з гімназії з «вовчим білетом».

Та Михайло Петричко не здався. І півтора року вчився самостійно вдома – всі ті предмети, що студіювали його однокласники в гімназії. (Загалом потяг до знань у нього був колосальний. У 85 років цей поліглот заходився вивчати французьку мову, щоб пам'ять не слабшала). Після амністії учасників Ковнерівського процесу екстерном здав іспити в Ужгородську гімназію.

Але щойно у 1945 році отримав документ про її закінчення, як його арештовують вдруге. Закарпаття в той час було вже у складі СРСР. Сталінське НКВД натрапило на слід керівництва закарпатського ОУН. Було схоплено 12 юнаків. 20-річного Михайла Петричка на псевдо «Грім» разом із кількома іншими засуджено до розстрілу. Помилування він не просив. Але згодом чотирьом смертний вирок замінили на довгі роки таборів. Кажуть, за них просили впливові земляки. Розстріляли в ужгородській в’язниці лише одного з керівників закарпатської ОУН Михайла Габовду із Великих Лучок.

Він був тільки на п’ять років старшим за чинадіївця.

Попри власну трагедію, Михайло Петричко оцінював возз’єднання Закарпаття з Україною позитивно. В інтерв’ю у 2009 році говорить про це так: «Після приходу Червоної армії були двоякі почуття. З одного боку, було захоплення, що з’явилася назва «Закарпатська Україна», газети українською мовою, нам співали «Розпрягайте, хлопці, коні». Усе це спонукало до певного національного вдоволення. Але ті, хто бачив далі, розуміли, що це тільки обгортка, що Сталін це робить не заради України, а заради своїх імперіалістичних намірів. Він використав ситуацію, і під маркою українства приєднав Закарпаття до решти України. Та я вважаю, що це дуже добре. Бо надалі все, що відбувалось – і хороше, і погане – переживалося спільно, і це об’єднувало наш народ».

У радянському концтаборі вивчав іноземні мови

Засудження чинадіївець відбував у Казахстані у сумнозвісному «Карлазі» («Карагандинский лагерь»). Як згадував Михайло Петричко, їм ще «пощастило». Бо в Сибіру, у вічній мерзлоті, умови були гіршими. Найбільше дошкуляло співжиття з кримінальниками, яких свідомо підселяли до політв’язнів, аби їх тероризувати. Весь час доводилося перебувати в напрузі. Західняки та балтійці влаштовували зекам опір.

Михайло Петричко з усмішкою згадував, що коли політв’язні залишилися у таборі на пів року самі, без кримінальників, то це було «як у раю». У таборі він зустрівся з багатьма непересічними людьми. Там вивчив англійську мову, спілкуючись з іноземцями. Добре знав німецьку, тому мав чимало друзів серед німців. В один час навіть спілкувався з кількома гітлерівськими генералами. Їх дуже переслідували в таборі, і вони були раді, що знайшлася душа, яка їх розуміє. Загалом у таборі можна було самостійно здобути університетську освіту, бо там було багато освічених людей.

А ще там панувала свобода слова. Бо тим, хто вже сидів, не було сенсу боятися. Тому вільно говорилося про все. На волю Михайло Петричко вийшов через 10 років, ще рік перебував у засланні. Не пустили його навіть на похорон батька, який так і не дочекався повернення єдиного сина. (Сестра і брат ще в 1939 році емігрували до Чехії після угорської окупації).

У 1956 році 31-річний Михайло Петричко повертається в рідне село. Третину свого молодого життя він провів за ґратами. У Чинадієві його не хотіли брати на роботу. Людині з гімназійною освітою, що вільно володіла чотирма іноземними мовами (в Караганді навіть почав вивчати казахську, що викликало захват у місцевих казахів), довелося підмітати склад готової продукції місцевого лісокомбінату. Мати на той час від переживань і хвороб осліпла.

Згодом Михайло вступив заочно у Львівський лісотехнічний інститут і після його закінчення у 1963 році здобув посаду інженера. Згадував, що в інституті єдиний писав дипломну роботу українською мовою. І це у Львові! Такою гнітючою була атмосфера у той час.

Щоб не виглядати «буржуазним націоналістом», один розділ дипломної написав англійською мовою, а ще один – німецькою. Викладачі не могли повірити, що він це виконав сам. Коли Михайло Петричко запропонував захищати дипломну різними мовами, тоді заспокоїлися.

Одружився з приїжджою учителькою Катериною, яка знімала в батьковій хаті кімнату. Її батько загинув у казахських таборах. Спільна доля упосліджених патріотів їх поєднала. Вуйко дружини очолював поліцію в Карпатській Україні, а вона стала одним із кращих українських філологів у Чинадієві.

Діяв для України до останніх днів

Попри перенесені страждання, Михайло Петричко залишався нескореним. У 1966 році став учасником нової підпільної організації, ініціатором якої був Зеновій Красівський, з яким доля звела чинадіївця в таборах.

Коли того знову заарештували, він не видав своїх спільників. Завдяки цьому Михайло Петричко залишився на волі. Сам Зеновій Красівський удруге провів за ґратами 20 років, пройшовши через «психушки», табори та камери-одиночки і ставши символом українського руху опору.

«Це був зразок порядності, – згадував про нього Михайло Петричко. – Хлопець, яких мало». Після його ув’язнення вони більше не побачилися. В одному з листів закарпатець подякував йому за те, що той його не виказав.

«У селі всі знали, що я сидів за Україну, – згадував він. – Тому я старався виховувати любов до неї власним прикладом. Не вживав алкоголю, тютюну. Окрім інженерської роботи, виконував обов’язки сільського фотографа, навчав охочих іншим мовам. Вважаю, що якщо ти хочеш бути борцем за ідею, то повинен демонструвати найкращі людські якості. Виробив для себе максимально вимогливу поведінку, щоб люди відчували бодай найменшу прихильність до поглядів, які я відстоюю. Начальство мене не любило, бо не тягнувся до чарки, наполягав на використанні української мови».

Після здобуття Незалежності Михайло Петричко, будучи вже в похилому віці, постійно залучався до громадських справ. Його обрали депутатом селищної ради, брав постійну участь у виборчій комісії, писав запити як заступник голови Мукачівської організації Товариства репресованих. Його невисоку худорляву постать на велосипеді можна було частенько бачити між Мукачевом і Чинадієвом аж до самої смерті. За громадську активність його було нагороджено орденом «За заслуги» ІІІ ступеня в березні 2009 року особисто президентом України Віктором Ющенком.

А 20 липня 2011 року Михайло Петричко відійшов на Вічну варту.

Всі відзначають його шляхетність, толерантність і скромність. Він справді став прикладом гідно прожитого непростого життя.

До речі, його єдина донька, художниця Тетяна Бартош разом із чоловіком Йосипом продовжують пасіонарну діяльність свого батька, взявши під опіку місцеву середньовічну пам’ятку – Чинадіївський замок, який вони власними силами оновлюють вже 20 років.

У день сторіччя в родинному будинку Петричків, де колись засновувалася «Просвіта», відкрили меморіальну кімнату політв’язня, якого переслідували два антагоністичні режими – угорський та радянський.

До ювілею виготовили персональний конверт і марку, які погасили на Чинадіївській пошті. Представники місцевої влади пообіцяли завершити справу з перейменуванням вулиці на честь видатного земляка.

Олександр Гаврош – письменник, журналіст

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода