Биківня – колишнє село під Києвом, нині частина міста. У Биківнянському лісі розміщене найбільше в Україні поховання жертв сталінських репресій. Розстріли тривали в 1937-1941 роках. Страчували «буржуазних націоналістів», «шпигунів», «терористів», а також польських офіцерів. На сьогодні співробітниками заповідника «Биківнянські могили» встановлені імена понад 18 500 людей, убитих в київських тюрмах і похованих в Биківні. На думку фахівців, в лісі може спочивати від 50 до 100 тисяч жертв режиму, інформує телеканал «Настоящее время», створений Радіо Свобода з участю «Голосу Америки».
Досі Биківнянська трагедія не мала відображення в кінематографі. Нині, втім, офіційно підтвердили початок роботи над сценарієм українсько-польської історичної драми «Биківня», зйомки ще не розпочалися. Режисером фільму буде Ян Кідава-Блонський. З української сторони в проєкті бере участь продюсерка Анна Паленчук, яка раніше працювала з Олегом Сенцовим.
Ян Кідава-Блонський народився 12 лютого 1953 року в Хожуві. Вивчав архітектуру в Сілезькому технологічному університеті, закінчив Національну кіношколу в Лодзі. За дебютний фільм «Три фути над землею» удостоєний премії «Золоте гроно» на Лагувському кінофестивалі, а в 2005 році зняв відзначений багатьма нагородами музичний байопік «Призначений для блюзу», в якому розповідається історія його племінника Ришарда Ріделя, соліста блюз-рок-гурту Dżem.
У 2010 році Кідава-Блонський отримав премію «Золоті леви» фестивалю в Гдині за фільм «Розочка», а в 2014-му став володарем срібної медалі «За заслуги перед культурою» Міністерства культури і національної спадщини Польщі.
Режисер розповів телеканалу «Настоящее время» про новий проєкт і про те, що його особисто пов'язує з Биківнею.
– Ви починали з архітектури. Що привело вас у кіно?
– Батьки радили: «Займися чимось практичним. Давай в Політехнічний, на архітектуру». Я погодився, бо вмів малювати. Але вже після першого курсу зрозумів, що в архітектурі панує тільки форма, а мені хотілося знайти більш змістовний спосіб передачі своїх думок. Тож вирішив вступати в кіношколу. Багато разів пробував, і нарешті вдалося.
– Ви знімали ще при комуністах?
– Випустив фільм в 1986-му. Після кіношколи було неможливо знайти роботу, крім телебачення, а там тільки колаборанти працювали. Одного разу мені зателефонував ректор кіношколи: «Ми отримали гроші на студентські дипломи. Хочеш знімати?» – «Звісно!» Виявилося, що хронометраж фільму – година. Але навіщо мені фільм на годину – зроблю повний метр. І я знімав сцени за моїм сценарієм, а ще дещо таємно знімав за рогом. У підсумку зробив картину на 80 хвилин. Тобто відразу пройшов у режисери, без обов’язкових для цього п’яти років роботи асистентом.
– У вас вийшло обійти систему.
– Ну, так. У нас так кажуть: серед бараків соцтабору польський був найвеселішим.
Що б не вигадав сценарист – життя завжди багатше. Головне – знайти цікавого персонажа
– Ви спираєтесь зазвичай на документальний або біографічний матеріал. Чому?
– Що б не вигадав сценарист – життя завжди багатше. Головне – знайти цікавого персонажа. А найскладніше в біографічній картині – перенести життя на екран. Як укласти 40-50 років в півтори години? Це складніше, ніж вигаданий сценарій.
– Доводиться драматизувати деякі моменти?
Історії, які я знімав, вже всім відомі. Чому їх раніше ніхто не зняв? Тому що не знали, як
– У цьому специфіка професії. Часто буває, що з трьох або чотирьох персонажів робиш одного, і так досягається художня правда. Історії, які я знімав, вже всім відомі. Чому їх раніше ніхто не зняв? Тому що не знали, як.
– Як з’явився проєкт про Биківню?
Брат моєї мами розстріляний у Биківні, а дід Ані страчений там же. Дійшли до думки, що треба щось про це місце зробити
– Аня Паленчук була виконавчим продюсером в проєкті «Вінценз» два роки тому. Ми вели зйомки в горах. Одного разу приїхали на локацію – дощ, туман, нічого не видно. Чекаючи поліпшення погоди, ми розговорилися і з’ясували, що брат моєї мами розстріляний у Биківні, а дід Ані страчений там же. Дійшли до думки, що треба щось про це місце зробити. Минуло досить багато часу, і в один прекрасний вечір Аня зателефонувала: «Є ідея».
