(Рубрика «Точка зору»)
Доволі поширеним зараз є бачення, що в російсько-українській війні зіштовхнулися два світи: світ демократії та тиранії.
Разом із тим, всередині суспільної думки самої України також існують два протилежні світи: Старого та Нового Заповіту. І нещодавня «дискусія про акулу» зайвий раз нагадала про це.
«Акули» Другої Світової
Та спочатку – невелика цитата:
«Якось ми з товаришем поверталися до табору і раптом вийшли до поля, вкритого зеленими паростками. Я мимоволі хотів обійти їх, але він схопив мене за руку і потягнув через це поле. Я не розумію його, починаю пояснювати, що не можна ж толочити молоді паростки. І тут він прийшов у лють, гнівно глянув на мене і закричав: «Що ти там бормочеш! Хіба в нас мало відібрали? Мою дружину та дитину задушили у газовій камері – уже не згадуючи про інше, – а ти забороняєш мені зламати кілька стебелин вівса!»
Це – цитата з роботи австрійського психіатра Віктора Франкла «Психолог у концтаборі».
Франкл особисто пережив пекло нацистських концтаборів, втратив у них дружину, брата та батьків, але зміг вижити та написати про це.
У цьому уривку тексту – вражаюча емоційна схожість реакції українського суспільства на історію із акулою, яка напала і убила росіянина в Єгипті, на тлі жахливих втрат через війну і руйнування греблі Каховського водосховища.
Далі Франкл наводить ще більш значущий приклад:
«Повільно до цих людей поверталося розуміння, що ніхто не має права чинити погано, навіть якщо погано поставилися до них... Я все ще бачу перед очима в’язня, який закочував рукав сорочки, тицяв свою праву долоню мені під ніс і кричав: «Хай мені відрубають цю руку, якщо я не змушу їх харкати кров’ю!» Але ж по суті він був непоганим хлопцем, більше того – надійний товариш і у таборі, і після звільнення».
Питання «розлюднення», яке постало внаслідок проявлення сарказму українськими користувачами соціальних мереж щодо інциденту з нападом акули, має величезні пласти.
Реакція суспільства на страшні явища у вигляді сміху чи висміювання виникла не зараз. Історія цього явища налічує тисячоліття і видозмінюється у залежності від моральних норм спільноти, яка «сміється».
І сьогодні в Україні зіштовхнулись два величезні світи – моралі Старого та Нового Заповіту, які колись так само зіткнулися у Європі після Другої Світової, зокрема у долі і потім на сторінках книги Франкла.
«А я вам кажу – любіть ворогів своїх»
Треба сказати, що ця знаменита максима Христа про всесвітню любов людей один до одного не завжди сповідувалася й самими апостолами, які часто все ще жили за Старим Заповітом.
Наприклад, коли апостол Петро дізнається про те, що члени їхньої спільноти – подружжя Ананії та Сапфири – віддали не всю суму з проданого маєтку, то спочатку падає мертвим Ананія, а через деякий час Петро каже Сапфирі: «Що це ви змовилися спокусити Духа Господнього? Ось біля дверей ноги тих, які поховали чоловіка твого; і тебе винесуть». Раптом вона впала біля ніг його і вмерла. Юнаки, ввійшовши, знайшли її мертвою і, винісши, поховали поряд із чоловіком її».
Як би там не було, новозавітна любов стає секулярною під час Французької революції, і у перекладі на мову Руссо, Дідро та Вольтера почала звучати як «свобода, рівність, братерство».
Всі люди оголошуються рівними та «створеними для щастя» на підставі вже не милості божої, а одного лише Розуму, а отже – життя кожної людини є цінністю, яку просто очистили від релігійних прошарків.
Око за око, зуб за зуб
У Старому Заповіті – інакше все. Те, що бог визначив для знищення, має бути знищено, і неважливо, дитина це чи цілий народ.
І мова не йде тільки про матеріальну компенсацію збитків, яка має дорівнювати завданій шкоді.
Вітхозавітна максима «око за око» формує і відповідну мораль: я як потерпілий маю право на ті ж почуття та емоції, які були і у мого ворога під час завдання мені шкоди. Більше того: у Старому Заповіті є лише один орієнтир – воля бога, яка не обговорюється і не піддається сумніву.
Наприклад, пророк Єлисей проклинає сорок дві дитини за те, що ті насміхалися над ним – і їх тут таки рвуть на шматки дві ведмедиці. Мабуть, для сьогоднішньої західної людини це видається варварством, але в релігійній свідомості євреїв це не викликало навіть питання про легітимність та моральну сатисфакцію.
Інший пророк Ілія особисто вбив 450 пророків Ваала, перед тим насміхаючись над їхнім безсиллям викликати вогонь з неба. До речі, це один з найдавніших зафіксованих епізодів сарказму у Біблії щодо своїх ворогів.
У світі Шарлі
Мабуть, одним із найпотужніших прикладів сучасної соціальної сатири у світі є видання Charlie Hebdo.
«Українську акулу» помітили хіба що самі українці, а от скандали з Шарлі і досі звучать на весь світ. Варто згадати лише карикатуру на потонулого трирічного сирійського хлопчика, який не доплив до берегів Європи: над його трупом ще й зобразили рекламу кафе з написом «Два дитячих меню за ціною одного». Чи принципово це відрізняється від фото-жаб, де Буданов вручає орден акулі? І чи варто накладати трафарет Декларації Джефферсона на біблійного Єлисея?
