Нинішній рік є ювілейним для Мукачівської греко-католицької єпархії. Одразу кілька важливих дат збіглися у 2021 році. І серед них – століття з дня народження двох відомих єпископів – Івана Маргітича та Івана Семедія.
Обидва – близькі земляки з одного району, їхні села майже поруч. Обидва – із селянських родин, однолітки, та ще з однаковим іменем Іван. Обидва в чехословацький період вчилися в Хустській гімназії, були навіть однокласниками. Обидва за часів угорської окупації навчалися в Ужгородській греко-католицькій семінарії, яку закінчували вже в роки радянської влади. І водночас важко знайти настільки різні постаті – за духом, характером та цінностями.
Іван Маргітич вирізнявся відкритою і вольовою натурою. Змалку прилучився до українського руху, був пластуном із псевдо «Муравель», що є чудовим втіленням його натури. Бо муравлина праця, часто малопомітна, але вкрай важлива, була його девізом.
У 1942 році семінариста Івана Маргітича арештовує угорська контррозвідка за участь в українському русі опору і засуджує до двох років тюрми. Однак заступництво тодішнього мукачівського єпископа Олександра Стойки порятувало від відбуття покарання 9 священників та семінаристів, що потрапили під репресії угорських окупантів.
Повернувшись із Сибіру, Іван Маргітич не полишає свого священичого покликання, а продовжує діяти у підпіллі
У 1946 році Івана Маргітича висвячує на священника єпископ Теодор Ромжа, який невдовзі загинув від рук НКВД. Молодого священника направляють у Рахів, де перед тим вже було арештовано двох парохів. У 1949 році греко-католицька церква на Закарпатті опиняється під забороною, а отець Маргітич повертається в рідне село, де разом з кількома однодумцями розпочинає підпільні богослужіння. Два роки підпілля закінчилися арештом у 1951 році і 4 роками сталінських концтаборів. Перебуваючи у «тюрмі народів», він ще більше укріпився у своїй вірі і національній свідомості.
Повернувшись із Сибіру, Іван Маргітич не полишає свого священичого покликання, як це зробила більшість, а продовжує діяти у підпіллі. Він був одним із найактивніших священників катакомбної церкви на Закарпатті. У 1981 році разом із кількома соратниками створює підпільну семінарію, в якій починає готувати молодь на майбутніх священників.
КДБ постійно викликала Маргітича на допити, а він вперто ліз на рожен, підіймаючи народ за прадідівську віру
Надзвичайно активно проявив себе Іван Маргітич під час боротьби за легалізацію греко-католицької церкви. Проти нього писали пасквілі в комуністичній пресі, штрафували за недозволені акції, КДБ не зводила з нього недремного ока, постійно викликала на допити, а він вперто ліз на рожен, підіймаючи народ за прадідівську віру. Маргітич став одним із символів греко-католицького Закарпаття. Не дивно, що в 1987 році його таємно висвячують на єпископа.
Натомість біографія Івана Семедія зовсім інша. Завжди тихий, спокійний, малопомітний, що вирізнявся кмітливістю та обережністю. Він найдовше пробув у єпископській резиденції при начальстві. Звідти його «попросили піти» разом з останніми насельниками аж у 1949 році, коли приміщення конфіскували в єпархії. Про наступні його роки мало що відомо.
Іван Семедій не проводив активної підпільної діяльності, промінявши священицький хрест на водійське кермо. Не піддавався жодним репресіям. Його біограф Юрій Коссей написав: «Він ніколи не був політичним діячем, ані видатним членом церковного підпілля… Не чинив опору радянській адміністрації, ані Російській православній церкві, бо цього йому не дозволяв сан греко-католицького священника. Ставився лояльно до большевицької влади, намагався знайти з нею якогось порозуміння».
І малодіяльного суперобережного Івана, що вже сягав майже пенсійного віку, раптом висвячують підпільно у 1978 році на єпископа. Вочевидь, така ситуація була зумовлена тим, що відходили старі авторитетні керівники єпархії – вікарій Микола Мурані (помер наступного року) та підпільний єпископ на засланні в Казахстані Олександр Хіра. Нових кадрів не було, тому висвятили на єпископа людину, з якою особисто працювали в резиденції до 1949 року. Адже релігійні структури на Закарпатті були просякнуті кагебістською агентурою.
