Аудіозапис програми. Перша частина:
Аудіозапис програми. Друга частина:
Скорочена версія. Повну слухайте.... У повній є інтерв’ю з Головою Спілки афганців Сергієм Червонопиським та теж колишнім “афганцем” – письменником Василем Слапчуком, лавреатом премії імені Т.Шевченка. А також інші цікаві матеріали.
Київ, 18 лютого 2006 року.
Надія Степула:
Минуло сімнадцять літ, як останній БТР пересік афгансько-узбецький кордон поблизу Термеза. Майже 10-літня війна, яку відтоді так і називають – “афганською війною” – скінчилася.Майже 150 тисяч українців пройшли через її пекло. Понад три тисячі з них повернулися додому в оцинкованих трунах. 80 громадян України досі розшукуються, як зниклі безвісти…
Про українців на тій війні, наслідки подій та вплив тих часів на часи теперішні – у новому випуску “Вимірів життя”.
Що війна це була неправедна, здається, зрозуміло зараз навіть тим, хто вголос заперечує таке твердження. Але це – на рівні, так би мовити, глобальному. А як на рівні мікросоціальному, як на рівні окремих людських доль? Чим була ця війна для сотень тисяч тих українців, котрі пройшли через неї? Не лише відповідь, а і сам пошук відповіді будуть тут вельми непростими.
Роздумами про українців на “афганській війні” та вплив цієї війни на долю України ділиться кандидат філософських наук Сергій Грабовський:
Сергій Грабовський:
Афганістан – то був шок. Точніше, система послідовних шоків. Крім шоку потрапляння у бойову ситуацію, де норма – кров, смерть, вбивства, вояки переживали шок повернення. У перші роки після вторгнення геть усе було втаємниченим – війни наче й не було, вважалося, що совєтські солдати садили в Афганістані дерева й будували дитячі садочки. А далі поголос про війну пішов широко – але почався період, званий у народі “гонки на катафалках” – коли через рік змінювалися генеральні секретарі, коригувався партійний курс, бо СССР Брежнєва відрізнявся від СССР-у Андропова, той – від Союзу часів Черненка. І, нарешті, розпочалася перестройка.
Але за всіх володарів, за всіх режимів практично ніхто не намагався зняти з вояків той шок. По-справжньому ніхто з колишніми вояками не працював. Йдеться про психологів чи соціальних працівників, яких, утім у ті роки взагалі не існувало. Натомість ветеранів Афгану намагалися використати у політичних цілях. В Україні комуністична верхівка прагнула нацьковувати їх на національно-демократичну опозицію. У Росії – на демократів. Загалом з цим не вийшло. Значно успішнішим виявилося, втім, використання декласованої, вибитої із річища мирного життя, звиклої до крові і насильства частини ветеранів Афганістану в рекетирських зграях початку 1990-х.
Надія Степула:
Голова Спілки ветеранів Афганістану Сергій Червонописький, який очолював також раніше діючий Комітет у справах ветератнів війни та воєнних конфліктів в іноземних державах при Кабінеті Міністрів України, в одному з інтерв”ю сказав, що було декілька різних перевірок, які засвідчили, що ветерани афганських подій, принаймні, ветерани українські, не брали участі у злочинних формуваннях, а також у всіляких зборах коштів через організовані мережі жебраків.
Синдром “Афганської війни” – питання, яке досі хвилює і самих ветеранів, і їхніх рідних, і багатьох людей, адже колишні воїни влилися в суспільство, котре миттєво змінювалося, змінювалися його цінності та орієнтири.
Виміри всіх проблем, пов”язаних як із “афганським синдромом”, так і з іншими вислідами тієї війни, за останні сімнадцять літ, а від початку тієї війни – з грудня 1979 року – вже майже тридцять! – залишаються невичерпаними.
Окремі аспекти продовжує аналізувати кандидат філософських наук – Сергій Грабовський:
Чи були зрадники на афганській війні? Принаймні, там зрадників Батьківщини не було. І не могло бути. СССР, на вірність якому солдати приймали присягу, не був національною державою. КПСС офіційно ставила на першому місці єдність пролетарів усіх країн, тож до Батьківщини теж мала дуже віддалений стосунок. Ну, а Ленін постійно вчив політичній аморальності як надійному засобу побудови комунізму, то ж чи може бути взагалі чинною присяга на вірність аморальності як такій?
