Аудіозапис програми:
Київ, 12 листопада 2005 року.
І знову з вами радіожурнал “Країна Інкогніта”. Знову ми вирушаємо в країну історії, в країну приголомшливих і забутих подій, тих подій, сліди, яких затер час і тих, які наказано було забути. В ефірі радіожурнал “Країна Інконіта”.
Сергій Грабовський
І знову з вами ми – журналіст Радіо “Свобода” Сергій Грабовський і доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників Максим Стріха.
Максим Стріха
Вітаємо вас, шановні слухачі! І починаємо нову подорож у світ таємниць і забутих сторінок української історії!
Сергій Грабовський
“Здобути або не бути” – це гасло досі добре пам‘ятають на Галичині та Волині, і не тільки там.
Максим Стріха
УПА була загальнонародною армією, хоча здебільшого йшли туди селяни, бо Галичина і Волинь тодішні були селянськими. Але інтелігенція Західної України і частково Східної, яка обрала у час Другої світової війни шлях – з національно-визвольним рухом. Здобути або не бути. з одним із представників цієї інтелігенції був художник Ніл Хасевич.
Віталій Пономарьов
Ніл Хасевич народився 13 листопада 1905 року у волинському селі Дюксині. У 17 років він, потрапивши під поїзд, втратив ліву ногу. Хасевич навчався у Рівненській гімназії та у Варшавській Академії мистецтв. Ще студентом він став співзасновником українського мистецького гуртка “Спокій”, який згодом видав альбом під назвою “Книжкові знаки Ніла Хасевича”.
Митець ілюстрував газету “Волинь” та окремі книги, писав ікони, портрети, пейзажі, малював плакати та екслібриси. Він брав участь у художніх виставках на Волині, у Львові, Варшаві, Празі, Берліні, Чикаго і Лос-Анджелесі, а за портрети Володимира Великого та Івана Мазепи отримав спеціальну премію.
На початку 40-х років художник долучився до діяльності Організації Українських Націоналістів і під псевдонімами “Старий” та “Бей-Зот” керував її технічним відділом. 43-го року він був обраний до Крайової референтури пропаґанди ОУН, пізніше – до Української Головної Визвольної Ради.
Хасевич ілюстрував часопис Української Повстанської Армії під назвою “До зброї” і створив ескізи усіх військових нагород УПА. У підпільних друкарнях були надруковані альбоми його графіки: “Екслібрис Ніла Хасевича”, “Волинь в боротьбі” та “Графіка в бункерах УПА”.
Після закінчення війни дереворити Хасевича поширювалися на сесіях Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй, щоб, за словами митця, “світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б’ються”.
Повстанці ретельно охороняли художника і час від часу перевозили його на велосипеді до іншого схрону. Однак 4 березня 1952 року на хуторі за кілометр від села Сухівців на Волині сорокашестирічний підстаршина УПА Ніл Хасевич потрапив в оточення і загинув у бою з підрозділом радянської держбезпеки.
Сергій Грабовський
Це був короткий біографічний нарис про художника і повстанця Ніла Хасевича, підготовлений Віталієм Пономарьовим. До сказаного додам, що роботи, за які митець отримав до війни премію, зникли і не знайдені донині. Як і більшість створеного Хасевичем у часи діяльності гуртка “Спокій”, яким опікувалися митрополит Андрей Шептицький, письменник Юрій Липа та сенатор Степан Скрипник.
Ми маємо у фоноархіві цікаве свідчення щодо цього гуртка. Говорить Христина Чорпита, галеристка із Філадельфії (Сполучені Штати Америки). Запис першої половини 90-х років.
Христина Чорпита
Так вийшло, що моїми вчителями в українському мистецтві були та грали велику роль в розвитку моєї галереї якраз 2 чільні члени гуртка “Спокій” Петро Мегек і Святослав Хотинський. А гурток “Спокій” вродився ще у 20-ті роки у Варшаві. Від самого початку був у ньому Ніл Хасевич, про якого мої ментори часто згадували.
