На хвилях Радіо Свобода щотижнева програма “Свобода Совісті” та я, її ведучий, Віктор Єленський.
В українському перекладі Святого Письма слова релігія взагалі немає. У знаменитому англійському перекладі – Біблії короля Якова – слово релігія зустрічається лише один раз. І от як визначається там правдива релігія: «Чиста і непорочна релігія перед Богом й Отцем є те, щоби сиріт і вдів відвідувати у горі їхньому і тримати себе не оскверненим для світу. (Якова, 1:27)
Запам’ятаймо це – мислителі від Вебера до Бергера і від Дюркгейма до Белли змагалися у витонченості власного визначення релігії. Але Євангеліє, як завжди, підноситься над філософіями, над концептами і дефініціями: релігія – це милість серця до тих, хто найбільше цієї милості потребує...
Від самих початків християнізації Київської Русі милосердя вважалося чи не головною чеснотою християнина. Погляньмо хоча б у стародавні літописи: багатство існує не заради того, щоб його накопичувати, а для допомоги бідним. Жадобу, користолюбство літописці ганьблять часто, а ось щедрість навіть на межі з марнотратством – ніколи.
Не випадково у слов’янському перекладі Євангелія ми зустрічаємося з “блудним сином”, а не з “сином – марнотратцем”, як це звучить у багатьох інших європейських мовах. Соціальна енергія київського християнства накопичувалася в монастирях, що постали не лише як духовні центри, а й, за заповітом Феодосія Печерського, мали стати, завдяки праці чернецтва, джерелом існування бідних і калік.
Саме вони, до речі, разом з ченцями й духовенством згідно зі Статутом князя Володимира вважалися “церковними людьми”. Усвідомленням необхідності чинити добро не з примусу і не з надії на потойбічну винагороду, а з релігійно-етичного обов’язку, тому, що інакше бути не повинно, був просякнутий увесь український соціум впродовж багатьох століть.
Київське християнство від Володимирової доби демонструє нам напрочуд самобутню етику милосердя. Особа, що творить милостиню, має не пишатися власним вчинком, а наслідуючи Христа, принизитися аж до останнього члена суспільства. Це етика, достатньо відмінна від візантійської, де милосердя дарувалося згори і було виразно зверхнім.
На Заході релігійне усвідомлення милосердя розвивалося своїм шляхом. Протестанти часто згадують максиму Мартина Лютера: “Господь ніколи не вчинить чудо, поки не переконається, що людина сама не зробила все від неї залежне”. Католицьке розуміння доброчинства - це передовсім поклик до гідності особи.
Людину спонукають докласти власних зусиль у допомозі собі і звільнитися від необхідності допомоги з боку інших. Варто нагадати, що наприкінці ХІХ ст. митрополит Андрей Шептицький наполягав на більш широкому, ніж це було тоді узвичаєним, розумінні християнського милосердя.
У своєму зверненні до заможних мешканців-греко-католиків Станіслава митрополит підкреслював: убогі потребують не тільки, а радше – не стільки щоденного харчування і прожитку, скільки допомоги у тому, щоби поліпшити стан убозтва і зіп’ятися на ноги. Митрополит закликав багатих створювати робочі місця, а також вчити бідних самостійно здобувати собі засоби до проживання.
Дуже важливим для розуміння Шептицьким християнського милосердя є і його позиція у випадках конфліктів між багатими і бідними. Церква уникала союзу з будь-яким класом чи соціальною верствою. Але митрополит вважав своїм обов’язком ставати на бік убогих; він намагався захистити їх від експлуатації, палко закликав створити їм нормальні умови праці і, головне, запропонувати їм справедливе винагородження.
Католицьке розуміння благодійницької праці після Другого Ватиканського Собору ґрунтується принаймні на таких принципах. Це, по-перше, визнання необхідності поширення справ милосердя на всіх мешканців планети. По-друге, це звернення надавати допомогу потребуючим не тільки до заможних людей, але й до націй, що користуються найбільшим добробутом. По-третє, це усвідомлення недосконалості і несправедливості сучасних соціальних устроїв, які роблять необхідними справи милосердя.