Ось так два Івани, однокласники і земляки, постали єпископами з різним життєвим досвідом. Суттєва різниця полягала в тому, що Іван Семедій тримався протилежних поглядів у національній орієнтації Закарпаття. Колись це називалося мадяронством, а з кінця 1980-х років воно вже оформилося в політичне русинство, яке заперечувало зв’язок тутешніх мешканців з Україною. Крім того, Іван Семедій мав суттєву перевагу – він був єпископом-ординарієм, а Маргітич його підлеглим – помічним єпископом.
Соборність чи сепаратизм?
З постанням незалежної України посилилася і боротьба двох напрямків в єпархії. Довкола Івана Маргітича згрупувалися українські сили, а Іван Семедій, користуючись реальною владою в єпархії, формував табір опонентів, що прикривалися гаслами окремішності та домагалися статусу «Церкви свого права», що проіснувала на практиці лише два роки – з 1937 по 1939 рік. І за угорської окупації негайно було скасовано Ватиканом на вимогу Будапешта.
Головна аргументація Семедія зводилася до того, що закарпатці не є українцями. Це, мовляв, маленький особливий народ під назвою «русини», який не має нічого спільного з рештою українців. Натомість Іван Маргітич наголошував, що тут живе той самий народ, як і за Карпатським хребтом, що доведено як науковцями різних країн, так і життєвою практикою. І Мукачівська єпархія має стати частиною Українською греко-католицької церкви, що охоплює не тільки Україну, але й різні континенти. То ж чому в рідній державі українські греко-католики мають існувати порізно?
Коли справа вже доходила до остаточного проголошення церковної єдності, Семедій раптово відкликав свій підпис
Ватикан, який задля кращого управління, завжди об’єднує свої структури в одній країні, пішов звичним шляхом. І на початку 1990-х років, попри протести церковних сепаратистів, виробив план, згідно з яким Мукачівська єпархія мала увійти в лоно УГКЦ, але на особливих правах. Під тиском Ватикану Іван Семедій навіть надав письмову згоду. Але коли справа вже доходила до остаточного проголошення церковної єдності, Семедій раптово відкликав свій підпис і пригрозив у разі здійснення такого задуму, що не зможе гарантувати порядку серед вірних. По суті вдався до примітивного шантажу.
У підсумку очікуваного об’єднання українських греко-католиків не відбулося, як і офіційного проголошення «Церкви свого права», чого домагалися семедіївці. Папський нунцій Антоніо Франко проголосив у 1993 році тимчасовий «статус кво» про пряме підпорядкування Апостольській столиці, яке триває досі.
Так було втрачено історичний шанс, у чому великою мірою винна й сама Українська держава, яка не проявила жодного зусилля до вирішення цієї аномальної ситуації. Досі в Україні існують дві церковні юрисдикції греко-католиків – УГКЦ, яка охоплює всю територію країни, за винятком Закарпаття, і окрема Мукачівська греко-католицька єпархія. Відійшли в минуле аргументи Семедія, що тут проживають не українці.
Мине ще якийсь час, і церковна єдність стане доповненням до єдності національної
За 30 років Незалежності українці Закарпаття дедалі більше інтегруються на різних рівнях з рештою частиною країни. Політичне русинство маргіналізується і щодалі втрачає свою й так мізерну привабливість і силу. Нинішнє керівництво єпархії вже навіть не апелює до існування окремого мікронароду, а говорить про наднаціональний характер єпархії, хоча українці у ній складають 90%. До слова, існування різних національностей у католицькій церкві України не заважає їм працювати в єдиній церковній структурі.
Хто виграв історичну суперечку з двох Іванів – Маргітич чи Семедій? Відповідь очевидна. Мине ще якийсь час, і церковна єдність стане доповненням до єдності національної, як це є в церквах усіх європейських народів.
Олександр Гаврош – письменник, журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода