Днями у Києві демонтували два монументи радянської доби – пам’ятники Валерію Чкалову і Миколі Ватутіну. Чкалов – один із найвидатніших «сталінських соколів», як називали льотчиків у міжвоєнну добу. Ватутін – один із провідних сталінських генералів періоду Другої світової війни.

Валерій Чкалов загинув під час випробування літака в 1938 році, його прах похований у кремлівській стіні. Тож демонтаж пам’ятника відбувся – і питання закрите.

Натомість із Миколою Ватутіним усе складніше. Проблема в тому, що сам генерал Ватутін, який був поранений УПА в лютому 1944 року в Україні, невдовзі помер і був похований там, де встановлений йому пам’ятник. Тому тут питання ще далеко не завершене. Адже ще лишаються останки генерала Ватутіна, які треба перепоховати, як і належить вчинити з військовим похованням.

Із пам’ятником Ватутіну історія від самого його встановлення була складною.

«Хрущов поховав свого друга Ватутіна в урядовому кварталі Києва. Після війни він встановив йому пам’ятник з написом: «Генералу Ватутіну від українського народу». Хрущов вважав, що цей напис розлютить українських націоналістів. Але партійне керівництво в Москві сприйняло цей напис, як прояв того ж самого українського націоналізму. Хрущов звернувся безпосередньо до Сталіна, який дозволив йому втілити його початковий задум. Цей напис українською мовою був викарбуваний на пам’ятнику, що був споруджений у 1948 році і досі стоїть в центрі Києва як одне з багатьох нагадувань про складність української історії та пам’яті про Другу світову війну.» (Сергій Плохій, «Брама Європи»).

Більше про це «Історична Свобода» говорила з істориком Павлом Гай-Нижником, членом експертної ради з питань подолання наслідків русифікації та тоталітаризму при Міністерстві культури та інформаційної політики.

– Яка подальша доля праху Ватутіна? Він буде перепохований на Полі Слави, де поховані загиблі в роки Другої світової війни? Це, до речі, недалеко – десь кілометр по прямій. Там генерал Кирпонос похований, який у 1941 році командував Південно-Західним фронтом.

– У нас є кілька пропозицій. Це один з військових цвинтарів: той, про який ви згадали, або один із військових цвинтарів на околиці Києва. Це буде вирішуватися, тому що треба ще вирішити питання із родичами.

– Тобто можливий ще такий варіант, що родичі, очевидно, в післявоєнній перспективі зможуть його забрати в Росію, так?

– Наприкінці 1990-их донька Ватутіна жила у Празі. І тоді постало питання, чи не хоче вона його забрати. Вона не захтіла його прах забрати.

У сучасній ситуації особисто я проти того, щоб прах Ватутіна віддати у Росію. Тому що він там відразу перетвориться на пропагандистський ідол.

Тому, як на мою думку, його треба поховати в Києві на простому або на військовому цвинтарі.

Проблема ще й тому – щоб не перетворити його перепоховання в акцію пропаганди. І щоб його могила не перетворилася на місце пошесті усіляких проросійських чи комуністичних діячів. Адже ми знаємо досвід країн Балтії. Коли вони переносили пам’ятники і робили перепоховання радянців, то ці цвинтарі перетворювалися у місця збіговиськ антидержавних елементів. Тут включається ще проблема національної безпеки.

– А яка доля монумента? Можна вже напевне сказати, що монумент окремо, а прах окремо? Чи десь вони можуть бути разом перенесені?

– Ні, монумент буде окремо. Він зараз переїхав у Музей авіації.

Далі є два варіанти. Можливо, це буде музей Другої світової війни, директор вже висловив побажання, де буде правдива розповідь, хто такий Ватутін. Інша пропозиція – Букринський плацдарм, де також є музей, там він погубив багато українців.

– Між іншим, чому саме зараз постало питання про демонтаж пам’ятників Ватутіну і Чкалову?

– Насправді, я подав на комісію відповідний проєкт резолюції і план дій ще в липні 2022 року. І весь цей час розглядалися різні питання, які потрібно було вирішити. Бо якщо з Чкаловим було легше, то з Ватутіним, принаймні, дві проблеми: по-перше, це був пам’ятник національного значення, який охоронявся законом; по-друге, це надмогильний пам’ятник, і тому багато складнощів.

До речі, треба було ще обґрунтувати, чому Ватутін не вартий того, щоб бути в Києві. Тому я до свого проєкту додав ще історичну довідку про нього, де зокрема є про те, що він брав участь у війні проти України ще у 1920 році.

Він – один з командувачів окупантів, який разом із німцями напав у 1939 році на Польщу (початок Другої світової війни – ред.) , брав участь в окупації Західної України.

Ватутін не шкодував життя солдатів, етнічних українців зокрема, але й не лише їх.

Відома історія про взяття Києва, коли загинули сотні тисяч українців, які були нашвидкуруч мобілізовані, до ладу не озброєні і навіть не обмундировані.

У процесі деякі народні депутати виступили на захист Ватутіна, мовляв, проти України він не воював. Мовляв, проти УПА воювали війська НКВС, а Ватутін тут ні до чого. Тому довелося робити довідку, що очолювані ним війська брали участь у боях проти УПА, тобто воювали проти незалежної України.

Інша проблема, що автор пам’ятнику Ватутіну – видатний скульптор Вучетич, що це архітектурна пам’ятка національного значення. Тобто насправді цей процес був дуже важкий, бо виникло відразу кілька перешкод. Зрештою, системна робота призвела до того, що експертна рада рекомендувала демонтувати цей пам’ятник.

