300-річчя видатного філософа, поета, письменника і педагога Григорія Сковороди (03.12.1722 – 09.11.1794). Для тих, хто не знайомий зі спадщиною Сковороди, можна сказати, що це людина, яка зображена на купюрі в 500 гривень.

Що нам про нього відомо? Чим він цінний не лише у вимірі купюр, а й як постать та особистість? Про це «Історична Свобода» говорила з істориком Вадимом Назаренком, який, як і Григорій Сковорода, родом із Чорнух, що на Полтавщині.

– Що ми знаємо про батьків Григорія Сковороди?

– Вони були з козацького стану і були людьми небідними. Батько Григорія Сковороди торгував горілкою. Зберігся документ за 1733 рік про сплату покухового збору – Сава Сковорода сплачує 50 копійок податку. Це велика сума на ті часи. Річний заробіток наймита складав 4-5 рублів. За 20 рублів можна було купити хату. Предки Котляревського купили в Полтаві садибу за суму, меншу за 30 рублів.

– Якщо 50 копійок збір, то скільки ж виторг міг становити?

– Очевидно, йшлося про кілька рублів. Тобто він на одному ярмарку міг заробити суму, яку наймит заробляв за рік.

Сам Григорій Сковорода своєму учневі розповідав, що батьки були середньої заможності. Чомусь всі хапаються за цитату з одного документу, що Сава Сковорода – малоґрунтовий козак. Але малоґрунтовий – це не означає бідний. Якщо глянути на перепис Чорнухинської сотні 1740 року, то там тільки два ґрунтових козаки, а основу складають малоґрунтові. Та це не означає, що то все були бідні люди. Якщо почитати перепис, то в одного – винокурня, в другого – пасіка, в третього – млин.

Мати Сковороди також була козацького роду. Відоме навіть її дівоче прізвище – Пелагея Степанівна Шангирей.

– Татарське прізвище.

– Очевидно, предки по материній лінії мали татарські корені. Взагалі серед козаків багато прізвищ, які видають татарське походження. Тому це не дивно. Сьогодні на Чорнухинщині людей з прізвищами, які мають татарське походження, вистачає.

Ще ми знаємо, що у Григорія Сковороди був брат Василь.

– Ніби Сковорода ніде не згадує про брата.

– З руки історика Багалія з’явилася легенда, що був брат Степан. Насправді це помилка. Багалій пише про подання на отримання паспорта на проїзд до Санкт-Петербургу від Степана Сковороди. Цей документ зберігається у нас в архіві, я його бачив. Він датований 1772 роком. І там Степан Сковорода з батьком Климом їдуть. Може, це якісь родичі Григорію Сковороді, але точно не його брат.

Натомість точно відомо, що у Григорія Сковороди був брат Василь, молодший на 11 років. В метричній книзі Воскресенської церкви Чорнух за 1 січня (за старим стилем) 1733 року є запис, що священник Воскресенської церкви Степан хрестив Василя Сковороду, батьки – Сава і Пелагея. Написано навіть, хто були хресні.

Другу наразі відому згадку про брата Василя знайдено у списках студентів гімназії у Вроцлаві, тоді Бреслау – що в 1751 року в цій гімназії навчається Василь Сковорода, син Сави з Чорнух, йому 18 років. Цьому факту якось не надавали великої ваги. І в працях і далі пишуть, що був брат Степан, а насправді був брат Василь.

– Сава Сковорода, хоч і малоґрунтовий, але міг заробити на іншому. Але далеко не всі козацькі нащадки мали таку долю, як його сини. Григорій Сковорода вчиться в Києво-Могилянській академії, його брат вчиться у Вроцлаві. Якось нетипова ситуація для простого козака. Як це пояснити?

– У Києво-Могилянській академії було досить велике земляцтво з Чорнух. Про це якогось не говорять, але Сковорода був далеко не перший і далеко не останній уродженець Чорнух чи сіл Чорнухинської сотні, що навчалися у Могилянці.

– Але, даруйте, то були діти старшини або духовенства.

– Необов’язково. Один із перших відомих списків по Києво-Могилянській академії за 1736-1737 роки, там переписані студенти всіх станів, походження. Там сини священників, козаків, козацької старшини і просто посполитих – це більше 10 осіб разом.

Двір Пелагеї Сковородихи у переписі 1745 року згадується поряд із двором священника Воскресенської церкви, діти якого навчалися у Києво-Могилянській академії. Тобто батьки Сковороди бачили, що освіта може стати соціальним ліфтом. Бо в ті часи віддати дитину на навчання грамоті – це ж вирвати робочі руки з господарства.

– Сковорода співав у придворному імператорському хорі в Санкт-Петербурзі. Був ще такий козачий син Олексій Розумовський. Теж співав у тій самій капелі. У нього закохалася донька Петра І Єлизавета. І коли вона стала імператрицею, то Розумовський зробив неабияку кар’єру – став графом і фельдмаршалом. Його молодший брат став гетьманом. Григорію Сковороді світила якась придворна кар’єра чи ні?

