Сергій Грабовський: І знову з вами ми – журналіст радіо “Свобода” Сергій Грабовський і доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників Максим Стріха.
Максим Стріха: Доброго вам вечора, шановні слухачі!
Сергій Грабовський: Як починалася політична боротьба за незалежність та єдність України в нові часи? Чи відомо українському загалові, хто стояв біля витоків цієї боротьби і якими ідеалами керувався?
”Ми як козакофіли, що любимо всіх людей і бажаємо усій людскості однакового права і широкої волі, повинні бути націоналами, бо того вимагає від нас моральне почуття наше. Ми повинні віддати усі сили на те, щоб визволити свою націю з того гнету, в якому вона зараз перебуває, і дати задля користі людскості ще одну вільну духом одиницю”.
Віталій Пономарьов: Улітку 1891 року на могилі Тараса Шевченка на Чернечій горі біля Канева харківські студенти Михайло Базькевич, Микола Байздренко та Іван Липа разом з харківським чиновником Віталієм Боровиком заснували таємне політичне товариство під назвою «Братство Тарасівців».
Невдовзі до організації долучилися Борис Грінченко, Мусій Кононенко, Михайло Коцюбинський, Володимир Шемет, Володимир Самійленко, Євген Тимченко, Микола Вороний, Микола Міхновський та інші.
Перший осередок братства виник у Харкові, наступного року у Києві, згодом в Одесі, Лубнах, Прилуках, Полтаві та інших містах України. Загалом до десяти філій товариства входили близько ста осіб.
Братчики пропагували свої ідеї переважно серед гімназистів та студентів, поширювали привезену з Галичини нелегальну українську літературу. Одним із джерел фінансування діяльності братства були пожертви благодійників, зокрема, цукрозаводчика Василя Симиренка.
Найвпливовішим і найбільшим серед осередків братства був київський, який нараховував щонайменше 16 членів. Центром діяльності товариства спочатку був Харків, і саме там влітку 1893 року поліція заарештувала кількох братчиків. Зокрема, Іван Липа був засуджений до ув’язнення за звинуваченням у підготовці «відторгнення Малоросії від Великої Росії».
Після арештів у Харкові центр братства перемістився до Києва. Того ж року у Києві під головуванням Миколи Міхновського відбувся всеукраїнський з’їзд “Братства Тарасівців”, в якому взяли участь 30 делегатів.
Уперше програма братства була виголошена Іваном Липою у Харкові на відзначенні Шевченківських роковин у лютому 1893 року. А вже у квітні вона була з деякими доповненнями анонімно опублікована у Львові у часописі «Правда» під назвою «Символ віри молодих українців».
Програма містила вимоги політичної автономії українського та інших народів у складі демократичної федеративної Росії, а також захисту культурних та економічних прав українців.
Під впливом ідей братства були написані, приміром, «Листи з Наддніпрянської України» Бориса Грінченка та казка «Хо» Михайла Коцюбинського.
“Братство Тарасівців” діяло до 1898 року. Під впливом його ідей члени “Старої Громади” 1897 року заснували у Києві Загальну українську безпартійну демократичну організацію. Натомість саме братство стало основою створеної 1900 року Революційної української партії.
“Наука і життя Вкраїнського народу доводить нам, що Україна була, єсть і буде завсігди окремою нацією, як і кожна нація, так і вона потребує національної волі для своєї праці і поступу”.
Максим Стріха: Історичну довідку про діяльність “Братства Тарасівців” підготував Віталій Пономарьов.
А зараз варто сказати про історичне тло, на якому виник текст, фрагменти з якого звучали щойно.
Надруковано його було львівській “Правді” під назвою “Символ віри молодих українців”. Надруковано анонімно. Більше того, з такою от припискою: “Читана на Тарасові роковини 1893 року в університетському місті на Україні”. Отже, навіть посилання на Харків не було, аби полегшити справ російській жандармерії.
Була і промовиста примітка до назви: “Подаючи сю вперший раз письменно висловлену національну програму молодих Українців, пересилаємо їй щире помагайбі до праці в сім напрямі, вітаючи їх словами безсмертного Тараса: “Борітеся, поборете. Вам Бог помагає!”.