Звідси – розуміння необхідності ліквідації коренів зла, а не лише його наслідків. І нарешті – беззастережна повага до особистості й гідності тих, кому надається доброчинна допомога.
Католицькі благодійні організації і сьогодні знаходяться у центрі доброчинного руху у Львові. Львівський кореспондент Радіо Свобода Галина Терещук свідчить: в підмурок їхньої діяльності покладено міцні морально-релігійні принципи. Надто, коли доводиться працювати з безпритульними дітьми – покинутими, нікому не потрібними, і від того наїжаченими і навіть агресивними.
Галина Терещук:
Групу дітей від 7 до 13 років я зустріла за благодійним обідом. Спершу наша розмова видалась напруженою - діти були замкнуті і намагались відмовчуватись. Але, як з’ясувала, такий обід у благодійній організації для них єдина можливість поїсти упродовж дня.
У кожної дитини власна історія, і кожного по-своєму сумна. Усі вони з родин, які соціальні працівники коректно називають “проблемними”. Батьки безробітні, вони п’ють, діти страждають фізично і морально. Словом, це так звані діти вулиці. Причому вулиці, яку нечасто бачить більшість наших співгромадян, вулиці, чиї правила безжальні, а часом просто дикі.
12 - річна Оленка має п’ятеро братів і сестер:
Мама працює вдома, а тато... варить борщ, червоний борщ.
Усі діти намагаються працювати. За миття машин вони отримують 15 гривень. На зароблені гроші дівчинка придбає собі щось до школи. Релігійної благодійна організація «Карітас» вважає таких дітей полем своєї найбільшої уваги. Коли Карітас тільки - но почав працювати в Україні, зокрема у Львові на початку 90-х, його основна увага зосереджувалась на гуманітарній допомозі - одязі і ліках. Нині, як зазначили працівники «Карітасу», важливо реалізувати такі проекти, які б допомагали людині стати на ноги аби вона собі почала сама давати раду в житті.
«Карітас» у Львові працює за кількома напрямками. Окрім програми «Діти вулиці», опікується літніми хворими людьми, таких близько 200, які залишились самі або ж покинуті дітьми, а також довший час бере участь у програмі щодо запобігання торгівлі людьми.
Власне ця проблема останніми роками стала актуальною саме для західних регіонів України, звідки люди масово виїжджають за кордон на роботу і трапляються випадки, коли молоді жінки та чоловіки потрапляють у рабство, трудове і сексуальне.
Дзвінка Чайківська, координатор національної програми здоров’я «Карітас» зауважила, що релігійне доброчинство не повинно поділяти людей за конфесійною приналежністю.
Досвід з благодійництвом в нас вже є давно. В нас є благодійниця, людина з Києва, яка особисто щороку давала гроші б на їдальню для потребуючих. Вони може й мають ті гроші, на той обід, але вони вже не в стані собі її приготувати. І що не стільки важливо для них сама та їжа, що тільки для них важливо прийти до людей і з кимось поговорити, і бачити, що ти ще комусь потрібний.
Нині у Львові бути благодійником стає дедалі більш поширеним явищем. Чимало заможних людей допомагають монашим згромадженням, які опікуються літніми людьми, дітьми і хворими. При цьому чимало меценатів просять не називати їхні імена, бажаючи залишатись невідомими.
І знов повернімося до давньоруської традиції милосердя. Вона виявилася неочікувано міцною. Чому неочікувано? Тому, що упродовж століть в Російській імперії суспільну енергію Церкви намагалися обмежити, а саму Церкву прагли перетворити на обрядовиконавицю та ідеологічну установу.
