35 років тому, в останні дні жовтня 1989 року, в Києві відбувся перший з’їзд Української екологічної асоціації «Зелений світ». Тоді, після аварії на Чорнобильській атомній електростанції, дуже багато суспільної уваги приділялося екології. При цьому природоохоронна активність часто передувала політичній. Як зазначає відомий історик Сергій Плохій, «екологічний рух, який представляв Україну жертвою діяльності Москви, став однією з перших форм національної мобілізації».

Про історію та перспективи українського екологічного руху проєкту Радіо Свобода «Історична Свобода» розповів багаторічний (хоча і не беззмінний) лідер Партії зелених України (ПЗУ) Віталій Кононов.

– Як починався український екологічний рух?

– Ми в той час були людьми ініціативними, але «темними» і не мали тих можливостей, які сьогодні має людина. Ми жили в наддержаві – СРСР, де громадську активність контролював Комітет державної безпеки. Збиратися й обмінюватися думками без контролю КДБ попервах було дуже важко. І коли після Чорнобильської катастрофи люди почали самоорганізовуватися, то, як я розумію, органи держбезпеки теж думали, як це все каналізувати в потрібне їм русло.

Моя історія почалася з того, що на початку 1989 року я прийшов на висування кандидатом в депутати Верховної Ради СРСР Юрія Щербака. Написав записку: що це у вас за така організація «Зелений світ»? А він відповів, що у нас відкрита організація, ми збираємося в Комітеті захисту миру, в будівлі Маріїнського палацу. І на другий чи третій день я туди прийшов. Там все відбувалося відкрито, але інформації у ЗМІ не було про це! Тобто все це було, як «міжсобойчик».

Якщо брати історію, то все почалося з метрополії. Письменник Сергій Залигін, один з очільників загальносоюзного Комітету захисту миру, створив організацію «Екологія і мир». А чому «Екологія і мир» виникла в Комітеті захисту миру, який контролювався КДБ?

– А чому?

– Мабуть, тому, що це ідея виникла в цьому середовищі. Я так думаю – фактів у мене немає. Це було влітку 1987 року. А 29 грудня того ж 1987 року Олесь Гончар, як голова республіканського Комітету захисту миру, створив «Зелений світ». Він проголосив це серед письменників, у приміщенні Комітеті захисту миру. Першим головою вибрали Сергія Плачинду, теж письменника.

А першу несанкціоновану владою акцію з нагоди Чорнобильської катастрофи в 1988 році влаштував «Український культурологічний клуб» – Сергій Набока, Олесь Шевченко й інші.

Асоціація «Зелений світ» першу конференцію теж у 1988 році провела. А з’їзд у 1989 році – це вже була серйозна подія, до якої довго готувалися. Прибуло десь 600 делегатів. Першим виступав Олесь Гончар: мовляв, хлопці, треба боротися за місця в радах і так далі. Вперше проголосили, що необхідна екологічна партія. Там же оголосили про марш від Нетішина, де Хмельницька АЕС, до Києва.

– Тоді ж ухвалили програму «Зеленого світу». Найбільш помітна в ній спрямованість проти атомної енергетики. Після Чорнобиля це зрозуміло. А що ще тоді хвилювало перших екологів?

– Хвилювали конкретні питання на місцях. Скажімо, кримчани боролися проти будівництва атомної станції на Казантипі. Так само черкаські хлопці, бо там теж починали будувати АЕС (поблизу Чигирина. – ред.). Натомість чернівчан хвилював спалах алопеції (облисіння – ред.) в дітей. Там точної причини так і не встановили. Але здебільшого це була антиядерна боротьба. Взагалі, якби не було Чорнобиля, то залишався би зараз, мабуть, СРСР.

– На межі 1980–1990 років був такий час, коли ідеї, які сьогодні вважалися радикальними, завтра ставали загальноприйнятними. Скажімо, перший з’їзд Народного Руху України за перебудову, а через рік-півтора про перебудову забули – Рух став за незалежність. А в екологічному середовищі як змінювалися погляди?

– Це один і той же процес. Ми були і там, і там. Наскільки я знаю, саме на першій конференції «Зеленого світу» у квітні 1988 року Дмитро Павличко заявив про створення Руху.

Хоча в середовищі «Зеленого світу» був дуже широкий спектр політичних поглядів. Я був серед тих, хто першим кричав, що давайте робити екологічну партію. Бо інакше нас тягнутимуть у різні сторони, і організація не матиме майбутнього. Тоді ж не було політичних партій.

– Вже у 1990-му з’явилася Українська республіканська партія. До речі, в тому ж році і Партія зелених України з’явилася.

– Партія зелених була шостою офіційно зареєстрованою в СРСР і третьою в Україні. Першою альтернативою КПУ стала УРП Левка Лук’яненка, другою – Селянсько-демократична партія Сергія Плачинди, а третьою – ПЗУ. Після нас – Ліберальна партія.