Так вільно було писати в конституційній Австро-Угорській монархії. На той час, як в Росії Олександра III все ще діяла сумновідома Емська заборона.
Журнал “Кієвская старіна”, де редагування щойно перебрав Володимир Науменко, змагався лишень за одне: мати право друкувати українські літературні твори українською мовою з дотриманням загальноросійського правопису. І дозвіл на це було дано лишень 1898 року.
І ось на цьому тлі виникає текст, який проголошує, що Україна була, єсть і буде завсігди окремою нацією.
Сергій Грабовський: Максиме, підключимо до розмови про “Братство Тарасівців” історика Ігоря Гирича, котрий розставляє деякі акценти зовсім не так, як це робить наш колега Віталій Пономарьов.
Ігор Гирич: Тепер стало загальним місцем, це вивчають навіть у школі, про те, що “Братство Тарасівців” – це була перша політична організація наддніпрянських українців, де питання української самостійності було поставлене в програму денного цього об’єднання.
Досі повного списку “Братства Тарасівців” невідомо. І невідомо чи існував статут цього братства. І невідомо, чи були чітко приписані ці завдання “Братства Тарасівців”.
Відома річ про те, що засновували його студенти Харківського університету, які побували на могилі Тараса Шевченка і там дали клятву присвятити своє життя відродженню України.
Власне, згадуються тільки п’ятеро - це Базькевич, Байздренко Боровик і Липа, які були учасниками цієї речі.
Тут виникає питання: чи дійсно така організація існувала, чи ми можемо більше казати про те, що, власне, з’явився новий тип українця, який мислив категоріями української нації, української окремішності? Бо, власне, до цього періоду такого в нашій політичній думці не існувало. Як в принципі на західній Україні, так і на східній Україні. Це були саме люди нового часу, перших 50 чоловік.
Чи був Міхновський серед них, теж невідомо. Власне, Міхновський, очевидно, просто пізніше долучився до цього. Але ж відомо, що Міхновського вважають ідейним керівником цього братства, що є питанням дуже проблематичним.
Друга така проблемна річ – це те, що ніхто з “Братства Тарасівців” не став відомим політиком. Ми не можемо і Міхновського назвати політиком. Він, скажімо, був автором “Самостійної України”, він був автором ідеї, але, власне, в політичних партіях він активно не ангажувався, і ми його не можемо назвати партійним діячем.
Не був партійним діячем і Іван Липа. Базькевич, Байздренко, Боровик – то взагалі люди невідомі. Фактично ми тільки їх знаємо у зв’язку з заснуванням цього товариства.
Інші люди, які називаються, - це Михайло Коцюбинський, Володимир Cамійленко, Євген Тимченко, Мусій Кононенко, тобто, власне, це письменники. Це не були політики, а більше – люди ідейних міркувань.
Єдиний такий документ - це в 1893 році в журналі львівському “Правда” “Profession de foi”, де всі основні їхні програмні положення були зазначені. Це було саме служіння українській ідеї.
Їм приблизно було всім тоді по 18-21 рік. Це покоління не заангажувалося в Центральній Раді, у визвольних змаганнях. Це вже нове покоління проявило себе як політики.
Цікава думка відомого політика Андрія Жука, який писав, що для нас, для українців-політиків, для РУПівців, ідеї Міхновського, ідеї “Братства Тарасівців” були чужими, тобто ми, перші політики-партійці, пили з інших джерел воду ідеологічну, і ці джерела були російської політичної думки. Тому всі перші партії були або есерівського спрямування, або соціал-демократичного, не було партії, скажімо, націонал-демократичного типу як такого. Вони фактично з’явилися після 1905 року.
Скажімо, Міхновський був лиш на 10 років старший за Жука, але він виявився нецікавий чи невідомий. Власне, вже потім люди, згадуючи ці події, жалкували, що так сталося.
Перші самостійники більше проявили себе в літературі, ніж в політичній думці.
Але, звичайно, значення величезне, бо це була перша ластівка, перший вигук, який потім народив нових людей.
Максим Стріха: Справді історія українських організацій другої половини 19 століття загадкова вже бодай тому, що всі вони були змушені діяти таємно, і жодне з них не писало протоколів, аби не полегшити справи тих самих жандармів.