Здавалося, що назва “Спокій” говорить про характер цієї групи. Але який це був “Спокій”, коли такий широкий круг зацікавлень малярства, прикладного мистецтва, це кровне оформлення, педагогіка, громадська праця ще у такі важкі часи. Життя розкинуло гурток по світу. Дехто опинився закордоном, дехто загинув, а Ніл Хасевич пішов у підпілля на Україні.
Тут у Філадельфії Петро Мегек часто згадував про Хасевича, чи так як він його ніжно кликав Нілько. Але б де не були ці натури не посидючі і пристрасні, то працювали на користь українського мистецтва та культури, на відродження української держави.
Сергій Грабовський
А тепер слово авторові документального фільму про художника Михайлові Ткачуку.
Михайло Ткачук
Якось так вийшло, що я завжди пов’язаний з героями моїх фільмів. Так вийшло із Нілом Хасевичем, як я почав шукати його, йшов з фільмом ще з 1992 року під час свята 50-річчя УПА, так це і продовжується і зараз.
Коли до мене якось із радіо чи з таких часописів попадають матеріали, то я завжди зацікавлений, ніби я буду продовжувати знімати фільм про Хасевича. Це для мене було дуже цікаво Хасевич, як художник.
Коли я зустрів перші його екслібриси, то для мене було дуже цінним те, що маленький екслібрис присвячений Андрію Левицькому був зроблений ще в 1937 році. Андрій Левицький був президент УНР в екзилі. Це був герб України, вміщений на карті Європи на місці української території.
Такий спосіб дозволяє зрозуміти найбільшу і пекучу журбу власника екслібрис, має в собі достоїнство великої ідеї, показаний з лаконічною невибагливістю без тіні зайвого пафосу. Оце те, що визначало і натуру Хасевича. Коли ми робили цю картину, то ми намагалися немов би подивитись на цей весь хід саме очима Хасевича.
Він працював більше в гравюрі на дереві. Це ексилографія. По українському це дереворит – відображення виражене на дерев’яній пластинці, найкраще з пальми. Де ви знайдете у нас пальму в тих умовах, в яких працював Хасевич. Тоді дуже доброю може бути пластина з вишні.
Потім колір вкривають тонким шаром поверхнього малюнка, покладається аркуш паперу, і відтиск готовий. Здається, вишня і привела до того, що Хасевича знайшли саме по тому, що йому передавали пакунок з вишнею. Це попало до рук КДБ, потім послугувало тим, що його було викрито на хуторі-селі Сухівці.
Максим Стріха
Художники і мистецтвознавці високо оцінюють довоєнні екслібриси Хасевича, їхню вишукану, філігранну техніку і шляхетну лаконічність сюжетів. Здавалося б, прості його дереворити агітаційні часів війни.
Разом з тим вони сповнені експресією і внутрішньою силою, оті постаті вояків УПА, які йдуть у лісі, які готові щохвилини прийняти бій. Але поговоримо і про інше. Адже тільки людина, що філігранно володіла художньою майстерністю, могла таке творити в умовах постійної небезпеки, у криївках, у бункерах, при нестачі світла, без належного обладнання, різцем, зробленим із леза бритви для гоління.
Сергій Грабовський
Розмову продовжує автор документального фільму про Ніла Хасевича Михайло Ткачук.
Михайло Ткачук
Звідки назва картини “Здобути або не бути”? Коли ми намагалися перекласти англійською мовою, то це нам не вдалося. “To be or not to be” не підходить. Якщо не справжній українець, то не розуміє того, що це була одна з перших заповідей Декалога: “Здобудеш вільну незалежну Україну або загинеш в боротьбі за неї”.
