Аудіозапис програми:
Київ, 28 березня 2005 року
Павло Вольвач
Вітаю Вас, шановні радіослухачі! Як завжди в цей час – в ефірі радіожурнал “Віта Нова”.
Ми не забуваємо, що надворі – повіви постіндустріалу, завитки інформаційного вибуху і так інше. Але, аби осягнути сьогодення, варто повертатися й до витоків. Тим більше, що є привід – різновимірний і багатоходовий. Отже...
На зорі світових цивілізацій, приблизно за шість-п’ять тисяч років до Різдва Христового, на родючих чорноземах лісостепу, між Дунаєм і Дніпром прийшла на світ Божий перша хліборобська спільнота – раз.
Наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя поблизу українського селища Трипілля та румунського містечка Кукутені археологи знайшли слід тієї цивілізації, і до світової науки вона увійшла як “Кукутені – Трипілля”. Це два.
Чимало таємниць трипільців не розкриті і досі, і досліджуватимуть їх спільно українські та румунські науковці, згідно з оголошеною нещодавно міністрами закордонних справ України і Румунії відповідної програми.
А днями у Національному заповіднику “Свята Софія Київська” відкриється виставка “Трипільська культура” – це, зрештою, три. Далі – Богдана Костюк.
Богдана Костюк
Культуру “Кукутені – Трипілля” активно досліджують від перших археологічних знахідок, зроблених в однойменних місцях наприкінці ХІХ століття. І усіх наукових гіпотез та ідей щодо того, ким були трипільці, куди потім зникли і яка їх роль у розвитку людства – не перерахувати. Власне, варто надати слово самим науковцям. Наприклад, професорові Юрію Шилову.
Юрій Шилов
Словосполучення “Трипільська цивілізація” безграмотне, тому що “трипільська” – це умовна назва археологічної культури. Археологічна культура відображає лише частинку речовинних залишків. Якщо ми до тієї частинки долучимо дані етнографії, мовознавства, антропології, астрономії та інших допоміжних історичних дисциплін, то ми зможемо реконструювати історію. І з позиції історії ми тоді повинні сказати, що це була цивілізація, тобто державність.
Ми можемо говорити про грецьку цивілізацію, римську цивілізацію, так ми можемо говорити про Арацьку цивілізацію, яку частково відображує трипільська археологічна культура.
Арата – це та держава, з якої виводив себе Шумер, це та держава, форпости якої були висунуті у Закавказзі, Араратській долині до озера Урмія, були висунуті у північно-західну Індію Пенджап, там теж була Арата, третя вже. Тобто розселялися індоєвропейці і переносили звичаї, назви дніпровсько-дунайського регіону.
Богдана Костюк
Знаний у світі дослідник трипільської культури професор Михайло Відейко розповів.
Михайло Відейко
Вчені виявили сліди дуже давньої науки, яка досягла високого рівня розвитку між 5000 – 4500 рр. до н. е.. Ці дослідження дали можливість запропонувати концепцію цивілізації старої Європи.
Кордони цієї цивілізації простяглися від східної Італії до Дніпра, від Карпат до Грецького та Чорного морів, але здається, що схід старої Європи для мешканців долини Дунаю у ті далекі часи такою самою незнаною землею, дальнім кордоном, як і зараз.
Сучасна назва цієї далекої землі старої Європи - Україна, це була таємнича, багата та безконечна країна. На території України відомо нині понад 2 040 таких місцезнаходжень.
Богдана Костюк
Науковці стверджують, що “Кукутені – Трипілля” розкрило далеко не всі свої таємниці – а отже, чекаймо на нові відкриття.
Богдана Костюк для радіо “Свобода”.
Павло Вольвач
Про відкриття – в наступному сюжеті. Відкриття такі, що в пору кричати “евріка!”.
Адже, яким чином відрізнити корову від бугая, добре відомо всім селянам, і не тільки їм. Як розрізнити види викопних динозаврів, знають палеонтологи. Митна служба вишукує відмінності між громадянами різних країн, беручи до рук їхні паспорти.