Але зрадники там були – в іншому сенсі. Хтось обкрадав солдатів. Хтось здуру чи знічев‘я підставляв їх під кулі. Хтось заради порятунку власного життя ховався за іншого. І, звичайно, серед генералітету траплялися такі, хто віддавав наказ на знищення оточених моджахедами совєтських бійців, щоби ті, мовляв, не потрапили до ворожого полону і не виказали воєнних таємниць.
А ще найголовнішими зрадниками були ті, хто послав “обмежений совєтський контингент” до Афганістану, і хто не послав туди у складі цього контингенту жодного, навіть віддаленого свого родича.
Одні воювали добре, бо вбачали в цьому свій обов‘язок. Інші знехотя, тільки щоб залишитися живими, бо не розуміли, навіщо ця війна. Треті (таких було кілька десятків, але ж були) добровільно перейшли на бік моджахедів. Усі мали рацію. Всі вибрали свій шлях.
Під оглядом всесвітньо-історичних процесів, можливо, хтось зараз радіє, що та війна, неправедна у своїй основі, вщент захитала основи совєтської системи і пришвидшила розпад СССР та унезалежнення України. Але згадавши понад мільйон загиблих на ній афганців, десятки тисяч загиблих совєтських вояків і сотні тисяч душевно скалічених, - то чи варто радіти? Просто відзначимо факт такого впливу на історію як природну даність, і будемо дбати про те, щоб життя ветеранів було нормальним.
Справді: Україна їх на ту війну не посилала і не могла постати – але Україна мала і має донині обов‘язок їх нормально прийняти. Когось – як блудного сина, когось – як грішника, що кається, когось – як змужнілого у тяжких випробуваннях воїна, що зрозумів і пережив дуже багато. І всіх – як синів України.
Надія Степула:
За майже три десятки літ від початку “афганської війни” світ змінився невпізнанно. Пожухли в часі й ті маленькі конверти, в яких летіли вісточки до рідних країв з непроглядної далечини – летіли до матерів, батьків, до родин, із котрих уже мало хто лишився. Ті, хто лишився, бережуть пожовклі, наче осіннє листя, конвертики та писані нашвидкоруч листи. Ці листи повертають нас у той невимовно далекий і завжди близький, бо впритул до серця підступлений, час:
Листи
28 грудня1979 Надійшла повістка з військкомату. Запропонували Афганістан. Треба їхати. Хочу, щоб батьки мною пишалися. Оформила документи , райком партії обсмоктав усі кістки:не лише мені, а й рідним. Дали позитивну характеристику. Райком комсомолу теж. Позаду комісія. Отримала закордонний паспор:радянський забрали. Дали 100 карбованців підйомних-на дорогу…
15 січня 1980 Сьогодні наш ешелон відбуває до Термезу. А звідти переправляють в Афганістан. Не знаю: чим, як і куди саме. Дуже багато людей прийшло на вокзал Новосибірська. Квіти-живі у січні . Ніби нас вже ховають, але наша рота бадьора. Усі усміхаються крізь сльози. ..
Їдемо 2 доби. Де їдемо невідомо. Або Туркменія, або Узбекистан.Дивлюсь на усіх і гадаю , що очікує кожного з нас на афганській землі.
Нарешті прибули до Термезу. Але ж глухомань. Відвезли до пересильного пунк\ту. Поселили в санітарній частиені Спимо на підлозі. Формують колону в Афганістан. Боже, скільик тут людей. Зі всього союзу, навіть з-за кордону наших привезли.
5 лютого Сьогодні мій день народження. 22 роки. Поздоровлень не чую. Познайомилась з офіцером. Лейтенат, Сашко, ніби з України. Веселий. Прізвище Стовба . Юодре й красиво складає вірші, тільки українською мовою. Нашу роту відправлють завтра до Кабула, а Сашко ще не знає куди він їде.