Коли ми знімали фільм, то я був в гостях у старих повстанців. Це Маленький Семенюк з Волині, Галина Бульбан-Коханська, які просиділи дуже багато часу в норильських таборах. Коли вони дістали якесь домашнє вино і налили по склянці, підняли тост і сказали: “Здобути або не бути”. Я запитав з чого це так. А вони сказали, що коли інколи повстанці на якісь свята збиралися , щось нехитре було випите, то вони завжди тут піднімали цей тост: “Здобути або не бути”. Таким чином ми якби продовжуємо ту вічну тему – тему нашої боротьби за Україну.
Сергій Грабовський
І ще один поворот сюжету. Селяни добре знали Хасевичів і довіряли як Нілу, так і його братам – Анатолію, котрий згодом загине в УПА, і Федорові, священику Української автокефальної православної Церкви; за належність до цієї Церкви по війні він був засланий радянською владою до Сибіру і там помер. Так от, у сусідньому з Дюксином селі Деряжному селяни під час війни обрали Ніла Хасевича мировим суддею. Це мало певні віддалені наслідки – аж по день сьогоднішній.
Скажімо, у книзі “Чекісти розповідають”, що вийшла друком у радянську добу, про діяльність Хасевича на тій посаді сказано: “Суддя особисто приймав участь в екзекуціях і робив замальовки, коли поліцаї били селян шомполами і нагаями. Олівець художника-вбивці професійно точно зафіксував передсмертні муки радянських людей, яких страчували фашисти та їхні прислужники”.
Звісна річ, жодного малюнку на доказ цих свідчень не було наведено. З простої причини: їх не було. Ані в архівах КҐБ, ані деінде. Знову розповідає Михайло Ткачук.
Михайло Ткачук
Коли ми знімали фільм, то вийшли на полковника Стекляра, саме того, який був на місті загибелі, який привів до загибелі Ніла Хасевича. Знайшли його в Рівному. Він відмовився прийняти участь у цьому фільмі.
Але у своїй книжці писав про те, що Ніл Хасевич знищував селян, поляків, він завжди сидів, малював, як над ними знущаютсья і т.д. Ми знайшли особистого секретаря Ніла Хасевича Глінчука Петра. Він нам розповів, який був цей період весь час з Хасевичем, який сказав, що він ніколи того не робив.
На жаль, вибачайте, пройшло вже стільки з 1992 року, знову виходить книжка “Українські Соловки”, де один з авторів майор Вєдєнєєв, працівник архіву СБУ, пише: “Ніл Хасевич – видатний підпільник, художник, поміж іншого робив олівцем під час проведення окупантами страти і екзекуцій місцевого населення. Робив олівцем замальовки”. Немов би пояснює, що це особиста трагедія, як дехто вважає, може зробити людину несприятливою до страждань інших. Це тому, що Хасевич колись втратив ногу.
Але того не було. Вибачайте, книга, яка виходить вже в ХХІ столітті знову продовжує ту негідну традицію. Це прикро.
Сергій Грабовський
Розповідь доповнює Петро Глінчук. Запис початку 90-х років.
Петро Глінчук
КГБ зарічненське мене кілька разів викликало, навіть із Рівно приїжджали. Вимагали, щоб я писав за Хасевича все, що я про нього знаю. Одежу хотіли привозити, щоб я її впізнавав, чи це його одежа чи ні. Вони пояснювали це тим, що у Канаді є його музей створений. Коли наші люди туди приїдуть, то знали, як себе вести там.
Я від цього відмовився. Я сказав, що хай піднімуть документи, вони краще можуть знати, там про нього багато написано один кагедіст Сергій Григорович казав, щоб я написав, що я з ним працював у суді. Я написав, що я з ним працював у мировому суді. Карних справ ніяких не було. Кажуть, що він людей судив, карав, то це все видумки. Він був скромна дуже людина, гуманна, старався людям тільки робити добро.
Максим Стріха
Отже, розвінчано ще один міф, який ми успадкували від часів КГБ і СРСР про художника-вбивцю, про художника, який малював екзекуції. Цього Ніл Хасевич ніколи не робив.
