Мусульманин як член родини? Ні в якому разі! Поріднитися з людиною, яка сповідує іслам, готові лише 7% мешканців Вірменії, 12% чехів і третина росіян, болгар або поляків. На аналогічне запитання про євреїв позитивно відповідають 27% грузинів, 40% росіян, приблизно стільки ж білорусів і литовців і 57% поляків.
У країнах Західної Європи ці цифри набагато вищі: в основному понад 50% щодо мусульман і від 70 до 96% щодо євреїв.
Частка опитаних, готових бачити мусульманина (ліва колонка) або єврея (права) членом своєї сім’ї, – по країнах:
Результати опитування, проведеного дослідницьким центром Pew Research у 34 країнах Європи і колишнього СРСР, показали великий розрив у поглядах і цінностях мешканців західної і східної частини Старого Світу. Ось іще деякі дані.
Ставлення до легалізації одностатевих шлюбів (ліва колонка – проти, права – за):
Частка опитаних, які повністю або частково згодні з твердженням: «Наш народ, можливо, далекий від досконалості, але наша культура вища, ніж в інших народів»:
Відсоток опитаних, які вважають, що народження в даній країні (ліва колонка) і наявність у ній предків і родичів (права) дуже важливі для національної ідентичності (наприклад, для того, щоб бути справжнім румуном, треба народитися в Румунії від румунських батьків):
Дослідники з Pew Research стверджують, що нинішня Європа глибоко розділена за соціально-культурними уподобаннями. Західна її частина, що приблизно збігається з межами Європейського союзу до трьох останніх хвиль його розширення на схід (у 2004, 2007 і 2013 роках), в основному ліберальна, терпима і дещо космополітична. Навпаки, у східній частині, від Польщі і Угорщини до Росії і країн Південного Кавказу, домінують настрої соціального консерватизму, націоналізму і більш-менш яскраво вираженої ксенофобії.
Результати дослідження Pew Research для Російської служби Радіо Свобода прокоментував політолог-міжнародник, науковий співробітник Карлового університету (Прага) і Університету Яна-Амоса Коменського (Братислава) Олексій Кожарський.
– Громадська думка – продукт як історичної спадщини, так і сучасної політики. Що стосується історії, заведено говорити про те, що в Центральній і Східній Європі (ЦСЄ) була інша модель формування націй у порівнянні з Заходом. Тут нація визначала себе через мову і культуру, радше ніж через політичні інститути. Ця схема дещо спрощує реальність, але частка істини в ній є. Плюс до того ж багатьом народам у регіоні доводилося боротися за виживання за умов культурної асиміляції. Це породжує не завжди раціональний страх перед тим, що заведено називати «культурним Іншим», перед чужим. Мусульмани на роль такого «культурного Іншого» підходять ідеально. Що стосується антисемітизму, то він у регіоні теж має давню традицію, тому тут ніяких сюрпризів теж немає, на жаль. Справа в тому, що, залишаючись за «залізною завісою», ЦСЄ і колишній СРСР проґавили досить важливу частину західного досвіду. Якраз у післявоєнні десятиліття в західному суспільстві формувалися норми політкоректності. Це така тема, на яку довго можна говорити, обговорюючи її переваги і недоліки. Але мені здається, є важлива функція, яку політкоректність виконує, – це створення природної межі того, наскільки взагалі можна, наскільки прийнято експлуатувати теми ідентичності – національної, релігійної, сексуальної.
– Але зате країни за «залізною завісою» жили за комуністичних режимів. Однією з, на мій погляд, небагатьох симпатичних складових тодішньої ідеології був інтернаціоналізм, пропаганда дружби народів і так далі. Куди все це зникло? Ми бачимо набагато вищий рівень нетерпимості до тих самих «чужинців» саме у колишніх країнах соцтабору і республіках екс-СРСР. Чому?