10 лютого Ось наша колона вирушає. Дали мені автомат Калашникова та два ріжки з набоями. Але з мене стрілець, як з бабці футболіст.. Їдемо з партизанами(запасники яких тимчасово призвали до війська)8 машин і бронетранспортери. Нас супроводжують два танки. Машини завантажені медичним та речовим майном, ліжками. На душі-сум. Хочеться плакати. Перетнули кордон, понтонний міст через Амудар»ю. Лсь ми на афгнаській землі. Я вчепилася а втомат. За кермом водій Акбар. Проїхали порт Хайратон. Пустеля як пустеля Є дороги та стовпи. Не зупиняючись їдемо 7 годин. Їмо у машині. Грію консерви на двигуні і годую Акбара, кермо не можна відпустити. Весь час верчу головою:попередили, що в обЄкти які наближаються, треба стріляти без попередження. ПідЇхали до кишлака. Місцеві діти біжать до нас і просять дров, хліба, одягу. Пропонують обміняти на кулончики, гральні карти, ножі. Нас попереджали-можуть бути провокації. Дали хліба і поїхали у гори, зліва –безодня, справа скелі. Опівночі одна з машин зідвалась у безодню. О Боже там був Лєшка з Кемерова. Колона зупинилась на 10хвилин- допомогти було нереально…Загиблих потім відшукають і сповістять рідним.
13лютого Привезли нас у гори. Снігу багато. Облаштували нічліг, готуємо на електропічках, слухаємо радіо, місцеві афганські пісні дуже гарні.Життя містечка кипить.
2 березня Учора вночі загинули дівчата. Вони були з україни. Як мце могло трапитись? Приїхали до медчастини і сьогодні мали отримати призначення.Командири бігають –шукають труни. ..
Отримала лист від Сашка Стовби-не дуже веселого, вони зупинились у горах, біля кишлаку. Пише, що місцеві жителі дуже агресивні
Мені повідомили, 30 березня 1980 року Сашко Стовба загинув. Сказали, що відправлятимуть в Україну у цинку з Кабулу. П»ять разів їздили на аеродром: літак до Ташкенту відлітає щодоби. Бачила тільки ящик Сашка ні. Йому 23 роки Бідні батьки .
Надія Степула:
Це були фрагменти зі щоденника Тетяни Нискогуз, який вона вела кілька років. У цьому щоденнику є вірш Олександра Стовби, якйи писав тільки українською мовою:
Метеорита розчерк синій Крізь смерть прямує до Землі Його життя – в яснім горінні, Що розтинає груди млі. І хочу я за далиною Років сум»ять і чистоти Иметеорита яснотою Горіти людям з висоти.
Надія Степула:
Олександр Стовба загинув в Афганістані у 23 роки. Він закінчив київське вище загальновійськове училище у 1979 році. У січні 1980 у званні лейтената його відправили до Афганістану. Там прослужив неповні 3 місяці.
Українських пісень про події афганської війни майже немає. Є співані російською мовою, зрештою, воїни-інтернаціоналісти в Афганістані воювали з усіх куточків тодішнього СССР, мовою спілкування дітей різних народів була російська. Згодом саме в Росії з”явилися й перші книги та кінофільми про цю війну.
Але в українській літературі існує вже досить великий пласт творів про ті події та їх відлуння. Це – тема велика і окрема. Та цікаво, що на українських час від часу з”являлися переклади текстів з російської та інших мов. Деякі з цих творів стали своєрідним фольклором. До таких належить і “безіменна” поезія , котра лунає на Днях пошанування воїнів-інтернаціоналістів, учасників бойових дій на територіях інших держав, а також там, де іноді збираються воїни-ветерани просто в дружньому колі.
Коли сказали, що далеко, А хтось додав:Афганістан, Вона спинилася із глеком, Немов корчем схопило стан.
Коли сказали(хто ж то перший?), Що сина в неї вже нема, Вона спинилася, завмерши, Стояла-здивлена, німа.
І впала… Скільки не просили Півестися: земля ж –моріг. Всю ніч до ранку голосила, Й ніхто в селі заснуть не міг.
Надія Степула:
Випуск “Вимірів життя” на тему “Відлуння “Афганської війни” відзвучав, шановні слухачі. А саме відлуння тієї війни залишається – як пам”ять про те, що “війна – зло”. – Так мовив ще Плутарх, давньогрецький філософ, у першому столітті нашої ери. Чи хтось цей постулат заперечить?...
Дякуємо за увагу. З вами були – автор і ведуча – Надія Степула та звукорежисер – Наталя Антоненко. Радійте життю! І залишайтеся на хвилі СВОБОДИ!