Сергій Грабовський
Наостанок слово має Михайло Ткачук.
Михайло Ткачук
Остання зустріч з Хасевичем в мене відбулася кілька років в тому у тернопільському музеї. Я побачив один невідомий для мене дереворит “Дівчина з кошиком”. Ще відомо стало, що з Хасевичем загинули хлопці. Ми тоді не знали, коли знімали фільм. А тепер стало відомо, що загинув Ігнат, Антон Мельничук, Матвій-В’ячеслав Антонюк.
Максим Стріха
Так гинула українська інтелігенція дуже освічена, митці дуже високого рівня. Нагадаймо імена причетні до гуртка “Спокій” Андрей Шептицький, сенатор Степан Скрипник, майбутній перший патріарх української автокефальної православної церкви. Нарешті, серед учасників гуртка був Святослав Гординський, славетний український маляр і письменник і Ніл Хасевич.
Мені пощастило познайомитися з його творчістю років 15 тому, коли вперше піднялася залізна завіса, коли в якомусь із мистецьких альбомів побачених в Америці я звернув увагу на ці дереворити, дуже цікаві, експресивні, вишукані в своїй техніці виконання. Разом з тим дереворити, які перегукувались з тодішньої українською дуже цікавою мистецькою традицією, з роботами визначного книжкового українського графіка Ковжана.
Мистецька спадщина Хасевича абсолютно не могла бути присутня в радянські часи. Сьогодні вона повертається, як повертається і постать самого Ніла Хасевича – великого митця, громадянина і патріота, який заплатив дуже велику ціну. На жаль, вона повертається, долаючи давні кагебістські міфи, давні брехні. Але будемо сподіватися, що процес з цього повернення вже незворотній.
Сергій Грабовський
Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський.
Хай вам щастить!
Наступного тижня ми рушимо далі у світ загадок і забутих сторінок української історії.
Говорить радіо “Свобода”!
Київ, 12 листопада 2005 року.
І знову з вами радіожурнал “Країна Інкогніта”. Знову ми вирушаємо в країну історії, в країну приголомшливих і забутих подій, тих подій, сліди, яких затер час і тих, які наказано було забути. В ефірі радіожурнал “Країна Інконіта”.
Сергій Грабовський
І знову з вами ми – журналіст Радіо “Свобода” Сергій Грабовський і доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників Максим Стріха.
Максим Стріха
Вітаємо вас, шановні слухачі! І починаємо нову подорож у світ таємниць і забутих сторінок української історії!
Сергій Грабовський
“Здобути або не бути” – це гасло досі добре пам‘ятають на Галичині та Волині, і не тільки там.
Максим Стріха
УПА була загальнонародною армією, хоча здебільшого йшли туди селяни, бо Галичина і Волинь тодішні були селянськими. Але інтелігенція Західної України і частково Східної, яка обрала у час Другої світової війни шлях – з національно-визвольним рухом. Здобути або не бути. з одним із представників цієї інтелігенції був художник Ніл Хасевич.
Віталій Пономарьов
Ніл Хасевич народився 13 листопада 1905 року у волинському селі Дюксині. У 17 років він, потрапивши під поїзд, втратив ліву ногу. Хасевич навчався у Рівненській гімназії та у Варшавській Академії мистецтв. Ще студентом він став співзасновником українського мистецького гуртка “Спокій”, який згодом видав альбом під назвою “Книжкові знаки Ніла Хасевича”.
Митець ілюстрував газету “Волинь” та окремі книги, писав ікони, портрети, пейзажі, малював плакати та екслібриси. Він брав участь у художніх виставках на Волині, у Львові, Варшаві, Празі, Берліні, Чикаго і Лос-Анджелесі, а за портрети Володимира Великого та Івана Мазепи отримав спеціальну премію.