– Першим головою ПЗУ був Юрій Щербак, ви – другим. Як у вас ця зміна відбулася?

– Дуже просто, без боротьби. Тому що Юрій Щербак пішов послом в Ізраїль. До речі, хотів би про цю людину розказати трошки більше. Ми сьогодні чуємо: от якби в 1991 році вибрали В’ячеслава Чорновола! Люди не розуміють, що на той час Чорновола не обрали би! У нього достатньої підтримки не було.

– Даруйте, він на президентських виборах був другий після Леоніда Кравчука.

– Якби на вибори пішов Щербак, а ми його теж висували, то народ міг би проголосувати за Щербака. Він набрав би більше, ніж Кравчук. У нас були дослідження. Ми тоді назбирали десь 80 тисяч голосів на його висунення, я очолював кампанію.

І якраз представники Руху знайшли якісь проблеми з тим, що голоси були неправильно зібрані. І довелося нашого кандидата зняти, щоб не було скандалу і конфлікту. Ми ж були свої все-таки. Але кандидатура Щербака тоді була набагато сильніша, ніж Чорновола. Щербака тоді могли вибрати, а Чорновола не могли – за жодних обставин! Тому що подивіться на різницю в голосах.

– Авжеж, Кравчука в першому турі обрали.

А чому ви вважаєте, що Щербак тоді міг перемогти? Звісно, як письменник він був відомий, але як політик...

– Ні-ні! Для тодішнього електорату він був прийнятною фігурою – не «екстреміст», а більш поміркований. І тоді країна могла би піти абсолютно іншим шляхом.

Щербак був дуже популярний. Він написав книгу про Чорнобиль – і це був просто якийсь вибух. Як ви думаєте, хто Горбачову сказав, що Україна виходить із СРСР?

– Очевидно, Кравчук – після того, як його обрали президентом.

– Кравчук попросив Щербака. Тому що Щербак був депутатом Верховної Ради СРСР. Це недооцінена фігура, недооцінений і його вклад в історію України. Він втратив свою важливість, як депутат Верховної Ради СРСР, коли Союз розпадався.

– Коли точно можна сказати про результати, то це парламентські вибори 1998 року. Перші вибори, де були і партійні списки, і мажоритарні округи. Сенсація тих виборів – результат ПЗУ. За вас десь 5,5% виборців проголосували, близько 1,5 мільйони осіб. Тоді це була несподіванка, що «зелені» стільки набрали!

– Попервах у нас у фракції було 18 депутатів.

Але потім до нас приходили різні люди – ми брали усіх! Серед них був навіть Андрій Деркач.

– Той, що зараз у Росії став сенатором від Астраханської області?

– Так. Не згадаю, хто його запросив. Але ми не були проти, бо брали всіх.

– Тоді фракція ПЗУ запам’яталася двома речами. Спочатку ви приїхали у парламент на велосипедах...

– Це була моя ідея.

– Є така пісня – «Лісапетний батальйон». Можна сказати, ви були першим «лісапетним батальйоном». Потім, упродовж 1998–2002 років, вас особливо не було чути. А наприкінці каденції депутат від ПЗУ зганьбився тим, що його спіймали на полюванні в період, коли це заборонено. Для еколога таке – ганьба. Чому ПЗУ так вдало зайшла у парламент, але нічим себе особливо не проявила?

– Будь-яка партія, йдучи на вибори, щось пропонує. Наша задача №1 була закрити Чорнобильську АЕС – ми це зробили.

– Мені здається, більше американці тиснули на президента Кучму, щоб він це зробив.

– І я тис на Кучму. Жодного разу не заходив до нього, щоб не говорити про закриття Чорнобильської станції. Про це ніхто не говорить.

– Добре. Ви тиснули й американці тиснули, щоб закрити ЧАЕС – і дотиснули.

– Але це була наша головна проблема.

Наступна проблема. Коли влада зрозуміла, що з нами домовитися не можна, вона почала використовувати проти нас «чорний» піар. Хто запустив інформацію про те, що «зелені» стріляли з рушниць? Голова СБУ Леонід Деркач.

– Все-таки йшлося про одного депутата з фракції ПЗУ. І це показово, бо деякі «зелені» якби «липові» виявилися.

– Коли ми йшли на парламентські вибори 1998 року, у нас грошей абсолютно не було! Тому взяли в список бізнесменів. У тому-то і проблема! Але всі вони стали членами ПЗУ. Для нас було важливо, щоби хлопці, яких Василь Хмельницький представив, були керовані й дисципліновані. І вони не голосувати всупереч рішенням ПЗУ, на відміну від деяких однопартійців, які навіть перейшли в інші фракції за гроші. Таке теж було. Зрозумійте, в який непростий час мені потрібно було партію провести від 1992 року до 1998-го.

– Пригадую, якийсь «зелений» дохлу рибу показував з парламентської трибуни. Десь аварія сталася – він привіз звідти дохлу рибу.