Важлива функція політкоректності – створення природної межі того, наскільки можна експлуатувати теми ідентичності
– А чи був цей «пролетарський інтернаціоналізм» насправді? Це було значною мірою поверхневе явище, ідеологія, яку спустили зверху вниз. Вона придушувала надмірні прояви націоналізму, але при цьому не вирішувала національних проблем, які в цих країнах існували. У Жака Рупніка, французького політолога словенського походження, є образ комунізму як морозильної камери. Комуністичний режим багатьох проблем, які стояли перед східноєвропейцями, не вирішив, він просто їх заморозив через придушення. В цьому сенсі найяскравіший приклад – колишня Югославія, яка, як тільки зник комуністичний режим, що придушував націоналізм тамтешніх народів, повернулася до «війни всіх проти всіх». Фахівці у справах Угорщини, скажімо, звертають увагу на те, що в угорців не було можливості, як то кажуть, звести порахунки зі своїм минулим, осмислити його так, як це зробили, наприклад, німці. Тому угорський націоналізм зараз на такому піднесенні – з переживанням травми втрачених територій і так далі. Щось схоже можна знайти і в польському досвіді – звідси, наприклад, конфлікт інтерпретацій Голокосту, який недавно викликав напруженість у відносинах із Ізраїлем. Це теми, які до кінця не вирішені через те, що довго не було простору демократичного обговорення. І ці скелети в шафі продовжують стояти.
– Але коли відбулися антикомуністичні революції кінця 80-х – початку 90-х років минулого століття, на передньому плані були зовсім інші ідеали – свободи, відкритості, прагнення повернутися в цивілізований світ, із яким асоціювалися в першу чергу саме ліберальні демократичні країни Західної Європи. Що змінилося, куди поділися настрої тих днів?
Був Орбан, який вчився за Соросівською стипендією, – і є Орбан, який організував цькування Сороса в Угорщині
– Ті ідеали, про які ви говорите, відіграли дуже важливу роль. Якийсь час вони були мейнстримом: ми хочемо назад у Європу, від якої нас несправедливо, жахливо відірвали майже півстоліття тому. Така блакитна мрія – вступити в Євросоюз. Але диявол криється в деталях – у розумінні того, що таке Європа, Євросоюз. Адже антикомуністичний рух із самого початку не був однорідним. Антикомунізм не тотожний ні лібералізмові, ні навіть прозахідній орієнтації. Ось Польща, профспілка «Солідарність», там було як більш ліберальне крило, так і католицьке, консервативне, яке зараз у Польщі й при владі в особі партії «Право і справедливість». У сусідній Словаччині, наприклад, є католицькі діячі, які не є ні лібералами, ні прозахідними політиками, їхні симпатії радше на боці Кремля. Ну, і еволюція самих політичних еліт. Показовим є приклад угорського прем’єра Віктора Орбана, який за три десятиліття еволюціонував від ліберала до переконаного націоналіста. Був Орбан, який на світанні нової епохи їде вчитися за Соросівською стипендією, – і є Орбан, який тепер організував цькування Сороса, його організацій в Угорщині.
– Погляньмо на цей націонал-консервативний поворот із іншого боку. Чи можна сказати, що для деяких країн це наслідок розчарування досвідом перебування в Євросоюзі? І навіть помилок, які здійснив західний світ щодо східних сусідів?
– Досвід перебування за «залізною завісою» був досвідом ідеалізації Заходу. І ось виявилося, що ми прийшли на Захід, а Захід зовсім не ідеальний: у нього є свої форми нерівності, несправедливості, лицемірства, дурості і так далі. І незважаючи на досить разючі успіхи, яких ЦСЄ добилася після вступу в Євросоюз і НАТО, зберігається низка розривів і диспропорцій. Це розрив між Західною і Східною Європою в тому, що стосується рівня життя. І це розрив усередині самих країн ЦСЄ – між економічно більш успішними областями, як правило, це великі міста, і більш депресивними регіонами, які відчувають, що вони, можливо, більше втратили, ніж надбали від переходу до капіталізму. На це накладається низка проблем, які не були вирішені за ці десятиліття: корупція, проблеми охорони здоров’я, системи освіти, інтеграції меншин – наприклад, ромської (циганської). Це все, напевно, не Євросоюз повинен вирішувати, але простий виборець це не завжди розуміє. А місцеві політики дуже люблять перекладати відповідальність на Брюссель.
– Є й інше розчарування – зустрічне, західне, воно часто вкладається у формулу: ми їх занадто рано до себе взяли. Вступ країн ЦСЄ до Європейського союзу іноді розглядається як передчасний, а самі ці країни – як дещо «недозрілі». Це здоровий погляд на речі?