Але коли у другій половині ХІХ століття залунали голоси про необхідність відродження церковного милосердя, ентузіасти цієї справи звернулися саме до української традиції, до досвіду українських братств. Синодальні чиновники та деякі ієрархи вважали милосердницьке служіння цілковито західним запозиченням, якому мало протистояти “по-справжньому духовне” (тобто, в їхньому розумінні, асоціальне християнство).
Та попри бюрократичні перепони та спротив кінець ХІХ - початок ХХ ст. став часом відродження церковної доброчинності. Відродження це, як відомо, не було тривалим.
Взагалі, під час суспільних катаклізмів справи милосердя потрапляють в коло особливої підозри. Чого хочуть соціальні революціонери? Як правило, насильницької експропріації й розділу експропрійованого на власний розсуд. Тому вони ненавидять будь-яку доброчинність. Ще Французька революція оголосила своїм законом від 15 жовтня 1793 року милостиню криміналом, який має каратися.
Впродовж радянської доби церковне благодійництво не припинялося, але ясно, набула прихованих форм. Радянська влада не тільки конфіскувала церковне майно, а й суворо заборонила будь-який вияв милосердя з боку християн, мусульман, іудеїв, оголосивши його “буржуазним знаряддям духовного закріпачення трудящих мас”.
Сталінське законодавство про релігійні культи 1929-го року однозначно заборонило благодійницьку діяльність релігійних організацій і ця заборона протрималася до кінця радянської влади. А ухвалене якихось 30 років тому “Положення про релігійні об’єднання в Українській РСР”, спеціально обумовлювало заборону всіх напрямів доброчинної діяльності релігійних інституцій.
Як от: створення виробничих об’єднань кооперативів, кас взаємодопомоги; надання матеріальної допомоги віруючим; організацію медичної допомоги, а також будь-яка іншу діяльність, не спрямовану на задоволення релігійних потреб віруючих. Те, що творення милостині як раз і є релігійною потребою, радянським законодавцям на думку навіть не спадало...
Церковна доброчинність в сучасній Україні стає дедалі більш масштабною і організованою. В країні зареєстровано нині статути понад двохсот релігійних місій, чия діяльність скерована насамперед на нужденних, потребуючих, хворих.
Кореспондент Радіо Свобода Юлія Рацибарська розповідає про те, як виглядає церковна благодійність нині в одній окремо взятій області, наразі Дніпропетровській.
Юлія Рацибарська:
Майже кожна з понад тисячі офіційно зареєстрованих релігійних громад на Дніпропетровщині намагається провадити доброчинну діяльність. В основному це — безкоштовні обіди для знедолених, подарунки дітям, гуманітарна допомога хворим.
За інформацією сектору у справах релігій Дніпропетровської облдержадміністрації, найбільше такої допомоги надають громади протестантських церков. Тільки торік вони отримали з-за кордону, від організацій із США, Ізраїлю, Німеччини й розподілили між прихожанами понад сто тонн продуктів харчування, одягу й взуття.
У громад традиційних церков і конфесій, як виглядає, менше змоги допомагати знедоленим. Чималі кошти йдуть передусім на утримання храмів, — пояснює настоятель Спасо-Преображенського кафедрального собору Дніпропетровської єпархії Української православної церкви Московського патріархату отець Ярослав.
Коли храм віддали нам після 70-літнього перебування тут музею релігії й атеїзму, якусь розгорнути таку благочинну діяльність не дуже є простим. Багато зусиль приклали до того, щоб відновити святині. Однак і в дні релігійних свят, і на храмові дні ми робимо такі гостинні обіди, куди приходить дуже багато людей. Також і те, що приносять люди, якісь речі, також розподіляють їх серед людей, котрі мають в цьому потребу. Це все робиться.
Крім цього, як розповідає отець Ярослав, Дніпропетровська єпархія Української православної церкви створила цілу мережу закладів так званого «лікарняного доброчиння» — більш ніж 20 храмів при шпиталях області. Тут хворі можуть отримати, зокрема, й грошову підтримку. Однак, каже отець Ярослав, православна церква віддає перевагу наданню речової адресної допомоги.
