20 червня минає 90 років від дня смерті великого українця – агронома, видавця, культурного і громадського діяча, мецената Євгена Чикаленка. Він був родом з півдня України, зі села Перешори, нині Одеської області, із заможної й працьовитої родини. В селі розмовляли, за прадавнім звичаєм, українською, або ж «по-селянськи», як із зневагою тодішні господарі імперії називали українську мову. Але саме українська мова була і залишилась до кінця життя Євгена Чикаленка першим і найяскравішим знаком рідного дому, таким самим яскравим, як українські пісні чи гарний квітчастий народний одяг.
«Словарь» Грінченка розбудив громадянство
Євгену Чикаленкові пощастило під час навчання спочатку в одеському пансіоні, потім у Кропивницькому реальному училищі, а далі в Харкові й Києві познайомився з такими самими, як він, небайдужими до України людьми: з Володимиром Антоновичем, Панасом Саксаганським (Тобілевичем), Миколою Лисенком, Дмитром Дорошенком, Михайлом Грушевським. Завжди уважно до них прислухався, тому не дивно, що увійшов до гурту тих однодумців, хто підтримав «Словарь української мови» (1907 – 1909 років, тут і далі збережений правопис оригіналу) Бориса Грінченка.
Завдяки записам у «Щоденнику» Євгена Чикаленка можна і сьогодні знайти його яскравий спогад про Грінченка і «Словарь». Так 1 травня 1910 року Чикаленко у «Щоденнику» записав: «Всім відоме значіння Б. Д. Грінченка в ділі культурного відродження України. Такої упертої праці, такої енергії ніхто досі з українських діячів не виявляв. В найглухіші часи, коли здавалося український рух зовсім згас, він, мало чи не єдиний чоловік на Україні, не згубив віри у відродження України і всю свою велику енергію і працьовитість вжив для того, щоб розбудити громадянство».
За віру в рідну історію, мову, культуру, за участь в українській студентській «Громаді», за неприховані критичні погляди на політику імперської Росії Чикаленко був під пильним оком тодішнього режиму. Не минули його й арешти, на щастя заслання Чикаленко відбував у рідних Перешорах, але й там не складав зброї. Як освічений землевласник і агроном, Чикаленко взявся за написання підручників. Так побачили світ його «Розмови про сільське господарство» (1897 року), книжка, яка багато років служила головною підручною літературою для селян в Україні. Також Євген Чикаленко за власні кошти видавав єдину в російській імперії україномовну газету «Рада», словники сільськогосподарської, природничої, математичної лексики.
«Легко любити Україну до глибини душі, а ви спробуйте любити її до глибини своєї кишені»
Маючи певні статки, Євген Чикаленко не шкодував власних коштів на видання творів своїх великих сучасників – Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Володимира Винниченка, на відкриття книгозбірень включно з тією у рідних Перешорах, також підтримував діяльність НТШ й будівництво Академічного дому для українських студентів у Львові (1905 року).
У сім’ї Євгена Чикаленка згадували найвідомішу думку – афоризм свого великого родича, яку він часто повторював: «Легко любити Україну до глибини душі, а ви спробуйте любити її до глибини своєї кишені».
До останньої копійки усе, що мав, віддав Євген Чикаленко своїй землі. Не зміг, однак, відвернути поразки України у визвольних змаганнях. У 1919 році він назавжди покидає Перешори, через Польщу й Австрію дістається до тодішньої Чехословаччини й з головою поринає в роботу.
Всі зусилля були насамперед спрямовані на допомогу великій українській громаді, насамперед молоді. Чикаленко викладав в Українській господарській академії в Подєбрадах, очолив термінологічну комісію, яка займалась опрацюванням української термінології з математичних, природничих, технічних наук, працював над німецько-українським «Лісотехнічним словником», «Російсько-українським сільсько-господарським словником».
Однак злидні, сум за рідним домом і хвороби не відступали, 20 червня 1929 року його земна дорога обірвалась.
Урна з прахом Євгена Чикаленка встановлена в колумбарії на цвинтарі в Подєбрадах. Не в Україні, де бажав бути похований Євген Чикаленко, зате поруч з побратимами, які спочивають там само: правник, викладач Київського університету Ростислав Лащенко, історик мистецтва, член Української Центральної Ради, ректор Українського вільного університету Дмитро Антонович, член Української Центральної Ради, дипломат Кость Мацієвич, ботанік, директор Міністерства народного господарства УНР Володимир Чередіїв, скульптор Михайло Бринський, мовознавець Агенор Артимович, письменниця Валерія О’Коннор-Вілінська.