Лише одного не знали досі кмітливі й допитливі: хто допоможе їм упізнати патріота України. Але відтепер і ця лакуна заповнена. Ким? Патріотичною партією спільно із чи то Коаліцією, чи то Коліцією патріотичних сил (саме так, “коліцією”, останнє слово двічі повторене в інформаційному повідомленні).
Сергій Грабовський
Отже, Патріотична партія і згадана коаліція цими днями починають акцію під назвою “Всеукраїнський перепис патріотів України”. Очолить же дійство екс-депутат Верховної Ради Микола Габер, автор дисертації про білого лелеку в степах України.
При цьому нез’ясованими, на жаль, залишаються засадничі питання. Чим відрізняється патріот України від українського патріота? І чим вони обидва відмінні від українського ж націоналіста? А з іншого боку, у яких одиницях вимірювати патріотизм?
Як оцінити білого лелеку, більш-менш зрозуміло: довжина пір’я у хвості, маса тіла, гострота дзьоба, розмах крил. А от з патріотами проблема: скільки разів уже бувало, що найбільше розпускали хвости ті, хто тільки прикидався українолюбом, і навпаки.
Додайте проблему, зазначену ще молодою Лесею Українкою: від того, що дурень говорить українською мовою правильні речі, він не стає меншим дурнем, – і ви зрозумієте, що так просто із ситуації не виплутатися.
Існує ще одне визначення патріота, якому також понад сто років: це той, хто любить Україну не до глибини душі, а до глибини власної кишені – але існує сумнів, що хтось дозволить пану Габеру та його підлеглим порпатися у їхніх кишенях.
У того ж, хто починає дошукуватися невидимих сенсів перепису патріотів, у глибинах підсвідомості рано чи пізно починає жевріти спогад: 1990-й рік... пізня перебудова... романтика національного відродження... і на вулицях – столи, часом навіть із дивовижними на той час персональними комп’ютерами...
Дмитро Корчинський і його хлопці реєструють усіх охочих стати громадянами УНР... Кажуть, понад мільйон люду тоді засвідчив свою політичну неблагонадійність – проте система не встигла використати списки належним чином: бац, клац, ҐКЧП, акт про незалежність, Союз завалився, а чекісти терміново перекваліфікувалися на бізнесменів...
Чи доречні ці вже давні паралелі? Чи йдеться про справу шляхетну і своєчасну – складання повного реєстру патріотів України? І чи було видно організаторів перепису на Майдані, коли патріотизм дуже легко вимірювався: твоєю власною холодостійкістю, зневагою до брехні і готовністю до останнього стояти за свободу, Україну і Бога?
Павло Вольвач
Якщо слово “патріот” викликає один асоціативний ряд – ну там, вуса, вишиванка і розмови про “архетипність”, то, скажімо, слово “байкер” порипує шкірою і гороїжиться бородою. Додайте сюди нікельованого блиску двоколісних байкерських коней, перемножте все це на швидкість і заряд адреналіну в крові, і...
Втім, передує цьому копітка і ретельна підготовка. Про це – Володимир Ляшко.
Володимир Ляшко
Особливим шиком вважається зробити зі старого київського К-750, котрі любовно називають “кашками”, якусь неповторну машину, з товстенним заднім колесом від “Москвича”, попотівши над підгонкою деталей і шліфовкою зварних швів. Потім цей металевий мустанг проходить процес тюнінгу, і ось вам - готовий чоппер, що так полюбився молоді.
Щоправда, останнім часом доводиться переходити на легші моделі і варіанти - бензин дорожчає.
Нових мотоциклів на дорогах не так вже й багато, по-перше, економічна ситуація не з легких, а по-друге, Київський мотоциклетний після років занепаду, нарешті, зводиться на ноги.