Загалом, як видається, прибічникам прав і свобод варто пам'ятати, що якщо життя кожної людини є однаково цінним, то справедливо і зворотне – немає особливих смертей.
Просвітницький Розум вбачає однакове право «сміятись» над смертю втопленого сирійського малюка, з'їденого акулою росіянина чи «цирковим номером» президента Зеленського, як його турне Європою спробував представити французький телеканал RTL.
Чи готові до цього ми, українці? – Вочевидь, ні!
Віктора Франкла соціальні мережі б теж затаврували як «консерву», «біле пальто» та «вороже ІПСО»
Принаймні, з огляду на реакцію українського посла у Парижі та того ж сегменту соціальних мереж.
Сміятися над Україною під час її трагедії є для українців блюзнірством, сміятись над ворогом – «право святе».
Ймовірно, сьогодні Віктора Франкла соціальні мережі б теж затаврували як «консерву», «біле пальто» та «вороже ІПСО».
Переконаний, що більшості людей, які використовують ці терміни, роботи Франкла взагалі невідомі. Соцмережі прискорюють потік інформації, збільшуючи емоційну та нівелюючи інтелектуальну, критичну складову.
Хоча і у власні часи Франкл піддавався критиці, зокрема за заперечення концепції колективної провини та навіть за використання німецької мови, хоча сам був австрійцем.
І це є ще одним цікавим маркером: що б ти не зробив та який досвід не мав би, – запам'ятають лише помилки. Тож навряд чи можливо «розлюднити» людську природу. Можливо інше – не розуміти її.
Сарказм як терапія
Із психологічної точки зору сміх під час страждання, що триває, є звільненням від негативних емоцій, і аж ніяк не веде до перетворення на об'єкт висміювання – скоріше навпаки.
Це захисний механізм від шоку, жахіть та негативу, з якими стикається психіка людини щодня.
Це не абстрактний чи незнайомий мені росіянин, – а садист, якого я знав особисто
Натомість зворотнім є саме зловтіха: процес задоволення від страждання іншого капсулює ненависть до нього, навіть коли умовний ворог вже мертвий та не здатний відчути хоч щось.
На власному прикладі людини, яка пройшла катування електричним струмом, можу сказати, що до ворогів вже давно не відчуваю взагалі нічого.
Ситуація з акулою мені видалась скоріше суперечкою поетів про поетичний стиль.
Натомість декілька місяців тому я дізнався про смерть на фронті одного з катів донецької в'язниці «Ізоляція», в якій просидів 2.5 роки.
Це не абстрактний чи незнайомий мені росіянин, – а садист, якого я знав особисто. Я не відчув нічого: просто поставив галочку «знищено» навпроти прізвища на сайті Justice Initiative Fund.
І не в останню чергу й тому, що в «Ізоляції» ми дозволяли собі сарказм щодо адміністрації цього місця незаконного ув'язнення, свого власного становища, і навіть того ж катування електричним струмом. Тому емоції ненависті в моєму випадку вже давно перетворилися на спокійну стратегію щодо росіян та особистих катів.
Поставте підпис
Реакцію на смерть росіянина у Єгипті можна представити і як суспільну карикатуру. Між тим в таких «малюнках» принципово важливим є ще й текст.
Уявіть той таки номер Шарлі без тексту – це просто малюнок тіла якоїсь дитини, і все.
В дискусії про акулу, «розлюднення» – це стертий текст, яким є війна. Якщо малюнок не «підписати» й показати, скажімо, у 2000 році – така реакція дійсно виглядала б ненормальною. Так само, як жарти про електричний струм в «Ізоляції» – поза «Ізоляцією».
Але згадаємо Джефферсона та трафарет. Дійсно, в якійсь мірі гуманістичні викладки нагадують тут епізод з «Апокаліпсису сьогодні», в якому полковник Курц начитує у диктофон: вони бомблять цілі міста, але не дозволяють солдатам писати на літаку фрази матом.
Варто розуміти, що поки йде війна, суспільство завжди буде показувати умовному Франклу долоню на противагу будь-яким закидам не втратити в собі людину.
«Хай мені відрубають цю руку, якщо я не змушу їх харкати кров’ю!» – сьогодні суспільна мораль саме така.
Ненависть та зловтіха від страждання ворога можуть не зникнути із зникненням самого ворога
Але справа у тому, що ненависть та зловтіха від страждання ворога можуть не зникнути із зникненням самого ворога. В цьому перш за все є загроза зміни соціальних ролей, про яку писав Франкл: жертви на ката, а ката – на жертву.
Проблема полягає у тому, що про вбитого акулою росіянина через тиждень забудуть, – натомість «їсти» будуть тих, хто хоч раз написав про гуманізм. Адже шум каховської води та повітряні сирени раз у раз глушитимуть цей наївний заклик самого до себе залишатися Людиною.
Тож якщо це і була «улюблена українська ІПСО» – в сенсі розбрату із середини – вона явно вдалася.
Станіслав Асєєв – засновник Justice Initiative Fund, письменник, журналіст і блогер, колишній в’язень влаштованої Росією в окупованому Донецьку в'язниці «Ізоляція».
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