Робимо, що можемо. Деколи приходять — бачу, що обманщики. «Дайте на білет, бо я їду десь, кудись». Просить грошей, а від нього добрий душок поганенького пива. Як же так, на пиво тобі вистачило, а на білет — ні? Нам теж ця копійка дістається не просто. І ми пам’ятаємо, хто її до нас приносить. І не завжди багаті люди, а ті ж самі пенсіонери
Грошовиті люди, здебільшого молоді бізнесмени, теж подають милостиню. Бували випадки, розказує отець Ярослав, коли вони роздавали гроші пачками прямо в церкві, але, як потім виявлялось, не допомагали тим, хто поруч, —родичам чи сусідам. Тому церква бере на себе відповідальність — розподіляти те, що приносять, за потребою.
Людина просить: «Батюшко, у Вас немає часом якогось взуття?» «Почекай, тут мені принесли два короби з взуттєвої фабрики». З одягом те саме. Є в нас зв’язки з соціальними службами міста, де ми кажемо: якщо нам принесуть, ми вам віддамо, ви розпоряджайтесь. Або ж ми самі. Якогось, як це, знаєте, ведеться в інших— строгий облік, то ми цього не робимо. Як Господь каже — те, що робить права рука, нехай не знає ліва. Ми не таїмо своїх благодіянь, але краще бути скромнішими.
Своїх прихожан отець Ярослав, настоятель Спасо-Преображенського собору у Дніпропетровську, вчить бути щедрими у доброчинності, але й мудрими — розпізнавати тих, хто справді має потребу в допомозі. Нехай краще запотіє п’ятак у твоїй руці, аніж даси його недобрій людині на недобру справу.
Можна навести більш або менш точні цифри, які характеризують обсяги допомоги, що надають релігійні місії лікарням, інтернатам, дитячим будинкам тощо. Упродовж навіть півріччя – це десятки тисяч тон медикаментів, обладнання, одягу.
До слова: не менше половини всієї гуманітарної допомоги надходить в Україну по лінії релігійних організацій. Але Церкви мають і власні притулки, заклади з реабілітації нарко - і алкоголезалежних; релігійні громади опікуються психолікарнями, сиротинцями, щоденно роздають десятки тисяч гарячих обідів і роблять багато того, що не вимірюється цифрами і не додається до порівняння.
Як, скажімо, порівняти, працю великого місійного товариства, яке нещодавно завезло в Україну кільканадцять тон медичних препаратів та інвалідних візків і, з іншого боку, служіння однієї-єдиної черниці, яка опікується безнадійно хворими і прагне зробити гідними людини останні дні тих, від кого вже всі відмовилися? До того ж, багато хто з християн вважає, що милосердя – річ навдивовижу містична попри конкретність реальних справ і завше згадують Ісусове: “А коли твориш милостиню, не сурми перед собою!”
На питання про те, що заважає церковному благодійництву, представники самих різних релігійних організацій відповідають одностайно: корупція і недосконалість законодавства.
Тобто, йдеться навіть не про витончені правові механізми, які б стимулювали надходження коштів до доброчинної сфери, а про те, хоча б, щоби не сплачувати податки за творену тобою ж милостиню. Не про цілковите повернення колишньої церковної власності, яка живила соціальні програми, а про державні позики, які отримують різноманітні фонди, але не церкви.
А між тим, жодна інша інституція не накопичила такого досвіду доброчинної праці, як Церква, жодна не може похвалитися таким числом волонтерів, готових служити не лише безоплатно, але без морального навіть заохочення. І нарешті Церква дуже давно зрозуміла те, що світські милосердницькі фонди нині формулюють як винайдений ними принцип.
А саме: милосердя – це не ласка до вбогого, а допомога, необхідна особі для звільнення від зовнішньої залежності і утвердження її людської гідності.
Це була щотижнева програма “Свобода Совісті” та я, її ведучий - Віктор Єленський.