Працюємо над сценарієм. Це виявилося складніше, ніж я думав
– На якій стадії фільм зараз?
– Я приїхав уперше до Києва по цьому проєкту. Працюємо над сценарієм. Це виявилося складніше, ніж я думав, тому що для мене Биківня – 1939-1940 роки, а для Ані – 1937-й. Одне місце, але різний час і різні історії.
– Що ви пам’ятаєте про вашого дядька?
Тільки в 2011-му серед польських прізвищ в Биківні ми знайшли дядька
– Тільки те, що мама розповіла і що я бачив на фотографії. Один із п’яти дітей. Мій дід – а його батько – служив шефом лісового господарства ще за часів Франца-Йосипа. Дядько закінчив університет в Познані теж з лісового господарства. Був красенем. Його однокурсники заводили романи, одружувалися, а він говорив: «Ні. Одружитися не буду. Буде війна». І так сталося. Почалася війна, його мобілізували як офіцера, він поїхав на схід і зник. І тільки в 2011-му серед польських прізвищ в Биківні ми його знайшли.
Дуже важливо, щоб людина знала свою історію
Зараз я думаю: «А чому ти так мало знаєш про дядька?». Тому що мені ніхто не розповів. Це проблема покоління – наші батьки мовчали. У школі, пам’ятаю, нас вчили, що Катинь вчинили німці. А вдома говорили, що це зробили «Совєти». І коли я заїкнувся про це, мене зі школи викинули. Розумію, батьки нас берегли і хотіли, щоб ми йшли вперед, а не шукали помсти, тому що це нам не допоможе. Але тепер дуже важливо, щоб людина знала свою історію і ким були його близькі. Може, нам це вдасться у фільмі.
– Ви вже працювали з архівами. Щось особливо вразило вас із цих свідчень?
Найстрашніше – що НКВС мав плани щодо розстрілів
– Є історії настільки ж страшні, наскільки смішні у своєму роді. Одного чоловіка розстріляли за те, що він ніс із собою рецепт супу, написаний польською. Вирішили, що він шпигун. А інший хотів на когось донести, але наплутав із адресами і замість НКВС пішов у польське посольство. І його заарештували. Настільки страшні речі – і водночас такий ідіотизм! Найстрашніше – що НКВС мав плани щодо розстрілів.
– Рознарядки.
– Так. Щодня потрібно було страчувати, припустимо, 550 осіб. І неважливо, кого – просто вбити людину для статистики, а потім назвати ворогом.
– Ви вже знаєте, як буде виглядати фільм?
Вирішили скласти фільм з п’яти новел, присвячених п’ятьом жінкам
– Було б несправедливо взяти тільки один сюжет. Вирішили скласти фільм з п’яти новел, присвячених п’ятьом жінкам. П’ять – дуже хороша цифра. По 25 хвилин на сюжет. Різні оповіді, але об’єднані спільними мотивами. І дуже правильно, що це жінки. Їхні чоловіки потрапили під розстріл, минає багато років, а вони залишаються в невіданні, ворожать, що сталося. Це мені здається більш сучасним підходом. Адже історична картина повинна бути впізнаваною сучасним глядачем.
– Хоча мова йде про події 80-річної давності.
Важливо показати, у що це все може вилитися. Що диктатура і терор приходять непомітно
– Биківня в сучасному світі – сильна і цікава історія. Світ швидко змінюється. Навіть у Європі ми бачимо, як Польща йде в бік авторитаризму, туди ж Угорщина, Італія, не кажучи вже про Білорусь. Ніхто не знає, до чого це призведе. Але ж біди в 1920-1930-х починалися теж невинно – Гітлер прийшов до влади через вибори. Важливо показати, у що це все може вилитися. Що диктатура і терор приходять непомітно. Якщо вдасться – буде дуже добре.
– Але ж занадто страшний матеріал блокується свідомістю. Як ви будете вирішувати цю проблему?
– А у нас і не буде розстрілів, могил. Це вже було, як куля входить у голову ... Справа в людині, в тому, що вона проживає. Віра в людину. Думаю, що це вірний шлях.