На початку 40-х років художник долучився до діяльності Організації Українських Націоналістів і під псевдонімами “Старий” та “Бей-Зот” керував її технічним відділом. 43-го року він був обраний до Крайової референтури пропаґанди ОУН, пізніше – до Української Головної Визвольної Ради.
Хасевич ілюстрував часопис Української Повстанської Армії під назвою “До зброї” і створив ескізи усіх військових нагород УПА. У підпільних друкарнях були надруковані альбоми його графіки: “Екслібрис Ніла Хасевича”, “Волинь в боротьбі” та “Графіка в бункерах УПА”.
Після закінчення війни дереворити Хасевича поширювалися на сесіях Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй, щоб, за словами митця, “світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б’ються”.
Повстанці ретельно охороняли художника і час від часу перевозили його на велосипеді до іншого схрону. Однак 4 березня 1952 року на хуторі за кілометр від села Сухівців на Волині сорокашестирічний підстаршина УПА Ніл Хасевич потрапив в оточення і загинув у бою з підрозділом радянської держбезпеки.
Сергій Грабовський
Це був короткий біографічний нарис про художника і повстанця Ніла Хасевича, підготовлений Віталієм Пономарьовим. До сказаного додам, що роботи, за які митець отримав до війни премію, зникли і не знайдені донині. Як і більшість створеного Хасевичем у часи діяльності гуртка “Спокій”, яким опікувалися митрополит Андрей Шептицький, письменник Юрій Липа та сенатор Степан Скрипник.
Ми маємо у фоноархіві цікаве свідчення щодо цього гуртка. Говорить Христина Чорпита, галеристка із Філадельфії (Сполучені Штати Америки). Запис першої половини 90-х років.
Христина Чорпита
Так вийшло, що моїми вчителями в українському мистецтві були та грали велику роль в розвитку моєї галереї якраз 2 чільні члени гуртка “Спокій” Петро Мегек і Святослав Хотинський. А гурток “Спокій” вродився ще у 20-ті роки у Варшаві. Від самого початку був у ньому Ніл Хасевич, про якого мої ментори часто згадували.
Здавалося, що назва “Спокій” говорить про характер цієї групи. Але який це був “Спокій”, коли такий широкий круг зацікавлень малярства, прикладного мистецтва, це кровне оформлення, педагогіка, громадська праця ще у такі важкі часи. Життя розкинуло гурток по світу. Дехто опинився закордоном, дехто загинув, а Ніл Хасевич пішов у підпілля на Україні.
Тут у Філадельфії Петро Мегек часто згадував про Хасевича, чи так як він його ніжно кликав Нілько. Але б де не були ці натури не посидючі і пристрасні, то працювали на користь українського мистецтва та культури, на відродження української держави.
Сергій Грабовський
А тепер слово авторові документального фільму про художника Михайлові Ткачуку.
Михайло Ткачук
Якось так вийшло, що я завжди пов’язаний з героями моїх фільмів. Так вийшло із Нілом Хасевичем, як я почав шукати його, йшов з фільмом ще з 1992 року під час свята 50-річчя УПА, так це і продовжується і зараз.
Коли до мене якось із радіо чи з таких часописів попадають матеріали, то я завжди зацікавлений, ніби я буду продовжувати знімати фільм про Хасевича. Це для мене було дуже цікаво Хасевич, як художник.
Коли я зустрів перші його екслібриси, то для мене було дуже цінним те, що маленький екслібрис присвячений Андрію Левицькому був зроблений ще в 1937 році. Андрій Левицький був президент УНР в екзилі. Це був герб України, вміщений на карті Європи на місці української території.
Такий спосіб дозволяє зрозуміти найбільшу і пекучу журбу власника екслібрис, має в собі достоїнство великої ідеї, показаний з лаконічною невибагливістю без тіні зайвого пафосу. Оце те, що визначало і натуру Хасевича. Коли ми робили цю картину, то ми намагалися немов би подивитись на цей весь хід саме очима Хасевича.
