Наліпка оголеної жінки на барі «П’яна вишня», відео з ознаками зґвалтування дівчат з Івано-Франківська, інтерв’ю Іво Бобула, в якому він запевняв, що жінки меркантильні і мають сидіти вдома – це останні ситуації, які збурили суспільство і змусили знову порушити гендерне питання.
Однак питання рівноправ’я між чоловіками та жінками існує не перше десятиліття. Як розповідає кандидатка філософських наук та керівниця експертного ресурсу «Гендер в деталях» Тамара Злобіна, ще 100 років тому жінки влаштовували демонстрації та перформанси, аби привернути увагу до прав жінок. Сьогодні жінки досі боряться за гідне ставлення до себе.
Радіо Свобода поговорило з кандидаткою філософських наук, керівницею експертного ресурсу «Гендер в деталях» Тамарою Злобіною, кандидаткою філософських наук, експерткою й дослідницею з гендерних питань Ларисою Кобелянською, а також кінокритиком та автором «Гендер в деталях» Дмитром Десятериком про те, чому пестливе звертання «сонечко» не є нормою.
Із чого починається зневажливе ставлення до жінок?
Тамара Злобіна: Манера старших чоловіків називати молодших жінок «сонечко» або викладачів обіймати своїх студенток – стало нормою. Це втручання у приватний простір. Це неповага до жінки і несприйняття її як окремого і самостійного суб’єкта. По суті, це несприйняття жінки як рівноцінної людини. Молодому хлопцю ніхто не буде казати «сонечко» і обіймати через хорошу оцінку.
І тут коло замикається, бо молоді чоловіки, які виховуються в цій культурі, не відчувають цього на собі, але бачать, що так ставляться до жінок. І сприймають це як норму. Так, у середовищі молодих хлопців прийнято свою дівчину назвати «мала» – це аналог «сонечка».
Коли жінка каже: «Я – не сонечко, а Ірина», її називають злою; чоловік же сонечком назвав, а не дурепою. Це виправдання зневажливості.
Чому це взагалі існує? Токсична маскулінність в нашій культур існує як зразок чоловічності – хлопець має бути грубим та сильним. Ідеальна жінка ж в патріархальній культурі пасивна, турботлива, ніжна та м’яка.
Коли жінка каже: «Я – не сонечко, а Ірина», її називають злою; чоловік же сонечком назвав, а не дурепою. Це виправдання зневажливостіТамара Злобіна
Це вибудовує ієрархію, де на верхніх щаблях перебувають чоловіки, які конкурують між собою. І навіть якщо чоловік нічого в житті не досяг, він все одно кращий за жінок. Бо жінка – за замовчуванням «мала».
Лариса Кобилянська: Я би сказала, що це не стільки негативне ставлення до жінок, скільки підміна негативним ставленням унормованого зверхнього чоловічого ставлення до жінок – це про «любі жіночки, ми вас любимо, ось вам квіточки, мало квіточок, ну, ось ще цукерочки».
Це не виключно український контекст. Це, так би мовити, суспільний договір, який базується на розподілі ролей, де чоловіки отримали публічність, а жінки домашність.
І фактично ця ієрархія підпорядкування служила для упокорення. Особливо якщо говорити за українську історію трьохсотлітнього домінування «русского мира» з його сімейними цінностями, то 30 років незалежності – це невеликий проміжок часу для зміни цінностей.
Хоча я не погоджуюся, що молоде покоління наслідує цю систему. Вважаю, що та інформаційна революція, доступ до інформації, володіння іноземними мовами змінюють тенденцію. Бачимо молодих дівчат, які спокійно вважають себе феміністками, хоча в моїй молодості ставлення до фемінізму граничило зі ставленням до проститутки. Я, будучи заміжньою, маючи дітей і наукову ступінь, могла почути: «Боже, ви – ж така пристойна жінка, невже ви – феміністка?».
І те, що зараз ставлення до жінки змінюється, – це не лише досягнення феміністичної спільноти, а демократичного суспільства загалом.
Дмиро Десятерик: Україна, як би ми не хотіли собою пишатися, не складає особливого винятку з пострадянського простору, травмованого диктатурами і патріархальним устроєм. Тому ми все ще живемо в минулому і до жінок ставимося як до берегинь: має сидіти вдома, ростити дітей, готувати їсти і служити чоловікові.
Звісно, дещо змінилося, але думка, що жінка – це окраса, ні. Багато жінок забезпечують себе, очолюють корпорації, волонтерять, воюють на фронті. Але залишаються просто жінками.
І в цьому прикметним є ставлення до фемінізму. Феміністки сприймаються як якісь підрівні елементи, які сплять і бачать, як би розвалити українську державу на радість Росії, або як божевільні, нарвані, сексуально невдоволені жінки, які ненавидять чоловіків.
Але тішить, що в жаргоні з’явився термін «фемка» – так, він зневажливий, але символізує, що жінок почули. Якщо раніше їх ніби не існувало в публічному дискурсі, то зараз – це дратуючий фактор. Вважаю, це вже одна зі стадій прийняття – спочатку тебе ігнорують, потім висміють, а потім ти перемагаєш.
Чому жінки підтримують зневажливе ставлення до себе?
Тамара Злобіна: Це класична ілюзія: «Я не така», пастка, в яку потрапляють жінки, думаючи, що всі мізогінні речі, сексизм їх не стосується. Кажуть: «До мене чоловіки так не ставилися. Значить, з цими жінками щось не так, якщо до них так ставилися». Це також віра: «Якщо правильно поводитися, то нічого поганого не станеться», яка допомагає заспокоїтись, але не відповідає реальності.
