Під час Другої світової війни 80 років тому, навесні-влітку 1943 року, стався сплеск партизанського руху. На межі 1942–1943 років німці та їхні союзники зазнали значних поразок в Африці і під Сталінградом. Відтак багато хто на окупованих територіях вирішив, що до загарбників треба не пристосовуватися, а починати з ними активно боротися. Взимку в лісі чи горах дуже важко ховатися, а як потепліло, то стало легше. І навесні 1943 року багато людей пішло у ліс. Це стосується і радянських партизанів, і українських повстанців, і багато ще де так було: на Балканах і в Польщі.

Більше про різні партизанські рухи у проєкті Радіо Свобода «Історична Свобода» поговорили з дослідником цієї теми, істориком Ігорем Бігуном.

– Один з найвідоміших епізодів партизанських дій, які сталися 80 років тому – це те, що називалося в радянській історії «рейкова війна». Партизани свої основні зусилля спрямували на диверсії проти залізничного транспорту німецького. У радянський час це вважалося не просто якимось героїчним, а ефективним заходом, що мало не паралізував німецькі перевезення. Натомість у пострадянські часи було багато досліджень, які, навпаки, нівелювали досягнення «рейкової війни». Мовляв, партизани підривали рейки на закинутих ділянках і не пхалися там, де німці охороняли, тобто все це була показуха.

Як ви оцінюєте «рейкову війну»?

– Тут треба розрізняти терміни. Оскільки в масовій свідомості і пізніше навіть у післявоєнній історіографії «рейковою війною» стали називати абсолютно всі види диверсій на залізниці. Хоча попервах, як це задумувалося, то це було саме руйнування залізничних колій.

За директивами Центрального штабу партизанського руху, партизани повинні були руйнувати залізничне полотно, щоб порушити німецькі комунікації: перекидання техніки, боєприпасів, військ на східний фронт. Але в різних окупованих регіонах це реалізовували по-різному. Оскільки мережа залізниць в окупованій Білорусі та в окупованій Україні відрізнялася. В Україні руйнування залізничного полотна не набуло такого поширення, й українські радянські партизанські командири виступали проти цього.

– Чому?

– Бо для цього потрібно було доволі багато вибухівки, якої бракувало. Тому вони вважали, що це марнування ресурсу, який краще можна застосувати на підрив безпосередньо ешелонів.

Крім того, в Україні, на відміну від Білорусі, доволі важко було організувати таку ситуацію, щоб на якісь ділянці якийсь загін чи з’єднання могли регулярно сидіти і нищити колію після того, як німецька адміністрація її відновить. Оскільки це просто мало би наслідком антипартизанську операцію і розгром цього з’єднання.

Тому для порівняння: в Україні за літньо-осінній період 1943 року було знищено близько 7 тисяч рейок, а в Білорусі – близько 75 тисяч.

– А все-таки, який це наслідок мало?

– З квітня по жовтень 1943 року в межах всієї України було знищено близько 1200 ешелонів. Пропускна здатність залізниць, особливо Ковель-Сарни-Київ, знизилася в 6 разів.

Звичайно, ні в 1943 році, ні в будь-який рік війни на східному фронті повного паралічу німецьких комунікацій не було. Але все-таки партизанський рух зумів значно погіршити перекидання військ та їхнього постачання.

– Відома партизанська операція на залізниці – дії з’єднання Сидора Ковпака проти станції Сарни наприкінці 1942 року. Саму станцію ковпаківці не стали штурмувати, але зруйнували комунікації, і це мало наслідки.

Ковпак починав на Сумщині, в 1942-му – вже на Волині, а в 1943 році – не надто вдалий Карпатський рейд. Але це був не єдиний партизанський рейд на захід. Наскільки перекидання партизанських сил із Лівобережної України на Правобережну було вдалим? Наскільки їм вдалося закріпитися на Правобережжі?

Сидір Ковпак (праворуч) балакає із селянками, 1943 рік

– Опанування більших теренів партизанським рухом, залучення ширших народних мас – це була одна з причин, чому здійснювалися ці рейди і перекидання зі східних регіонів у західні. Якщо взяти 1942 рік, то в основному організована партизанська боротьба точилася лише на теренах Чернігівської, Сумської, частково Житомирської областей.

З жовтня по грудень 1942 року відбувся один з перших рейдів, так званий «Сталінський рейд», оскільки щодо нього розпорядився сам Сталін на одній із нарад з партизанськими командирами. З’єднання Сидора Ковпака й Олександра Сабурова мали перейти на Правобережну Україну. Вони це успішно здійснили і закріпилися спочатку на півночі Житомирської області, на межі з Білоруссю, а пізніше рушили далі на захід.