Він працював більше в гравюрі на дереві. Це ексилографія. По українському це дереворит – відображення виражене на дерев’яній пластинці, найкраще з пальми. Де ви знайдете у нас пальму в тих умовах, в яких працював Хасевич. Тоді дуже доброю може бути пластина з вишні.
Потім колір вкривають тонким шаром поверхнього малюнка, покладається аркуш паперу, і відтиск готовий. Здається, вишня і привела до того, що Хасевича знайшли саме по тому, що йому передавали пакунок з вишнею. Це попало до рук КДБ, потім послугувало тим, що його було викрито на хуторі-селі Сухівці.
Максим Стріха
Художники і мистецтвознавці високо оцінюють довоєнні екслібриси Хасевича, їхню вишукану, філігранну техніку і шляхетну лаконічність сюжетів. Здавалося б, прості його дереворити агітаційні часів війни.
Разом з тим вони сповнені експресією і внутрішньою силою, оті постаті вояків УПА, які йдуть у лісі, які готові щохвилини прийняти бій. Але поговоримо і про інше. Адже тільки людина, що філігранно володіла художньою майстерністю, могла таке творити в умовах постійної небезпеки, у криївках, у бункерах, при нестачі світла, без належного обладнання, різцем, зробленим із леза бритви для гоління.
Сергій Грабовський
Розмову продовжує автор документального фільму про Ніла Хасевича Михайло Ткачук.
Михайло Ткачук
Звідки назва картини “Здобути або не бути”? Коли ми намагалися перекласти англійською мовою, то це нам не вдалося. “To be or not to be” не підходить. Якщо не справжній українець, то не розуміє того, що це була одна з перших заповідей Декалога: “Здобудеш вільну незалежну Україну або загинеш в боротьбі за неї”.
Коли ми знімали фільм, то я був в гостях у старих повстанців. Це Маленький Семенюк з Волині, Галина Бульбан-Коханська, які просиділи дуже багато часу в норильських таборах. Коли вони дістали якесь домашнє вино і налили по склянці, підняли тост і сказали: “Здобути або не бути”. Я запитав з чого це так. А вони сказали, що коли інколи повстанці на якісь свята збиралися , щось нехитре було випите, то вони завжди тут піднімали цей тост: “Здобути або не бути”. Таким чином ми якби продовжуємо ту вічну тему – тему нашої боротьби за Україну.
Сергій Грабовський
І ще один поворот сюжету. Селяни добре знали Хасевичів і довіряли як Нілу, так і його братам – Анатолію, котрий згодом загине в УПА, і Федорові, священику Української автокефальної православної Церкви; за належність до цієї Церкви по війні він був засланий радянською владою до Сибіру і там помер. Так от, у сусідньому з Дюксином селі Деряжному селяни під час війни обрали Ніла Хасевича мировим суддею. Це мало певні віддалені наслідки – аж по день сьогоднішній.
Скажімо, у книзі “Чекісти розповідають”, що вийшла друком у радянську добу, про діяльність Хасевича на тій посаді сказано: “Суддя особисто приймав участь в екзекуціях і робив замальовки, коли поліцаї били селян шомполами і нагаями. Олівець художника-вбивці професійно точно зафіксував передсмертні муки радянських людей, яких страчували фашисти та їхні прислужники”.
Звісна річ, жодного малюнку на доказ цих свідчень не було наведено. З простої причини: їх не було. Ані в архівах КҐБ, ані деінде. Знову розповідає Михайло Ткачук.
Михайло Ткачук
Коли ми знімали фільм, то вийшли на полковника Стекляра, саме того, який був на місті загибелі, який привів до загибелі Ніла Хасевича. Знайшли його в Рівному. Він відмовився прийняти участь у цьому фільмі.
