Київ – 18 березня завершуються громадські обговорення щодо перейменування у столиці України площі Льва Толстого на площу Євгена Чикаленка. У голосуванні взяло участь вже понад 2 тисячі киян. Радіо Свобода розповідає, ким був Євген Чикаленко та який стосунок мав до української столиці.
Іменем Євгена Чикаленка пропонувалось назвати вже чимало топонімів у межах Києва, та всі спроби були марними. Крім площі Льва Толстого, пропонували також перейменувати й вулицю Льва Толстого на вулицю Чикаленка. Із 18 лютого по 18 березня тривають громадські обговорення щодо перейменування саме площі, тоді як назви вулиці й назви станції метро це не стосується.
«З двох разів до них не дійшло. Давайте ввічливо, але чітко пояснимо їм втретє. Може, все-таки, дійде?..» – пише на своїй сторінці києвознавець Стефан Машкевич, який виступає проти перейменування. У своєму пості у соцмережі Facebook він звинувачує проведення голосування в непрозорості. Минулого року Машкевич так само виступав проти перейменування та навіть наводив докази, на його думку, непрозорості голосування.
На підтримку перейменування виступив Український інститут національної пам’яті та низка громадських та політичних діячів України.
Основним аргументом за перейменування активісти називають потребу вшанувати визначні постаті української, а не російської історії.
Серед коментарів в обговоренні можна зустріти й багато аргументів проти. Зокрема, Льва Толстого називають «класиком зі світовим ім’ям» та просять не вдаватись до «абсурду» на хвилі перейменувань.
Радіо Свобода провело своє опитування у твітері. Спершу ми поставили питання щодо перейменування – з невеликою перевагою аудиторія Радіо Свобода обрала варіант «проти».
Та згодом ми поставили питання, чи знають наші читачі, хто такий Євген Чикаленко. І тут виявилось, що переважна більшість не знає, хто це.
Ким був Євген Чикаленко?
В історію Києва Євген Чикаленко увійшов передусім як меценат. Він є автором відомої цитати «Легко любити Україну до глибини душі, спробуйте любити її до глибини власної кишені».
Його справою життя стала підтримка всього, що стосується українства – він активно підтримував багато сфер суспільного життя, попри імперські табу. Народився Чикаленко у заможній освіченій родині – його батьки мали великий маєток, батько працював секретарем повітового суду.
У дитинстві він навчався в приватному пансіоні, а згодом у прогімназії Одеси, де з нього часто кепкували щодо української мови, називаючи її «мужичою». У спогадах Чикаленко наводить момент емоційного потрясіння, коли він почув, як його вчитель Леонід Смоленський виконував пісню українською мовою – авторитет педагога та його виконання стали поштовхом для Чикаленка підтримувати українське у всіх його можливих проявах. Він починає читати українську літературу, цікавитись культурою. Здобути вищу освіту у Києві йому не вдається, навіть у статусі вільного слухача. Тим не менш, у Києві Чикаленко знайомиться з відомими інтелектуалами, які ще сильніше впливають на його ставлення до українськості.
Під час навчання у Харківському університеті Чикаленка заарештовують за участь у діяльності драгоманівської радикальної громади, яку ініціював Володимир Мальований – Чикаленко змушений повернутись у рідне село Перешори, де займався господарством. Там він багато читає та застосовує найбільш новітні на той час аграрні технології, примноживши свої статки від врожаю.
За кілька років він стає членом Київської громади. Там він починає боротьбу за українську мову – призначає гонорари за публікації українською мовою та навіть оголошує конкурс на написання праці про українську історію, фінансує Наукове товариство імені Шевченка у Львові, долучається до роботи над великим українсько-російським словником. За певний час він вже й сам видає щоденну газету «Громадська думка», а згодом «Рада». Він активно долучається та фінансує велику кількість проукраїнських культурних та освітніх проектів, стає своєрідним спонсором української культури. Чикаленко стоїть біля витоків створення Центральної Ради та навіть стає одним із кандидатів у її очільники.
Із приходом радянської влади Чикаленку довелося тікати від переслідувань. В еміграції він працював над словниками та займався написанням щоденників. З часом він почав втрачати здоров’я – його останньою волею було прохання розвіяти його прах у рідному селі, але радянська влада не дозволила цього зробити.