Якщо цих жінок розпитати про досвід, виявляється, що до них і свистіли на вулицях, і принижували у спілкуванні, і навіть нападали. Деякі кажуть, що це просто некультурні люди їм зустрілися. Але ж чоловікам не кицькають.
Краще визнати дискримінацію і боротись з нею, ніж заспокоювати себе ілюзіями.
Лариса Кобилянська: Радянський Союз сформував список свят як своєрідну компенсацію, дозована радість: раз на рік квіти, раз на рік салат шуба, і ви будете жити в очікуванні чергового свята, в очікуванні листівки чи фартушка. Навіть у таких милих дрібницях ховалися серйозні ідеологічні контексти, коли жінці дозволяється говорити про свою жіночність у конкретний день.
Тамара Злобіна: Тут ще є негативний емоційний момент, що жінки, які залишаються в тилу чи виїхали за кордон, а їхні чоловіки служать в ЗСУ, переживають. І це може виражатися у звинуваченні жінок на фронті в тому, що вони туди пішли, аби зваблювати чужих чоловіків.
Це емоційне перенесення: жінка боїться втратити чоловіка, але не може з цим впоратися, тому агресує на інших жінок.
Коли чоловіки вишикувалися під військкоматами, а жінки поїхали, суспільство ніби зітхнуло, що все стало на свої місця: чоловіки захищають, жінки рятують дітей. Але шок підмінив реальністьЛариса Кобелянська
Як повномасштабна війна вплинула на ставлення до жінок?
Тамара Злобіна: З одного боку, є велика участь жінок в армії, волонтерському русі та публічному житті. З іншого, є бачення чоловіка як захисника.
В армії це створює складнощі воячкам. У кожному новому колективі жінці доводиться будувати репутацію заново, бо її сприймають перш за все як жінку, а вже потім як професійну військову. До чоловіків такого ставлення немає – вони приходять і працюють.
Лариса Кобилянська: Від моменту, коли чоловіки вишикувалися під військкоматами, а жінки з валізами поїхали до кордонів, суспільство ніби зітхнуло з полегшенням, що нарешті все стало на свої місця: чоловіки захищають, жінки рятують дітей.
Але шок першої миті підмінив реальну картину. Окрім того, що жінки рятували дітей, вони ще й забезпечували тил, волонтерили, воювали.
Те, що чоловіків на фронті більше, не означає, що можна нехтувати правами жінок. А ризик такий є.
Дмиро Десятерик: Спочатку я теж тішив себе думкою, що війна все змінить. Але потім сталася історія з календарем «5-го каналу», де оголені тіла жінок без облич прирівняли до зброї, до таких аксесуарів чоловічої влади.
І є вже група депутатів, яка висунула ініціативу 14 жовтня переназвати днем захисників. Захисниці знову кудись випали.
Але все ж плекаю надію, що війна переплавить в певному сенсі українське суспільство, і воно стане більш толерантним до самого себе і до такої своєї складової, як жінки.
Чому чоловікам потрібен феміністичний рух?
Дмиро Десятерик: Фемінізм руйнує патріархальну систему, яка принижує не лише жінок, але й чоловіків. Патріархат не поважає чоловіків, які фізично слабкі, несміливі, чогось не вміють, але хочуть робити те, що вважається «жіночою справою». І фемінізм якраз працює над тим, щоб таке патріархальне ставлення до людей зникло.
Що зробити, аби розімкнути коло вічної боротьби за права жінок?
Тамара Злобіна: Вчити жінок, «як правильно себе поводити» – це як жити на краю вулкана, який в будь-який момент може вибухнути, але якщо ми помолимось, він не вибухне. Краще не жити біля нього.
Тому маємо не вчити жінок, як захищатися, а маємо показувати, що таке дискримінація, де вона існує, яким чином проявляється. Маємо вчити, що дискримінувати людей на основі статі, віку, сексуальної орієнтації, національності, раси – погано. Бо саме дискримінація робить суспільство небезпечним і некомфортним для всіх.
Вчити жінок, «як правильно себе поводити» – це як жити на краю вулкана, який в будь-який момент може вибухнути, але якщо помолимось, не вибухне. Краще не жити біля ньогоТамара Злобіна
Якщо з людьми стається щось погане, коли вони йдуть вночі вулицею, не треба запитувати: «А чого це вони там ходять?» чи проводити тренінги, «як уникнути нападу». Це означає, що треба на ці вулиці поставити хороше освітлення і камери та забезпечити швидкий приїзд поліції. Цю ж логіку слід застосовувати до вирішення суспільних проблем.
Лариса Кобилянська: Це може вирішити доступ до інформації, просвіта та активність жінок не лише мати права, але й користуватися ними. Бо тут легко маніпулювати, мовляв, ми вам дозволили балотуватися в уряд, але ви самі не захотіли.
Грає роль і виховання. Якщо в дитячому садочку вихователі рвуть на собі волосся, що ж робити, якщо скасують 8 березня, коли дівчаткам дарувати квіточки, то вони знайдуть заміну 8 березню – чи буде це день дня народження Лесі Українки, чи умовної червоної шапочки – байдуже, бо в ментальності такий день має бути.
І якщо дитина проводить з такими вихователями переважну частину свого часу і переймається цією інформацією, це може створювати небезпеку в майбутньому. Адже тут має бути питання саме в цінностях – будь-яка стать має розуміти, що в іншої людини є право на гідне ставлення та повагу.