– Це я був.

– Можливо. А взагалі «зелені» було малопомітні в парламенті. Чому?

– У парламенті ти робиш закони і таким чином існуєш. Те, що ми зробили – це дуже багато!

– А що, крім Чорнобиля?

– Крім Чорнобиля, усе законодавство на німецьку основу перевели. У нас екологічна політика списана з програми німецької Партії зелених. І ми змусили її прийняти.

Авжеж, треба було йти на компроміси. Але через 2 роки, коли зрозуміли, що ми не погоджуємося на будь-які варіанти, нас почали просто «валити».

– А депутати-бізнесмени, яких ви провели у парламент, більше слухали керівництво ПЗУ чи адміністрацію президента?

– Якщо чесно, передусім їх цікавило заробляти гроші. І вони шукали можливості, скажімо, десь завод приватизувати. Але це було без погодження з керівництвом ПЗУ.

Наша задача була – екологічні проблеми. І коли ми їх ставили, бізнесмени робили це. Ми голі й босі в парламент прийшли і голі й босі вийшли – народ це не оцінив.

– Бізнесмени не вийшли голі й босі! Вони і прийшли не бідні, а пішли ще заможнішими.

– Вони не пішли, а залишилися у парламенті! Майже всі виграли наступні вибори вже в мажоритарних округах. Їх народ України підтримав.

– А вас – ні! ПЗУ на виборах 2002 року в 5 разів менше набрала – трохи більше від 1%.

– Це я нікому не доведу, але проти нас тоді запустили цілу плеяду політичних проєктів. Перед виборами в нас було ще майже 7% підтримки. Запустили низку партій, які наш електорат розібрали: «Озиме покоління», «Яблуко», «Жінки України»… Це все працювало проти нас!

– Вас переграли.

– Переграли, погоджуюся. Ми на одному електоральному полі сиділи, якого було 7%.

– Зараз «Слуг народу» теж називають «зелені», але це від прізвища президента Зеленського. А на екологічні партії після виборів 1998 року якась стійка ідіосинкразія. Ви ніби відбили бажання голосувати.

– Можливо. Можу погодитися, що народ чекав більш яскравої картинки – хотів бачити безкомпромісних борців за його права. І ми це робили. Я просто не знаю, чому це не доходило до людей? Щоквартально ми звітували і давали інформацію, що ми зробили – в Одесі, в Донецьку…

– Ви кажете, що зробили на німецький копил екологічне законодавство...

– Ми не тільки зробили, а й провели. Воно до цього часу діє.

– Але в Німеччині «зелені» стабільно проходять у Бундестаг. Коли більше голосів, коли менше – але вони там. Як ви поясните такий парадокс: екологічних проблем в Україні, як мінімум, не стало менше, а може й побільшало, а за «зелених» стабільно не голосують?

– Справа вже не в «зелених», а в тому, що партій немає взагалі.

– Даруйте, ПЗУ була на парламентських виборах у 2014 році…

– І в 2019 році – теж. За нас проголосувало 96 тисяч людей, близько 0,6% голосів.

Але справа в іншому. Сьогодні зовсім інша технологія приходу до влади і взагалі партійної діяльності. Фактично, політичні партії вже не ідеологічні, як ми собі уявляли, що так потрібно, а зовсім інші. Тому що зараз спочатку з’являється популярна людина, десь її знаходять, а потім під неї будують партію. Фактично, змагаються не ідеології, а яскраві особистості.

Скажімо, Дональд Трамп – скандальний чоловік!

– Але Республіканська партія в США – це не лише Трамп. Це навіть значно більше, ніж Трамп.

– Чому партія обирає таку людину? Тому що змінився світогляд людей. Люди інші сьогодні, хочуть бачити успіх.

– Не знаю добре США, але, якщо подивитися на політичне поле в Україні, то справді: партія Зеленського, партія Порошенка, партія Тимошенко – партії лідерського типу.

І все-таки, як ви бачите екологічні перспективи в українській політиці?

– У нас іншого виходу просто немає!

Ви кажете, чому екологічні проблеми впали дуже низько? Тому що соціальні проблеми вийшли на перше місце. Коли пенсія 50 доларів, а ціни європейські, то людина не буде думати про екологію.

Але все-таки, ми йдемо до Євросоюзу. А в країнах ЄС «зелені» партії постійно виграють вибори. Зараз 67 «зелених» в Європарламенті! Екологічні проблеми нікуди ж не ділися. Їх навіть стало набагато більше. Весь цивілізований чи то демократичний світ цим переймається. Там екологія, питання зміни клімату на порядку денному. Україна приречена, якщо піде чи, вірніше, якщо дійде в ту сторону, голосувати за «зелених». І неважливо, за яких: чи за нас інші прийдуть, чи навіть «зелені» Зеленського вирішать підняти цю проблематику. Наша задача утримати цей інструмент, щоб українці його просто-на-просто мали.