– Звичайно. Був такий Ігнат Полтавцев – теж починав як співак придворної капели. І в результаті він дослужився до чину камер-фур’єра, отримав дворянство і маєтності, які в подальшому успадкували його нащадки.

– Чому ж Сковорода не заробив таку кар’єру, якщо міг?

– Чому він не обрав собі таку кар’єру, ми можемо лише здогадуватися. Швидше за все, він просто не бачив для себе такої кар’єри.

– А Розумовського він знав особисто?

– Скажемо так, вони не могли не перетнутися там.

– До речі, що ми знаємо про Сковороду як про співака і музиканта?

– Оцей момент забувають. І те, що спів відіграв велику роль у його житті. По-перше, кілька років у придворній капелі; по-друге, ось ця Токайська комісія на території Угорщини, завдяки якій Сковорода побував за кордоном, відвідав Буду, Відень. Він у Токайську комісію теж брався, «півчею ставши», тодішньою термінологією. Тобто по суті він мав бути як керівник хору при місцевій церкві православній.

Відомо, що Сковорода грав на кількох музичних інструментах: сопілка, скрипка, флейта, бандура і гуслі. Наприклад, його учень надсилав йому флейту, замовляв у столиці. А перед смертю Сковороди учень з його слів записав, що той писав якісь духовні концерти, кілька псалмів поклав на музику.

– Мова, якою писав Сковорода – це ніби не російська, але ніби і не українська. Трохи пізніше Котляревський писав цілком сучасною українською мовою.

– Філологи сказали би, що це староукраїнська або словеноруська мова. Це було ближче до книжної мови. Тобто це по суті виглядає як суржик церковнослов’янської мови з українською та вкрапленням слів російської мови, яку Сковорода також використовував. Тобто це не була мова, якою розмовляли люди. Це була мова, якою писали трактати і листи. Сковорода по суті продовжував традиції писання ХVІІ століття.

Але ж у нас є приклад Західної України. Подивіться на поезію греко-католицьких священників. Шевченко вже писав живою українською мовою, а ці й далі церковнослов’янізмами писали.

– Таке неоднозначне питання, бо там свічку ніхто не тримав. Сковорода, з одного боку, не був одружений, а з іншого – не хотів йти у ченці, хоча йому неодноразово пропонували. Водночас відоме його листування з улюбленим учнем Михайлом Ковалинським – і там дуже багато про любов. Що ми можемо сказати про особисте життя Сковороди?

– Ми мало що знаємо про особисте життя Сковороди. Багато легенд. Писали, ніби він хотів одружитися, втік з-під вінця, що могли в нього бути навіть діти. Насправді про це невідомо нічого. Очевидно, родини у нього не було і шлюбу він не брав. Чернецтво він теж не хотів приймати. На ХVІІІ століття церква і чернецтво були далекі від того образу, який, мабуть, тоді хотіли бачити миряни.

– Сковорода був людиною релігійною, судячи з того, що він писав.

– Сковорода був релігійною людиною. І він був ближче до чистоти християнства – пропагував помірність у споживанні, не розумів зайвого церемоніалу та прикрашання. Коли йому пропонували чернецтво, то він чітко відповів: «Їжте жирно, пийте солодко, стеліть м’яко і монашествуйте».

У другій половині ХVІІІ століття миряни часто бачили, що монахи живуть не так, як проповідують. Багато сатиричних творів до нас дійшло. Найвідоміший – це «Плач ченців» 1786 року. Тоді відбулася секуляризаційна реформа – у монастирів забрали маєтності. І автор цього сатиричного твору від імені монахів «плаче»: як тепер жити – замість осетрини нам тараню доведеться їсти; як жити без того, щоб вживати у приправу лимонний сік? Між іншим, надзвичайно дорога приправа в ті часи.

– З монахами зрозуміло. А от листи Сковороди про кохання до учня – як це розуміти?

– Не треба перебільшувати. Рекомендую, наприклад, працю Олени Дзюби про епістолярну спадщину козацької старшини. Можемо там зустріти звороти подібні до тих, які писав Сковорода. Очевидно, в них з учнем були досить теплі та дружні відносини. Сковорода підтримував зв'язок і з іншими своїми учнями, і листувався з ними. Очевидно, одним із учнів просто була більша дружба.

– А там не про дружбу, а про кохання і любов. Іншим учням він ніби так не писав.

– Очевидно, любов він має у якомусь платонічному аспекті. Якби щось говорили про якісь нетрадиційні зв’язки – даруйте, у ХVІІІ столітті за таке досить суворо карали. І насправді у Сковороди вистачало недоброзичливців, які не упустили би можливості донести, щоб його за таке судили. Але ніде нічого такого не спостерігалося. І ніхто з людей, які його особисто знали і залишили якісь спогади, навіть таких натяків не залишили.