До наступного вівторка, шановні радіослухачі!
Говорить Радіо Свобода!
В українському перекладі Святого Письма слова релігія взагалі немає. У знаменитому англійському перекладі – Біблії короля Якова – слово релігія зустрічається лише один раз. І от як визначається там правдива релігія: «Чиста і непорочна релігія перед Богом й Отцем є те, щоби сиріт і вдів відвідувати у горі їхньому і тримати себе не оскверненим для світу. (Якова, 1:27)
Запам’ятаймо це – мислителі від Вебера до Бергера і від Дюркгейма до Белли змагалися у витонченості власного визначення релігії. Але Євангеліє, як завжди, підноситься над філософіями, над концептами і дефініціями: релігія – це милість серця до тих, хто найбільше цієї милості потребує...
Від самих початків християнізації Київської Русі милосердя вважалося чи не головною чеснотою християнина. Погляньмо хоча б у стародавні літописи: багатство існує не заради того, щоб його накопичувати, а для допомоги бідним. Жадобу, користолюбство літописці ганьблять часто, а ось щедрість навіть на межі з марнотратством – ніколи.
Не випадково у слов’янському перекладі Євангелія ми зустрічаємося з “блудним сином”, а не з “сином – марнотратцем”, як це звучить у багатьох інших європейських мовах. Соціальна енергія київського християнства накопичувалася в монастирях, що постали не лише як духовні центри, а й, за заповітом Феодосія Печерського, мали стати, завдяки праці чернецтва, джерелом існування бідних і калік.
Саме вони, до речі, разом з ченцями й духовенством згідно зі Статутом князя Володимира вважалися “церковними людьми”. Усвідомленням необхідності чинити добро не з примусу і не з надії на потойбічну винагороду, а з релігійно-етичного обов’язку, тому, що інакше бути не повинно, був просякнутий увесь український соціум впродовж багатьох століть.
Київське християнство від Володимирової доби демонструє нам напрочуд самобутню етику милосердя. Особа, що творить милостиню, має не пишатися власним вчинком, а наслідуючи Христа, принизитися аж до останнього члена суспільства. Це етика, достатньо відмінна від візантійської, де милосердя дарувалося згори і було виразно зверхнім.
На Заході релігійне усвідомлення милосердя розвивалося своїм шляхом. Протестанти часто згадують максиму Мартина Лютера: “Господь ніколи не вчинить чудо, поки не переконається, що людина сама не зробила все від неї залежне”. Католицьке розуміння доброчинства - це передовсім поклик до гідності особи.
Людину спонукають докласти власних зусиль у допомозі собі і звільнитися від необхідності допомоги з боку інших. Варто нагадати, що наприкінці ХІХ ст. митрополит Андрей Шептицький наполягав на більш широкому, ніж це було тоді узвичаєним, розумінні християнського милосердя.
У своєму зверненні до заможних мешканців-греко-католиків Станіслава митрополит підкреслював: убогі потребують не тільки, а радше – не стільки щоденного харчування і прожитку, скільки допомоги у тому, щоби поліпшити стан убозтва і зіп’ятися на ноги. Митрополит закликав багатих створювати робочі місця, а також вчити бідних самостійно здобувати собі засоби до проживання.
Дуже важливим для розуміння Шептицьким християнського милосердя є і його позиція у випадках конфліктів між багатими і бідними. Церква уникала союзу з будь-яким класом чи соціальною верствою. Але митрополит вважав своїм обов’язком ставати на бік убогих; він намагався захистити їх від експлуатації, палко закликав створити їм нормальні умови праці і, головне, запропонувати їм справедливе винагородження.
Католицьке розуміння благодійницької праці після Другого Ватиканського Собору ґрунтується принаймні на таких принципах. Це, по-перше, визнання необхідності поширення справ милосердя на всіх мешканців планети. По-друге, це звернення надавати допомогу потребуючим не тільки до заможних людей, але й до націй, що користуються найбільшим добробутом. По-третє, це усвідомлення недосконалості і несправедливості сучасних соціальних устроїв, які роблять необхідними справи милосердя.