Скорочена версія. Повну слухайте.... У повній є інтерв’ю з Головою Спілки афганців Сергієм Червонопиським та теж колишнім “афганцем” – письменником Василем Слапчуком, лавреатом премії імені Т.Шевченка. А також інші цікаві матеріали.
Київ, 18 лютого 2006 року.
Надія Степула:
Минуло сімнадцять літ, як останній БТР пересік афгансько-узбецький кордон поблизу Термеза. Майже 10-літня війна, яку відтоді так і називають – “афганською війною” – скінчилася.Майже 150 тисяч українців пройшли через її пекло. Понад три тисячі з них повернулися додому в оцинкованих трунах. 80 громадян України досі розшукуються, як зниклі безвісти…
Про українців на тій війні, наслідки подій та вплив тих часів на часи теперішні – у новому випуску “Вимірів життя”.
Що війна це була неправедна, здається, зрозуміло зараз навіть тим, хто вголос заперечує таке твердження. Але це – на рівні, так би мовити, глобальному. А як на рівні мікросоціальному, як на рівні окремих людських доль? Чим була ця війна для сотень тисяч тих українців, котрі пройшли через неї? Не лише відповідь, а і сам пошук відповіді будуть тут вельми непростими.
Роздумами про українців на “афганській війні” та вплив цієї війни на долю України ділиться кандидат філософських наук Сергій Грабовський:
Сергій Грабовський:
Афганістан – то був шок. Точніше, система послідовних шоків. Крім шоку потрапляння у бойову ситуацію, де норма – кров, смерть, вбивства, вояки переживали шок повернення. У перші роки після вторгнення геть усе було втаємниченим – війни наче й не було, вважалося, що совєтські солдати садили в Афганістані дерева й будували дитячі садочки. А далі поголос про війну пішов широко – але почався період, званий у народі “гонки на катафалках” – коли через рік змінювалися генеральні секретарі, коригувався партійний курс, бо СССР Брежнєва відрізнявся від СССР-у Андропова, той – від Союзу часів Черненка. І, нарешті, розпочалася перестройка.
Але за всіх володарів, за всіх режимів практично ніхто не намагався зняти з вояків той шок. По-справжньому ніхто з колишніми вояками не працював. Йдеться про психологів чи соціальних працівників, яких, утім у ті роки взагалі не існувало. Натомість ветеранів Афгану намагалися використати у політичних цілях. В Україні комуністична верхівка прагнула нацьковувати їх на національно-демократичну опозицію. У Росії – на демократів. Загалом з цим не вийшло. Значно успішнішим виявилося, втім, використання декласованої, вибитої із річища мирного життя, звиклої до крові і насильства частини ветеранів Афганістану в рекетирських зграях початку 1990-х.
Надія Степула:
Голова Спілки ветеранів Афганістану Сергій Червонописький, який очолював також раніше діючий Комітет у справах ветератнів війни та воєнних конфліктів в іноземних державах при Кабінеті Міністрів України, в одному з інтерв”ю сказав, що було декілька різних перевірок, які засвідчили, що ветерани афганських подій, принаймні, ветерани українські, не брали участі у злочинних формуваннях, а також у всіляких зборах коштів через організовані мережі жебраків.
Синдром “Афганської війни” – питання, яке досі хвилює і самих ветеранів, і їхніх рідних, і багатьох людей, адже колишні воїни влилися в суспільство, котре миттєво змінювалося, змінювалися його цінності та орієнтири.
Виміри всіх проблем, пов”язаних як із “афганським синдромом”, так і з іншими вислідами тієї війни, за останні сімнадцять літ, а від початку тієї війни – з грудня 1979 року – вже майже тридцять! – залишаються невичерпаними.
Окремі аспекти продовжує аналізувати кандидат філософських наук – Сергій Грабовський:
Чи були зрадники на афганській війні? Принаймні, там зрадників Батьківщини не було. І не могло бути. СССР, на вірність якому солдати приймали присягу, не був національною державою. КПСС офіційно ставила на першому місці єдність пролетарів усіх країн, тож до Батьківщини теж мала дуже віддалений стосунок. Ну, а Ленін постійно вчив політичній аморальності як надійному засобу побудови комунізму, то ж чи може бути взагалі чинною присяга на вірність аморальності як такій?