Ми намагаємося сучасний стан речей перенести на минуле і подаємо, що Григорій Сковорода був «перший хіпі», «перший веган»...

– І дауншифтер.

– Так. Починаємо переносити наші уявлення на минуле.

– До речі, про «перший веган». А що відомо про його раціон? Він справді м’яса не їв?

– Він точно м’яса не їв після того, як залишив викладання в Харківському колегіумі. Що до цього було, то можна лише здогадуватися. Очевидно, в молоді студентські роки він і їв, і пив.

Тобто ми вже знаємо з 1760-х років, якщо говорити, то залишилося, що він їв небагато, тобто сповідував помірність, тобто не вживав м’яса і риби, але любив молочні продукти. Знаємо, що учень зі столиці надсилав йому пармезан.

– З Санкт-Петербургу?

– Так. Пармезан – досить дорогий продукт на ті часи. Тому що в Україні, в Гетьманщині чи на Слобожанщині, ще не робили твердих сирів, не було ще цієї технології. Тобто любив певні делікатеси. Так само і флейта, яку йому учень надіслав зі столиці, теж коштувала не 5 копійок і не 10.

– Як, на вашу думку, в чому головний спадок Сковороди?

– З моєї точки зору, як історика, який вивчав ХVІІІ століття, Сковорода був творцем інтелектуального середовища – інтелектуальних гуртків, які сформувалися в ХІХ столітті. По суті людина третину свого життя їздила від одного свого знайомого чи друга до іншого, гостювала, писала там свої філософські або художні твори, спілкувалася з людьми. Сковорода ж не по селянських хатах жив.

– По маєтках?

– Так, жив у слобідської старшини чи священників. Він формував до певної міри інтелектуальне середовище, збирав до гурту, кучкував.

І в подальшому, якщо подивитися на відкриття університету в Харкові на початку ХІХ століття, то там же багато людей, які знали Сковороду, які його могли бачити, з ним спілкуватися. У 1794 році він помер, а в Харкові університет відкрився в 1805 році. Тобто багато ще було людей, які добре пам’ятали Сковороду.

І не треба забувати, що найбільша частина його творів написана саме наприкінці життя, ось у цей харківський період. Перші твори, які до нас дійшли, це 1750-ті роки. У селі Ковраї він почав писати. «Сад божественних пісень» він впродовж усього життя писав, а «Байки харківські» дописав у 1774 році. А всі філософські твори, педагогічні трактати – це все 1770-1780-ті роки.

– Як Григорія Сковороду згадують у Чорнухах, де він народився, і у Сковородинівці, колись Пан-Іванівці, де він прожив останні роки і помер, де його могила?

– Щодо Сковородинівки, то я там не бував, але від кількох людей чув, що місцеві жителі жартують: «Спасибі Гриші за дороги та криші». На такі місця, де поховані відомі люди чи їхні там музеї, влада частіше звертає увагу – частіше дороги і дахи ремонтують тощо.

До повномасштабного російського вторгнення мали виділяти доволі великий бюджет на підготовку до 300-річчя Сковороди.

– А в Чорнухах Сковороду теж в утилітарному контексті згадують чи якось інакше?

– Сковорода – це найвідоміший земляк. Коли я приїхав на навчання до Києва, то казав, що з Чорнух – а люди не знали, де це. Кажеш: там Сковорода народився – враз інше ставлення!

Пам'ять про Сковороду на його малій батьківщині бережуть. Кожного року проводяться сковородинівські читання, діє літературно-меморіальний музей, краєзнавці продовжують пошуки і встановлення його біографії. Бо згаданий метричний запис про брата Василя, який точно підтверджує, що в Сави і Пелагеї був ще один син, знайшов директор чорнухинської бібліотеки Микола Булда. Він багато робить досліджень про Григорія Сковороду, детально вивчає його рід. Тому що прізвище Сковорода в Чорнухах і в сусідніх селах існувало до початку ХХ століття. Останні представники згадуються ще в 1950-х роках.

– А немає такого, що вважають себе нащадками Сковороди, якимись далекими родичами?

– Родичами – ні. Але є «конфлікти» з приводу місця народження. Деякий час вважалося, що Сковорода народився не в Чорнухах, а в сусідньому селі Харсіки. Тому що на початку ХХ століття більшість людей з прізвищем Сковорода жило в цьому селі. А там досить умовна межа – проходиш 100 метрів і вже починається це село. Але коли знайшли запис метричної книги Воскресенської церкви, де чорнухинський козак Сава Сковорода хрестить свою дитину в цій церкві в Чорнухах, то всі сумніви відпали.

Цікаво, що Воскресенська церква – біля неї десь поряд був двір Пелагеї Сковороди – стояла в тій частині Чорнух, де зараз музей Сковороди.

– Був у цьому музеї. Там є реконструкція хати батьків Сковороди.

– У мене є великі підозри, що територія музею потрапляє на територію, де, очевидно, був і двір Сковороди. Доволі влучно збудували цей музей.