Звідси – розуміння необхідності ліквідації коренів зла, а не лише його наслідків. І нарешті – беззастережна повага до особистості й гідності тих, кому надається доброчинна допомога.
Католицькі благодійні організації і сьогодні знаходяться у центрі доброчинного руху у Львові. Львівський кореспондент Радіо Свобода Галина Терещук свідчить: в підмурок їхньої діяльності покладено міцні морально-релігійні принципи. Надто, коли доводиться працювати з безпритульними дітьми – покинутими, нікому не потрібними, і від того наїжаченими і навіть агресивними.
Галина Терещук:
Групу дітей від 7 до 13 років я зустріла за благодійним обідом. Спершу наша розмова видалась напруженою - діти були замкнуті і намагались відмовчуватись. Але, як з’ясувала, такий обід у благодійній організації для них єдина можливість поїсти упродовж дня.
У кожної дитини власна історія, і кожного по-своєму сумна. Усі вони з родин, які соціальні працівники коректно називають “проблемними”. Батьки безробітні, вони п’ють, діти страждають фізично і морально. Словом, це так звані діти вулиці. Причому вулиці, яку нечасто бачить більшість наших співгромадян, вулиці, чиї правила безжальні, а часом просто дикі.
12 - річна Оленка має п’ятеро братів і сестер:
Мама працює вдома, а тато... варить борщ, червоний борщ.
Усі діти намагаються працювати. За миття машин вони отримують 15 гривень. На зароблені гроші дівчинка придбає собі щось до школи. Релігійної благодійна організація «Карітас» вважає таких дітей полем своєї найбільшої уваги. Коли Карітас тільки - но почав працювати в Україні, зокрема у Львові на початку 90-х, його основна увага зосереджувалась на гуманітарній допомозі - одязі і ліках. Нині, як зазначили працівники «Карітасу», важливо реалізувати такі проекти, які б допомагали людині стати на ноги аби вона собі почала сама давати раду в житті.
«Карітас» у Львові працює за кількома напрямками. Окрім програми «Діти вулиці», опікується літніми хворими людьми, таких близько 200, які залишились самі або ж покинуті дітьми, а також довший час бере участь у програмі щодо запобігання торгівлі людьми.
Власне ця проблема останніми роками стала актуальною саме для західних регіонів України, звідки люди масово виїжджають за кордон на роботу і трапляються випадки, коли молоді жінки та чоловіки потрапляють у рабство, трудове і сексуальне.
Дзвінка Чайківська, координатор національної програми здоров’я «Карітас» зауважила, що релігійне доброчинство не повинно поділяти людей за конфесійною приналежністю.
Досвід з благодійництвом в нас вже є давно. В нас є благодійниця, людина з Києва, яка особисто щороку давала гроші б на їдальню для потребуючих. Вони може й мають ті гроші, на той обід, але вони вже не в стані собі її приготувати. І що не стільки важливо для них сама та їжа, що тільки для них важливо прийти до людей і з кимось поговорити, і бачити, що ти ще комусь потрібний.
Нині у Львові бути благодійником стає дедалі більш поширеним явищем. Чимало заможних людей допомагають монашим згромадженням, які опікуються літніми людьми, дітьми і хворими. При цьому чимало меценатів просять не називати їхні імена, бажаючи залишатись невідомими.
І знов повернімося до давньоруської традиції милосердя. Вона виявилася неочікувано міцною. Чому неочікувано? Тому, що упродовж століть в Російській імперії суспільну енергію Церкви намагалися обмежити, а саму Церкву прагли перетворити на обрядовиконавицю та ідеологічну установу.
Але коли у другій половині ХІХ століття залунали голоси про необхідність відродження церковного милосердя, ентузіасти цієї справи звернулися саме до української традиції, до досвіду українських братств. Синодальні чиновники та деякі ієрархи вважали милосердницьке служіння цілковито західним запозиченням, якому мало протистояти “по-справжньому духовне” (тобто, в їхньому розумінні, асоціальне християнство).