Але зрадники там були – в іншому сенсі. Хтось обкрадав солдатів. Хтось здуру чи знічев‘я підставляв їх під кулі. Хтось заради порятунку власного життя ховався за іншого. І, звичайно, серед генералітету траплялися такі, хто віддавав наказ на знищення оточених моджахедами совєтських бійців, щоби ті, мовляв, не потрапили до ворожого полону і не виказали воєнних таємниць.
А ще найголовнішими зрадниками були ті, хто послав “обмежений совєтський контингент” до Афганістану, і хто не послав туди у складі цього контингенту жодного, навіть віддаленого свого родича.
Одні воювали добре, бо вбачали в цьому свій обов‘язок. Інші знехотя, тільки щоб залишитися живими, бо не розуміли, навіщо ця війна. Треті (таких було кілька десятків, але ж були) добровільно перейшли на бік моджахедів. Усі мали рацію. Всі вибрали свій шлях.
Під оглядом всесвітньо-історичних процесів, можливо, хтось зараз радіє, що та війна, неправедна у своїй основі, вщент захитала основи совєтської системи і пришвидшила розпад СССР та унезалежнення України. Але згадавши понад мільйон загиблих на ній афганців, десятки тисяч загиблих совєтських вояків і сотні тисяч душевно скалічених, - то чи варто радіти? Просто відзначимо факт такого впливу на історію як природну даність, і будемо дбати про те, щоб життя ветеранів було нормальним.
Справді: Україна їх на ту війну не посилала і не могла постати – але Україна мала і має донині обов‘язок їх нормально прийняти. Когось – як блудного сина, когось – як грішника, що кається, когось – як змужнілого у тяжких випробуваннях воїна, що зрозумів і пережив дуже багато. І всіх – як синів України.
Надія Степула:
За майже три десятки літ від початку “афганської війни” світ змінився невпізнанно. Пожухли в часі й ті маленькі конверти, в яких летіли вісточки до рідних країв з непроглядної далечини – летіли до матерів, батьків, до родин, із котрих уже мало хто лишився. Ті, хто лишився, бережуть пожовклі, наче осіннє листя, конвертики та писані нашвидкоруч листи. Ці листи повертають нас у той невимовно далекий і завжди близький, бо впритул до серця підступлений, час:
Листи
28 грудня1979 Надійшла повістка з військкомату. Запропонували Афганістан. Треба їхати. Хочу, щоб батьки мною пишалися. Оформила документи , райком партії обсмоктав усі кістки:не лише мені, а й рідним. Дали позитивну характеристику. Райком комсомолу теж. Позаду комісія. Отримала закордонний паспор:радянський забрали. Дали 100 карбованців підйомних-на дорогу…
15 січня 1980 Сьогодні наш ешелон відбуває до Термезу. А звідти переправляють в Афганістан. Не знаю: чим, як і куди саме. Дуже багато людей прийшло на вокзал Новосибірська. Квіти-живі у січні . Ніби нас вже ховають, але наша рота бадьора. Усі усміхаються крізь сльози. ..
Їдемо 2 доби. Де їдемо невідомо. Або Туркменія, або Узбекистан.Дивлюсь на усіх і гадаю , що очікує кожного з нас на афганській землі.
Нарешті прибули до Термезу. Але ж глухомань. Відвезли до пересильного пунк\ту. Поселили в санітарній частиені Спимо на підлозі. Формують колону в Афганістан. Боже, скільик тут людей. Зі всього союзу, навіть з-за кордону наших привезли.
5 лютого Сьогодні мій день народження. 22 роки. Поздоровлень не чую. Познайомилась з офіцером. Лейтенат, Сашко, ніби з України. Веселий. Прізвище Стовба . Юодре й красиво складає вірші, тільки українською мовою. Нашу роту відправлють завтра до Кабула, а Сашко ще не знає куди він їде.