Далі, як я вже казав, треба буде розбиратися з могилою. Там окремі проблеми. Наступний етап – це те, що робити з цим місцем, яке залишиться після цього. Тому «справа Ватутіна» ще не закінчена в тому обсязі, в якому вона запланована.

– До речі, а що було раніше на тому місці, де похований генерал Ватутін і де донедавна стояв пам’ятник?

– На місці, де похований Ватутін, була церква Олександра Невського, в якій у 1918 році відспівували малолітнього гетьманича Павла Скоропадського, і там же ж його поховали.

Сам Маріїнський парк – це велика могила, де поховані дуже різні люди, ба навіть ідеологічні вороги: більшовики й УНРівці, білогвардійці і гетьманці.

– А що це була за церква? Коли її звели і коли зруйнували?

– Ця церква не була стародавньою. Але в Києві на межі ХІХ-ХХ століть були популярні листівки з цією церквою. Як і багато інших церков, за більшовицького режиму вона була зруйнована.

Ця церква знаходилася за два квартали від резиденції гетьмана Скоропадського. Власне, тому й маленького гетьманича відспівували саме в цій церкві та поховали в її лівому крилі.

– Відомо, що з його прахом сталося?

​– Ні, тому потрібно робити розкопки. Ми не знаємо, коли руйнували церкву, коли ховали Ватутіна, чи не викинули прах дитини з могили?

– Але ж церкву зруйнували не тоді, коли ховали Ватутіна. Це ж не одномоментний був процес. Храм знищили в 1930-их, Ватутіна ховали в 1944-му, а пам’ятник поставили у 1948-му.

– У тому-то й питання: чи тоді, коли церкву зруйнували, вони просто вирівняли місце, а коли копали могилу для Ватутіна, чи вони натрапили на іншу могилу?

Це все треба буде встановлювати. Немає свідчень про те, що сталося з прахом гетьманича. Тому це потребуватиме додаткових досліджень. Для цього потрібна буде ще спеціальна процедура.

– Не можу не поцікавитися, яка доля ще одного знакового київського монумента радянської доби – пам’ятника Миколі Щорсу?

– Експертна рада рекомендувала демонтувати пам’ятник Щорсу в місті Києві.

У зв’язку з тим, що сам пам’ятник становить мистецьку вартість, пропонується його перемістити у музейний простір, щоб можна було дивитися на скульптуру.

Крім того, потрібно також деміфологізувати цю постать. Адже справжній Щорс не був таким, яким його показували в кіно чи як про нього розповідала радянська пропаганда. Тобто тут дві мети – деміфологізація і творчий аналіз самої скульптури.

– Справді, це ж один із найкращих кінних монументів загальноукраїнського масштабу.

– Так. Тому для нього буде адекватне місце, відповідно до мистецької якості, але щоб він не був пропагандою у міському просторі.

– А яка доля низки пам’ятників, які були встановлені в Полтаві з нагоди Полтавської битви ще за часів Російської імперії?

– Нещодавно члени експертної ради їздили у Полтаву. Ми брали участь у засіданні за присутності міністра культури і інформаційної політики Ткаченка, за присутності заступника міністра Шевченка, за присутності голови ОДА, заступника голови ОВА та місцевої влади. Міський голова Мамай захворів і не з’явився, але були його заступники.

Вийшла дуже жорстка і напружена розмова. Там лише один пам’ятник, який стоїть у центрі, національного значення, а решта пам’ятників місцевого значення. Тому місцева влада має усі повноваження і законні підстави ухвалювати відповідні рішення.

До речі, пам’ятник Ватутіну також був національного значення. Київська адміністрація і Київрада надіслали відповідний лист в Мінкультури та інформаційної політики з проханням не підтверджувати, після чого міністерство не підтвердило національний статус.

Таким чином у КМДА розв’язали руки щодо можливості демонтувати пам’ятник.

Таку процедуру полтавська влада не хоче здійснювати, а натомість намагається зберегти імперські пам’ятники, які є в Полтаві. ​

Зрештою, не йдеться про руйнування цих пам’ятників, а пропонується їх перенести у музейний простір на Поле Полтавської битви, де мають бути встановлені відповідні пояснювальні стенди про те, що вони були катами українського народу.

За підсумками наради, яка, повторююся, дуже напружено проходила, полтавській владі надано місяць для того, щоб вона почала діяти. Крім того, облдержадміністрація готова взяти на свій баланс ці пам’ятники і здійснити все необхідне для їх демонтажу.

Дмитро Шурхало: Наостанок хочу зазначити, що історія з прахом генерала Ватутіна – не унікальна. Подібні випадки траплялися і раніше. Йдеться про поховання старшини Никифора Шолуденка.

Никифор Шолуденко був командиром танкового екіпажу, який першим 5 листопада 1943 року увійшов до центру Києва і на майдані Незалежності (тоді це була площа Калініна) встановив червоний прапор. Але того ж дня старшина Шолуденко загинув. І товариші поховали його на площі Калініна.

Але Хрещатик і взагалі центр Києва були зруйновані під час війни. Почалася масштабна відбудова і перебудова центру міста. І це поховання в центрі великого будівництва опинилося. Тому невдовзі прах старшини Шолуденка перенесли з площі Калініна (майдану Незалежності) на площу Сталіна (Європейська площа). Але і там невдовзі почалася перебудова.

Тож у 1957 році старшину Шолоденка перепоховали вже втретє на Полі Слави, де поховані радянські солдати, полеглі в боях за Київ в роки Другої світової війни.

Щось подібне тепер відбудеться з прахом генерала Ватутіна.