Та попри бюрократичні перепони та спротив кінець ХІХ - початок ХХ ст. став часом відродження церковної доброчинності. Відродження це, як відомо, не було тривалим.
Взагалі, під час суспільних катаклізмів справи милосердя потрапляють в коло особливої підозри. Чого хочуть соціальні революціонери? Як правило, насильницької експропріації й розділу експропрійованого на власний розсуд. Тому вони ненавидять будь-яку доброчинність. Ще Французька революція оголосила своїм законом від 15 жовтня 1793 року милостиню криміналом, який має каратися.
Впродовж радянської доби церковне благодійництво не припинялося, але ясно, набула прихованих форм. Радянська влада не тільки конфіскувала церковне майно, а й суворо заборонила будь-який вияв милосердя з боку християн, мусульман, іудеїв, оголосивши його “буржуазним знаряддям духовного закріпачення трудящих мас”.
Сталінське законодавство про релігійні культи 1929-го року однозначно заборонило благодійницьку діяльність релігійних організацій і ця заборона протрималася до кінця радянської влади. А ухвалене якихось 30 років тому “Положення про релігійні об’єднання в Українській РСР”, спеціально обумовлювало заборону всіх напрямів доброчинної діяльності релігійних інституцій.
Як от: створення виробничих об’єднань кооперативів, кас взаємодопомоги; надання матеріальної допомоги віруючим; організацію медичної допомоги, а також будь-яка іншу діяльність, не спрямовану на задоволення релігійних потреб віруючих. Те, що творення милостині як раз і є релігійною потребою, радянським законодавцям на думку навіть не спадало...
Церковна доброчинність в сучасній Україні стає дедалі більш масштабною і організованою. В країні зареєстровано нині статути понад двохсот релігійних місій, чия діяльність скерована насамперед на нужденних, потребуючих, хворих.
Кореспондент Радіо Свобода Юлія Рацибарська розповідає про те, як виглядає церковна благодійність нині в одній окремо взятій області, наразі Дніпропетровській.
Юлія Рацибарська:
Майже кожна з понад тисячі офіційно зареєстрованих релігійних громад на Дніпропетровщині намагається провадити доброчинну діяльність. В основному це — безкоштовні обіди для знедолених, подарунки дітям, гуманітарна допомога хворим.
За інформацією сектору у справах релігій Дніпропетровської облдержадміністрації, найбільше такої допомоги надають громади протестантських церков. Тільки торік вони отримали з-за кордону, від організацій із США, Ізраїлю, Німеччини й розподілили між прихожанами понад сто тонн продуктів харчування, одягу й взуття.
У громад традиційних церков і конфесій, як виглядає, менше змоги допомагати знедоленим. Чималі кошти йдуть передусім на утримання храмів, — пояснює настоятель Спасо-Преображенського кафедрального собору Дніпропетровської єпархії Української православної церкви Московського патріархату отець Ярослав.
Коли храм віддали нам після 70-літнього перебування тут музею релігії й атеїзму, якусь розгорнути таку благочинну діяльність не дуже є простим. Багато зусиль приклали до того, щоб відновити святині. Однак і в дні релігійних свят, і на храмові дні ми робимо такі гостинні обіди, куди приходить дуже багато людей. Також і те, що приносять люди, якісь речі, також розподіляють їх серед людей, котрі мають в цьому потребу. Це все робиться.
Крім цього, як розповідає отець Ярослав, Дніпропетровська єпархія Української православної церкви створила цілу мережу закладів так званого «лікарняного доброчиння» — більш ніж 20 храмів при шпиталях області. Тут хворі можуть отримати, зокрема, й грошову підтримку. Однак, каже отець Ярослав, православна церква віддає перевагу наданню речової адресної допомоги.