Ще однією причиною для здійснення рейдів було те, що ці з’єднання зростали, збільшувалися, налічували по кілька тисяч бійців. І не так було багато місць в Україні, де вони могли приховано діяти, щоб не наражатися на антипартизанські операції німців. Сидіти на одному місці було дуже ризиковано. Це могли робити лише невеликі партизанські загони.

Рейд з’єднання Михайла Наумова відбувся з території Сумщини на Кіровоградщину і мав намір вийти у Вінницьку область, але довелося відступати на Полісся. Оскільки в лісостеповій частині України, де бракує великих лісів, дуже тяжко вести партизанську боротьбу.

– Взаємини партизанів з місцевим населенням. В радянські часи все було однозначно: партизанів називали «народними месниками». А в пострадянські часи стало достатньо багато інформації спливати про те, що партизани щодо населення часто поводили себе не краще, ніж німецькі загарбники. Ковпак із Сумщини прийшов на Житомирщину, потім на Волинь. Як при цьому складалися відносини з місцевим населенням?

– Звичайно, що в радянські часи всі негативні аспекти партизанського руху всіляко приховували, заретушовували, щоб створити ідеальний образ народного месника.

Багато в чому залежало від регіону. Тому що, наприклад, у Західній Україні – Галичині і Волині – підтримка партизанів була значно меншою, оскільки там, по-перше, діяла УПА, по-друге, партизанів сприймали як представників тоталітарного комуністичного режиму. На тих землях, які входили до складу УРСР ще до 1939 року, ставлення було дещо іншим.

Іншим фактором були період війни і перебіг бойових дій на фронтах. До кінця 1941 року в населення ще зберігалися антирадянські настрої, зумовлені пам’яттю про Голодомор, про Великий терор 1937–1938 років. Все-таки були якісь надії на зміни, які стануться з приходом німецької влади.

Але вже на початку 1942 року настрої населення змінюються, оскільки люди побачили, що нацисти нічого доброго порівняно з радянською владою не принесли. Голокост, масові вивезення молоді на примусові роботи, масові репресії, які були неадекватними до міри опору, який німці відчували. Відповідно в СРСР і в партизанах зокрема почали вбачати силу, яка може прогнати нацистів.

Найголовнішим завдання, яке ставила Ставка і Центральний штаб партизанського руху перед партизанами – завдання найбільшої шкоди німцям. Якихось конкретних окремих директиви про те, щоб якось захищати населення, обороняти його, не видавалися.

Тобто якісь спроби подбати про населення – це була приватна ініціатива окремих партизанських командирів. Хтось цим займався, а хтось – навпаки. У когось, наприклад, у з’єднаннях Шитова, Сабурова, Бринського процвітали алкоголізм, мародерство, статеві злочини. Такі ексцеси були і в з’єднанні Ковпака. З цими явищами намагалися боротися.

Відомі накази про розстріли мародерів, різноманітні покарання, дисциплінарні стягнення. Історики говорять, що до кінця війни з цим боролися, але так і не побороли.

– Партизанські звірства – це були окремі ексцеси чи планомірна політика?

– Траплялися неодноразово різноманітні злочини радянських партизан проти цивільного населення.

Говорити про те, що це була планомірна політика, навряд чи можна. Оскільки немає якихось документів, де були би накази про те, що потрібно знищити село, місцеве населення і так далі.

Коли партизани розправлялися з колабораціоністами, чинами окупаційної адміністрації та поліцаями, то нерідко їх знищували разом з їхніми сім’ями.

– Навесні-влітку 1943 року радянські партизани приходять на Волинь, а там УПА, і польські партизани теж намагалися зайти і закріпитися. Як вони між собою взаємодіяли: поляки, упівці і радянські партизани?

– Було доволі складне таке хитросплетіння. І партизани стали фактором, який ускладнив ситуацію на Волині.

Їхні відносини з українським націоналістичним рухом загалом були ворожими. Хоча попервах, на межі 1942–1943 років, був такий період, коли обидві сторони приглядалися одна до одної.

Отаман Тарас Бульба-Боровець, наприклад, уклав угоду про нейтралітет із партизанським загоном Дмитра Медведєва. Так само зафіксовані різні випадки переговорів між Ковпаком і підрозділами УПА на півдні Волині, на Кременеччині, коли Ковпак йшов у Карпати. Неодноразові теж були випадки.

Однак поступово все це перейшло до запеклої збройної боротьби, оскільки обидві сторони претендували на одну і ту саму територію. Кожен хотів закріпити свою владу й ідеологію. Тому це все завершилося збройним протистоянням.

Польська сторона дещо з більшою симпатією ставилася до радянських партизанів, оскільки ті були ворогами УПА, з якою у поляків були свої контри. Тому під час польсько-українського конфлікту на Волині партизани не рідко виступали разом із поляками під час боїв з упівцями.