10 лютого Ось наша колона вирушає. Дали мені автомат Калашникова та два ріжки з набоями. Але з мене стрілець, як з бабці футболіст.. Їдемо з партизанами(запасники яких тимчасово призвали до війська)8 машин і бронетранспортери. Нас супроводжують два танки. Машини завантажені медичним та речовим майном, ліжками. На душі-сум. Хочеться плакати. Перетнули кордон, понтонний міст через Амудар»ю. Лсь ми на афгнаській землі. Я вчепилася а втомат. За кермом водій Акбар. Проїхали порт Хайратон. Пустеля як пустеля Є дороги та стовпи. Не зупиняючись їдемо 7 годин. Їмо у машині. Грію консерви на двигуні і годую Акбара, кермо не можна відпустити. Весь час верчу головою:попередили, що в обЄкти які наближаються, треба стріляти без попередження. ПідЇхали до кишлака. Місцеві діти біжать до нас і просять дров, хліба, одягу. Пропонують обміняти на кулончики, гральні карти, ножі. Нас попереджали-можуть бути провокації. Дали хліба і поїхали у гори, зліва –безодня, справа скелі. Опівночі одна з машин зідвалась у безодню. О Боже там був Лєшка з Кемерова. Колона зупинилась на 10хвилин- допомогти було нереально…Загиблих потім відшукають і сповістять рідним.
13лютого Привезли нас у гори. Снігу багато. Облаштували нічліг, готуємо на електропічках, слухаємо радіо, місцеві афганські пісні дуже гарні.Життя містечка кипить.
2 березня Учора вночі загинули дівчата. Вони були з україни. Як мце могло трапитись? Приїхали до медчастини і сьогодні мали отримати призначення.Командири бігають –шукають труни. ..
Отримала лист від Сашка Стовби-не дуже веселого, вони зупинились у горах, біля кишлаку. Пише, що місцеві жителі дуже агресивні
Мені повідомили, 30 березня 1980 року Сашко Стовба загинув. Сказали, що відправлятимуть в Україну у цинку з Кабулу. П»ять разів їздили на аеродром: літак до Ташкенту відлітає щодоби. Бачила тільки ящик Сашка ні. Йому 23 роки Бідні батьки .
Надія Степула:
Це були фрагменти зі щоденника Тетяни Нискогуз, який вона вела кілька років. У цьому щоденнику є вірш Олександра Стовби, якйи писав тільки українською мовою:
Метеорита розчерк синій Крізь смерть прямує до Землі Його життя – в яснім горінні, Що розтинає груди млі. І хочу я за далиною Років сум»ять і чистоти Иметеорита яснотою Горіти людям з висоти.
Надія Степула:
Олександр Стовба загинув в Афганістані у 23 роки. Він закінчив київське вище загальновійськове училище у 1979 році. У січні 1980 у званні лейтената його відправили до Афганістану. Там прослужив неповні 3 місяці.
Українських пісень про події афганської війни майже немає. Є співані російською мовою, зрештою, воїни-інтернаціоналісти в Афганістані воювали з усіх куточків тодішнього СССР, мовою спілкування дітей різних народів була російська. Згодом саме в Росії з”явилися й перші книги та кінофільми про цю війну.
Але в українській літературі існує вже досить великий пласт творів про ті події та їх відлуння. Це – тема велика і окрема. Та цікаво, що на українських час від часу з”являлися переклади текстів з російської та інших мов. Деякі з цих творів стали своєрідним фольклором. До таких належить і “безіменна” поезія , котра лунає на Днях пошанування воїнів-інтернаціоналістів, учасників бойових дій на територіях інших держав, а також там, де іноді збираються воїни-ветерани просто в дружньому колі.
Коли сказали, що далеко, А хтось додав:Афганістан, Вона спинилася із глеком, Немов корчем схопило стан.
Коли сказали(хто ж то перший?), Що сина в неї вже нема, Вона спинилася, завмерши, Стояла-здивлена, німа.
І впала… Скільки не просили Півестися: земля ж –моріг. Всю ніч до ранку голосила, Й ніхто в селі заснуть не міг.
Надія Степула:
Випуск “Вимірів життя” на тему “Відлуння “Афганської війни” відзвучав, шановні слухачі. А саме відлуння тієї війни залишається – як пам”ять про те, що “війна – зло”. – Так мовив ще Плутарх, давньогрецький філософ, у першому столітті нашої ери. Чи хтось цей постулат заперечить?...
Дякуємо за увагу. З вами були – автор і ведуча – Надія Степула та звукорежисер – Наталя Антоненко. Радійте життю! І залишайтеся на хвилі СВОБОДИ!