– Я одночасно і згоден, і не згоден із цим. З одного боку, зрозуміло, що прийняття країн ЦСЄ до Євросоюзу було політичним рішенням: вони за низкою показників були не готові стати частиною Заходу. Це такий аванс, який був виданий цим країнам. Плоди цього авансу ми пожинаємо. З іншого боку, мені сценарій, за якого країни ЦСЄ залишаються поза рамками європейської інтеграції, видається значно чорнішим. Східна Європа просто повернулася б у 1930-і роки. Це було б таке збіговисько конфліктуючих авторитарних націоналізмів. Усі передумови до цього є, вони зберігаються. Мені здається, російський чинник у цьому випадку відігравав би більш помітну роль. Ми пам’ятаємо, як Гітлер у своїх реваншистських цілях експлуатував суперечності між країнами Східної Європи. Кремль теж дуже любить грати на суперечностях. Тут було б де розгулятися.
– Але Кремль і в реальності «розгулявся» в цьому регіоні, він демонструє тут дедалі більшу активність. Якщо виходити з даних про суспільні настрої, виходить, що за світоглядом значної частини громадян ЦСЄ значно ближче до пострадянських країн і до Росії, ніж до багатьох своїх партнерів у ЄС. Що це обіцяє на майбутнє?
Конфлікт між Східною і Західною Європою буде наростати і далі
– Кремль цей правопопулістський поворот не може не тішити, бо він багато в чому перетинається з його ідеологічним порядком денним, із риторикою про «духовні скрєпи». З іншого боку, Кремль ідеологічно досить всеїдний. Там із однаковим задоволенням співпрацюють як із крайніми правими, так і з крайніми лівими. Мета основна – створити якомога більше плутанини. Чим її більше, тим менше в Євросоюзу можливостей говорити одним голосом у міжнародній політиці. Не можна заперечувати певну ментальну, культурну близькість Східної Європи до пострадянського простору. Але є і відмінності. По-перше, інституційні: ЦСЄ вступила в Євросоюз і в НАТО, вона – частина спільноти демократичних країн. По-друге, досі існує згода з приводу того, що «ми – європейці». Не євразійці, а європейці. Це дуже суттєва річ. Інша річ, що є конфлікт інтерпретацій з приводу того, що таке бути європейцем. Ось цей конфлікт між Східною і Західною Європою буде наростати і далі. Адже кожен розуміє європейськість по-своєму.
– Я коротко сформулюю три гіпотетичні сценарії, а ви скажіть, який, на вашу думку, найімовірніший. Перший сценарій – це поглиблення розколу, який врешті-решт призведе до дезінтеграції ЄС. Сценарій номер два: подолавши тимчасові труднощі і тертя, Євросоюз збереже єдність на якійсь ліберально-демократичній, умовно кажучи, західній основі. І третій сценарій: Євросоюз не розпадеться, але Східна Європа вплине на Західну, і та за своїм духом, цінностями ЄС тією чи іншою мірою приєднається до націонал-консервативного повороту. Отже, що буде?
– Думаю, що розвалу Євросоюзу не буде: занадто велика політична ціна такого рішення. Інша річ, що він може стати більш аморфним, інтеграція може вповільнитися. Що ж стосується східноєвропейців, то тут, як у відомому анекдоті, «нікуди подітися з підводного човна». Немає чітких альтернатив членству в Євросоюзі і в НАТО.
– Чому ж? Можна в «русскій мір» вступити.
– Із низки причин суспільства в ЦСЄ до цього не готові. Є ж, крім іншого, економічний чинник, дуже міцна прив’язка ЦСЄ до країн Західної Європи. Східний варіант «брекзиту» тут неможливий. Інша річ, що такі діячі, як Орбан, будуть просувати своє бачення Європи, в тому числі і через європейські інститути. На нас чекають вибори до Європарламенту наступного року, вони будуть показові. Третій сценарій, який ви згадали, не є неможливим, на мій погляд. Так що я б утримався від однозначного прогнозу. Але от тертя, про які ви згадали, будуть не тимчасовими, а постійними. Є культурний конфлікт. Західна і Східна Європа, грубо кажучи, перебувають по різні боки барикад у тому, що зараз заведено називати культурними війнами. Ці барикади не зникнуть, тертя будуть періодично виникати. Але не думаю, що вони приведуть до розвалу Євросоюзу.
Оригінал – на сайті Російської служби Радіо Свобода