Його директор Ігор Куташев радий, що поволі київські мотоцикли повертаються на колишні ринки і пройшли сертифікацію у країнах Європи. На черзі - Америка і Японія. Покупців приваблюють, звичайно ж, ціни, які набагато нижчі. Машини невибагливі у догляді і потужні. Київський “Дніпро” тепер побачиш у 100 країнах світу. Ігор Куташев
В нас є дуже непогані контракти з Кубою, з Канадою, а Америкою, ми з Китаєм почали працювати, з Білорусією працюємо. Я вам скажу, що ми єдине в Україні підприємство, котре випускає мотоцикли, не просто мотоцикли, а мотоцикли тяжкого класу, а мотоцикли тяжкого класу випускаємо ми єдині в Європі.
Володимир Ляшко
Економісти заводу вважають, що з піднесенням рівня життя, попит на їхню продукцію зростатиме. А сьогодні найшвидше розкуповуються класичні моделі і патрульні машини для ДАІ, а також молодіжний варіант “Дніпра” - “Чоппер” та пожежні мотоцикли і мотоцикли-техдопомоги, що комплектуються зварювальними апаратами.
Є й інші цікаві розробки, з якими згодом можна буде познайомитися на сайті мотозаводу. На ньому передбачатимуться і діалоги з конструкторами заводу.
А поки що мотолюбителів і любителів крутих “байків” виручають численні інтернет-сайти, подібні до Севастопольського “Оппозит. Ком”. Поясню, слово “оппозит” походить від оппозитного розташування двох циліндрів, які компонуються один проти одного.
Вперше мотоцикл з оппозитним двигуном внутрішнього згоряння створили в Німеччині на “Баварських моторних заводах” (БМВ) у 1923 році.
Це були важкі мотоцикли з об’ємом двигуна 1000 кубічних сантиметрів. Під час падіння на мокрих дорогах поршневі циліндри, що сильно виступали з обох боків двигуна, призводили до серйозних поломок. Тому інженери БМВ почали комплектувати мотоцикли боковими причепами - колясками. Уже тоді німецькі мотоцикли мали надійну карданну передачу на заднє колесо.
Але і в радянських інженерів були хороші розробки. На знаменитих моделях ІЖ-1, ІЖ-2, ІЖ-4 теж застосовувалися карданні передачі, і теж ці мотоцикли комплектувалися боковими колясками для стійкості на дорогах. Усі ці цікаві подробиці з історії розвитку світової техніки дізнаєшся з сайтів мотолюбителів. Особливу насолоду дістаєш від електронного спілкування байкерів і їхніх дружніх порад колегам.
Ось один з них радиться, чи можна герметиком ущільнити “движок”, інший його переконливо і образно застерігає: “Ні в якому разі не герметиком, загадиш “двигло”, краще - перебрати, тільки без фанатизму”. Ось-ось, без фанатизму і крайнощів. Байк має міцно тримати дорогу.
Володимир Ляшко для “Віти Нової”.
Павло Вольвач
27 березня в Україні відзначається День театру. Цього дня з трибун традиційно вшановують акторів, режисерів, драматургів, словом, усіх, хто має безпосереднє і дещо віддалене відношення до театральних підмостків.
І все ж, театральне життя в Україні нині переживає далеко не найкращі часи. Причин безліч, головні ж: мізерне державне фінансування, відсутність меценатів, тощо...
Втім, герой наступного матеріалу вирішив, не чекаючи допомоги ні від держави, ні від добрих спонсорів, створити власний театр. І таки створив. Про те, як йому це вдалося, цікавилася Ірина Біла.
Ірина Біла
Центр сучасного мистецтва “ДАХ” – це перший і наразі єдиний приватний некомерційний театр на території України. Про те, як можуть поєднуватися слова “приватний” і “некомерційний” театр, повідає його засновник, продюсер і художній керівник Владислав Троїцький.
Владислав Троїцький (переклад з російської)
Приватний і некомерційний театр – це диво, бо такого бути не може. Не може, тому що необхідно тоді десь, у якийсь інший спосіб ще заробляти гроші, аби утримувати театр. Адже ми не граємо в бідний театр, це театр з дуже серйозним репертуаром. Просто в мене є бізнес, який дозволяє мені це робити. Поєднання меценатства з, фактично, творчою історією – це і відбувається в “Даху”.