Навіть та сама київська “Стара громада” (якщо розібратися) була чимось ефемерним, бо ж не було ані жодного статуту, ані порядку денного чергових засідань, ані головування. Люди збиралися, при чому збиралися так, аби наразі з’явилися ті самі жандарми, подати це зібрання як цілком лояльну тривіальну вечірку у когось на помешканні. Такі були особливості життя тодішнього українства.
І не було тоді велелюдних політичних з’їздів, бо ж згадаймо, що й Революційну українську партію в Харкові створили всього-на-всього четверо: Дмитро Антонович, Боніфатій Камінський, Левко Мацієвич і Михайло Русов. Очевидно, те ж саме повною мірою стосується і “Братства Тарасівців”.
Відтак не могли вони широко пропагувати своїх ідей. Очевидно, що це число львівської “Правди” дісталося Наддніпрянської України в кількості лічених примірників, бо той самий Емський указ категорично забороняв перевезення української літератури з Австрії через російський кордон.
І відтак зрозуміло, що російська політична думка мала більший вплив на середовище українців в Російській імперії, бо вона, елементарно, була доступніша.
Але однак “Братство Тарасівців” існувало, однак “Братство Тарасівців” виснувало першу політичну українську програму ще тоді, коли наміри більшості старшого українства, заангажованого в українофільські рухи, не сягали далі культурницьких вимог.
І, очевидно, так само діяльність “Братства Тарасівців” цілком вкладається в схему розвитку націоналізму недержавних націй виснувану відомим сучасним дослідником Мирославом Грохом.
Спершу фольклорна фаза, коли з’являється інтерес до пам’яток народних, до фольклору. Фаза, так би мовити, літературна, коли з’являється література, освіта, перші вимоги освіти. І фаза вже організаційно-політична.
“Тарасівці” стояли при самому початку організаційно-політичної фази. Тож не дивно, що мало хто з них пішов у чисту політику, бо ж, пам’ятаємо, і ще одне, що реально “Братство Тарасівців” від реалізації цієї от української політики, бодай в якихось формах відділяють все ж таки цілих чверть століття. За цей час студенти, яким було по 20, комусь і більше, скажімо, Липі на момент організації братства було вже 27, встигли елементарно стати людьми старшими.
Сергій Грабовський: Та, попри різні тлумачення значення діяльності “Братства Тарасівців”, воно, зокрема, заманіфестувало національну єдність українців.
“Для нас, свідомих українців, єсть один український народ. Україна австрійська і Україна російська однак нам рідні, і жодні географічні межі не можуть роз’єднати одного народу”.
Максим Стріха: “Братство Тарасівців” давало і певні практичні ідеї для реалізації своєї програми, ідеї, можливо, сказати б зараз, наївні.
“Виховуючи свої діти, кожен свідомий Українець повинен вживати вкраїнської мови, яко мови викладової спочатку вчення, а як дитина піде до офіціяльної школи, вчити її вкраїнської мови, історії, літератури дома окремо, щоб діти наші були вже стихійними Українцями. Щоб потрібно піднести і розворушити на Україні національного духа, відживити і виробити серед інтелігенції народу національні почування вкраїнські і на підставі їх бажання рідної школи з власною викладовою мовою”.
Говорилося про те, що наша діяльність поки що культурно-просвітня, “але не можемо ми занехаяти і справ економічних”. Проте жодної деталізації цих справ економічних не було дано.
Але однак значення цього документа величезне. Я наважився б сказати, що без нього не було б, принаймні не було б у такому вигляді, як вони з’явилися, ані знаменитого тексту “Україна irredenta” Бачинського, з‘явленого через 2 роки після “Символу віри молодих українців”, ані “Самостійної України” Міхновського, появленої через 7 років потому, перших текстів, де на зміну культурницьких програм услід за Маніфестом “тарасівців” пролунала думка, що Україна і австрійська, і підросійська – то є єдина нація, яка неминуче має стати самостійною.
Сергій Грабовський: І цю ідею, народжену 114 років тому, не змогли в подальшому потоптати ані старі, ані модерні деукраїнізатори і розкольники України.
Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський.
Наступної середи ми рушимо далі у світ загадок і забутих сторінок української історії.
Говорить радіо “Свобода”!