Але у своїй книжці писав про те, що Ніл Хасевич знищував селян, поляків, він завжди сидів, малював, як над ними знущаютсья і т.д. Ми знайшли особистого секретаря Ніла Хасевича Глінчука Петра. Він нам розповів, який був цей період весь час з Хасевичем, який сказав, що він ніколи того не робив.
На жаль, вибачайте, пройшло вже стільки з 1992 року, знову виходить книжка “Українські Соловки”, де один з авторів майор Вєдєнєєв, працівник архіву СБУ, пише: “Ніл Хасевич – видатний підпільник, художник, поміж іншого робив олівцем під час проведення окупантами страти і екзекуцій місцевого населення. Робив олівцем замальовки”. Немов би пояснює, що це особиста трагедія, як дехто вважає, може зробити людину несприятливою до страждань інших. Це тому, що Хасевич колись втратив ногу.
Але того не було. Вибачайте, книга, яка виходить вже в ХХІ столітті знову продовжує ту негідну традицію. Це прикро.
Сергій Грабовський
Розповідь доповнює Петро Глінчук. Запис початку 90-х років.
Петро Глінчук
КГБ зарічненське мене кілька разів викликало, навіть із Рівно приїжджали. Вимагали, щоб я писав за Хасевича все, що я про нього знаю. Одежу хотіли привозити, щоб я її впізнавав, чи це його одежа чи ні. Вони пояснювали це тим, що у Канаді є його музей створений. Коли наші люди туди приїдуть, то знали, як себе вести там.
Я від цього відмовився. Я сказав, що хай піднімуть документи, вони краще можуть знати, там про нього багато написано один кагедіст Сергій Григорович казав, щоб я написав, що я з ним працював у суді. Я написав, що я з ним працював у мировому суді. Карних справ ніяких не було. Кажуть, що він людей судив, карав, то це все видумки. Він був скромна дуже людина, гуманна, старався людям тільки робити добро.
Максим Стріха
Отже, розвінчано ще один міф, який ми успадкували від часів КГБ і СРСР про художника-вбивцю, про художника, який малював екзекуції. Цього Ніл Хасевич ніколи не робив.
Сергій Грабовський
Наостанок слово має Михайло Ткачук.
Михайло Ткачук
Остання зустріч з Хасевичем в мене відбулася кілька років в тому у тернопільському музеї. Я побачив один невідомий для мене дереворит “Дівчина з кошиком”. Ще відомо стало, що з Хасевичем загинули хлопці. Ми тоді не знали, коли знімали фільм. А тепер стало відомо, що загинув Ігнат, Антон Мельничук, Матвій-В’ячеслав Антонюк.
Максим Стріха
Так гинула українська інтелігенція дуже освічена, митці дуже високого рівня. Нагадаймо імена причетні до гуртка “Спокій” Андрей Шептицький, сенатор Степан Скрипник, майбутній перший патріарх української автокефальної православної церкви. Нарешті, серед учасників гуртка був Святослав Гординський, славетний український маляр і письменник і Ніл Хасевич.
Мені пощастило познайомитися з його творчістю років 15 тому, коли вперше піднялася залізна завіса, коли в якомусь із мистецьких альбомів побачених в Америці я звернув увагу на ці дереворити, дуже цікаві, експресивні, вишукані в своїй техніці виконання. Разом з тим дереворити, які перегукувались з тодішньої українською дуже цікавою мистецькою традицією, з роботами визначного книжкового українського графіка Ковжана.
Мистецька спадщина Хасевича абсолютно не могла бути присутня в радянські часи. Сьогодні вона повертається, як повертається і постать самого Ніла Хасевича – великого митця, громадянина і патріота, який заплатив дуже велику ціну. На жаль, вона повертається, долаючи давні кагебістські міфи, давні брехні. Але будемо сподіватися, що процес з цього повернення вже незворотній.
Сергій Грабовський
Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський.
Хай вам щастить!
Наступного тижня ми рушимо далі у світ загадок і забутих сторінок української історії.
Говорить радіо “Свобода”!