Робимо, що можемо. Деколи приходять — бачу, що обманщики. «Дайте на білет, бо я їду десь, кудись». Просить грошей, а від нього добрий душок поганенького пива. Як же так, на пиво тобі вистачило, а на білет — ні? Нам теж ця копійка дістається не просто. І ми пам’ятаємо, хто її до нас приносить. І не завжди багаті люди, а ті ж самі пенсіонери
Грошовиті люди, здебільшого молоді бізнесмени, теж подають милостиню. Бували випадки, розказує отець Ярослав, коли вони роздавали гроші пачками прямо в церкві, але, як потім виявлялось, не допомагали тим, хто поруч, —родичам чи сусідам. Тому церква бере на себе відповідальність — розподіляти те, що приносять, за потребою.
Людина просить: «Батюшко, у Вас немає часом якогось взуття?» «Почекай, тут мені принесли два короби з взуттєвої фабрики». З одягом те саме. Є в нас зв’язки з соціальними службами міста, де ми кажемо: якщо нам принесуть, ми вам віддамо, ви розпоряджайтесь. Або ж ми самі. Якогось, як це, знаєте, ведеться в інших— строгий облік, то ми цього не робимо. Як Господь каже — те, що робить права рука, нехай не знає ліва. Ми не таїмо своїх благодіянь, але краще бути скромнішими.
Своїх прихожан отець Ярослав, настоятель Спасо-Преображенського собору у Дніпропетровську, вчить бути щедрими у доброчинності, але й мудрими — розпізнавати тих, хто справді має потребу в допомозі. Нехай краще запотіє п’ятак у твоїй руці, аніж даси його недобрій людині на недобру справу.
Можна навести більш або менш точні цифри, які характеризують обсяги допомоги, що надають релігійні місії лікарням, інтернатам, дитячим будинкам тощо. Упродовж навіть півріччя – це десятки тисяч тон медикаментів, обладнання, одягу.
До слова: не менше половини всієї гуманітарної допомоги надходить в Україну по лінії релігійних організацій. Але Церкви мають і власні притулки, заклади з реабілітації нарко - і алкоголезалежних; релігійні громади опікуються психолікарнями, сиротинцями, щоденно роздають десятки тисяч гарячих обідів і роблять багато того, що не вимірюється цифрами і не додається до порівняння.
Як, скажімо, порівняти, працю великого місійного товариства, яке нещодавно завезло в Україну кільканадцять тон медичних препаратів та інвалідних візків і, з іншого боку, служіння однієї-єдиної черниці, яка опікується безнадійно хворими і прагне зробити гідними людини останні дні тих, від кого вже всі відмовилися? До того ж, багато хто з християн вважає, що милосердя – річ навдивовижу містична попри конкретність реальних справ і завше згадують Ісусове: “А коли твориш милостиню, не сурми перед собою!”
На питання про те, що заважає церковному благодійництву, представники самих різних релігійних організацій відповідають одностайно: корупція і недосконалість законодавства.
Тобто, йдеться навіть не про витончені правові механізми, які б стимулювали надходження коштів до доброчинної сфери, а про те, хоча б, щоби не сплачувати податки за творену тобою ж милостиню. Не про цілковите повернення колишньої церковної власності, яка живила соціальні програми, а про державні позики, які отримують різноманітні фонди, але не церкви.
А між тим, жодна інша інституція не накопичила такого досвіду доброчинної праці, як Церква, жодна не може похвалитися таким числом волонтерів, готових служити не лише безоплатно, але без морального навіть заохочення. І нарешті Церква дуже давно зрозуміла те, що світські милосердницькі фонди нині формулюють як винайдений ними принцип.
А саме: милосердя – це не ласка до вбогого, а допомога, необхідна особі для звільнення від зовнішньої залежності і утвердження її людської гідності.
Це була щотижнева програма “Свобода Совісті” та я, її ведучий - Віктор Єленський.
До наступного вівторка, шановні радіослухачі!
Говорить Радіо Свобода!