Але не всі серед поляків хотіли співпрацювати з радянськими партизанами. Оскільки Армія крайова (АК) як найбільша організація руху опору все-таки перебувала на антикомуністичних позиціях і з радянською стороною мирилася, оскільки Польща була членом антигітлерівської коаліції.

– Якщо взяти Балкани, то там теж були різні партизанські з’єднання: четники, які підтримували югославського короля, і комуністичні партизани. Якщо взяти ситуацію на Волині і на Балканах, то наскільки вони подібні?

– Дуже подібні. Ця ситуація була типовою для країн Центрально-Східної та Південної Європи.

У Польщі, крім Армії крайової, діяла комуністична Армія людова (АЛ), були й інші формування різної орієнтації. АК і АЛ навіть спільно виступили у Варшавському повстанні у серпні-жовтні 1944 року.

А якщо взяти Югославію, то там фактично точилася громадянська війна на тлі Другої світової.

– При тому, що четники і комуністичні партизани воювали проти німців, італійців, хорватів, вони ще й між собою встигали битися.

– Саме так. Спершу вони встигли ще укласти угоду про співпрацю восени 1941 року, щоб підняти антинімецьке повстання в Сербії. Але повстання виявилося невдалим. Невдовзі ідеологічні й тактичні розбіжності між цими рухами далися взнаки та вилилися в протистояння.

У Греції визвольний антинацистський рух також був розколотий. Була Народно-визвольна армія Греції, створена Компартією. Були ще Національні групи грецьких партизанів ­– формування націоналістичної орієнтації. Також було ще невелике формування під назвою «Національне і соціальне визволення».

Спершу за допомогою британської військової місії їх намагалися помирити. В 1942 році вони уклали угоду про співпрацю, але врешті-решт все закінчилося міжусобицею. На тлі війни проти німців тривала ще й взаємна боротьба між комуністичними і національними партизанами, яка продовжилася після визволення Греції вже як громадянська війна.

– Британці з Африки забезпечували партизанів на Балканах. Як вони визначали, кого постачати: четників Драголюба Михайловича чи партизанів Йосипа Тіто?

– Вони виходили із суто військових міркувань: хто найбільш ефективно діє, хто завдає найбільших втрат окупаційним військам. Спочатку допомогу отримували плюс-мінус усі. Але, якщо взяти приклад тієї ж Югославії, то врешті-решт вибір був зроблений на користь комуністичної Народно-визвольної армії Югославії, оскільки вона була найбільшою – до кінця війни розрослася до 800 тисяч осіб.

– Наскільки партизанська боротьба була важливою в Другій світовій війні?

– Партизани відіграли достатньо важливу роль – це визнавали як німецькі воєначальники, так і воєначальники союзників.

Наприклад, під час битви за Дніпро восени 1943 року й особливо битви за Київ партизанські загони Київщини мали завдання: по-перше, зав’язувати бої і відтягувати на себе німецькі війська, а, по-друге, вони організовували переправи під час форсування Дніпра й інших річок. Таких переправ було 25 через Дніпро, Десну, Прип’ять.

– У післявоєнні роки в СРСР було таке собі змагання «хто найбільший партизан».

– Вже коли підбивали підсумки партизанської боротьби, то визначали: скільки знищено ешелонів, живої сили противника, скільки людей партизанило. І було таке ніби як негласне змагання між компартіями України і Білорусі. Це давало ґрунт для натяжок і навіть фальсифікацій.

У 1960–1970-х роках проводилися так звані «додаткові підрахунки»: в партизани записували всіх, кого хоч якось можна було притягнути за вуха. Тому остаточна цифра, яку видали на гора комуністичні історики про чисельність партизанів в Україні, склала близько пів мільйона осіб, що не підтверджується сучасними дослідженнями. Насправді чисельність радянських партизанів в Україні в 1941–1944 роках можна оцінювати в діапазоні 180–220 тисяч осіб.

– Хто найвидатніший радянський партизан?

– Мабуть, найвидатнішим і найпопулярнішим можна назвати Сидора Ковпака. Він був двічі Героєм Радянського Союзу за свою партизанську діяльність. Крім нього, двічі героєм був ще Олексій Федоров.

– У Білорусі були партизани – двічі герої Радянського Союзу?

– Там, що цікаво, двічі героїв не було. Хоча, звичайно, там було дуже багато партизанських загонів і командирів. Досвід партизана був хорошим рядком у резюме для того, щоб збудувати партійну кар’єру після війни.

– У Білорусі в СРСР було реноме «партизанської республіки». Як співали «Пісняри», «наша пам'ять іде лісовою партизанською стежкою». А чому ж там зараз перемагають так би мовити поліцайські тенденції? Де їхня партизанськість поділася?

– Можливо, у них все буде так, як було в часи радянсько-німецької війни: спочатку партизанський рух був слабкий, а в 1943 році почав своє піднесення і згодом досяг піку. Можливо, пік сучасного білоруського партизанського руху ще попереду.