Ірина Біла
За понад як десятилітню історію на сцені “Центру сучасного мистецтва “Дах”, яку Владислав Троїцький називає експериментальним театральним майданчиком, глядачі змогли побачити не один десяток вистав. Завжди це був пошук “динамічного синтезу” різноманітних методів акторського і режисерського мистецтва.
А зараз - про принципи формування репертуару театру-студії “Дах”, а також про те, що є театр для самого Владислава Троїцького.
Владислав Троїцький (переклад з російської)
“Для мене театр – це, в якомусь розумінні, більше ніж життя, це концентроване життя. Це можливість сказати людям про те, що у тебе болить, те, про що ти думаєш. Бути безжалісним і до глядача, і до себе - ось на такому принципі якогось внутрішнього безстрашшя і формується репертуар “Даху” і команда “Даху”.
Ірина Біла
Щодо загального театрального життя в Україні, то воно характеризується Владиславом Троїцьким не в надто райдужних тонах і позитивних оцінках. Одна з причин – відсутність серйозного концептуального підходу до театру в Україні. Про те, з чого необхідно розпочати новому керівництву “культурного” відомства, щоб виправити ситуацію – Владислав Троїцький.
Владислав Троїцький (переклад з російської)
Змінити взагалі підхід до театру, не як до системи розваг і своєрідної конкуренції телебаченню. А все ж таки, це серйозна державна історія. Через те, що немає серйозного концептуального підходу до театру, він існує ніби в якійсь периферійній зоні.
Відтак виходить, що в національні театри - ім. Івана Франка і ім. Лесі Українки, приїздять дешеві зарубіжні антрепризи, на які квитки коштують по 400 гривень, і це повинно бути принизливо для акторів національного театру, де квитки коштують 5 гривень. Виходить, що ніби-то приїхали великі, а ми – убогі, і оце ставлення до себе, як до убогого – це біда в Україні.
Ірина Біла
Для Центру сучасного мистецтва “Дах” питання вартості квитків вирішено просто і категорично – вхід вільний. Але, зважаючи на обмежену кількість місць, глядачам необхідно просто попередньо записатися. І тоді вже з певністю можна йти на виставу до “Готелю мистецтв”, як називає свій Центр Владислав Троїцький.
Павло Вольвач
Ми, напевно, ще побуваємо і в цьому готелі, і в багатьох інших. Можливо, в якійсь зміненій якості, бо, схоже, й на саму “Віта Нову” очікує нове життя, чи то пак – новий формат. Поживемо – побачимо.
А наразі все. Це була “Віта Нова”, я – Павло Вольвач, автор та ведучий, за звукооператорським пультом – Наталія Антонечко, як результат – все те, що ви чули протягом 15 хвилин. Всього вам доброго. Говорить радіо “Свобода”.
Київ, 28 березня 2005 року
Павло Вольвач
Вітаю Вас, шановні радіослухачі! Як завжди в цей час – в ефірі радіожурнал “Віта Нова”.
Ми не забуваємо, що надворі – повіви постіндустріалу, завитки інформаційного вибуху і так інше. Але, аби осягнути сьогодення, варто повертатися й до витоків. Тим більше, що є привід – різновимірний і багатоходовий. Отже...
На зорі світових цивілізацій, приблизно за шість-п’ять тисяч років до Різдва Христового, на родючих чорноземах лісостепу, між Дунаєм і Дніпром прийшла на світ Божий перша хліборобська спільнота – раз.
Наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя поблизу українського селища Трипілля та румунського містечка Кукутені археологи знайшли слід тієї цивілізації, і до світової науки вона увійшла як “Кукутені – Трипілля”. Це два.
Чимало таємниць трипільців не розкриті і досі, і досліджуватимуть їх спільно українські та румунські науковці, згідно з оголошеною нещодавно міністрами закордонних справ України і Румунії відповідної програми.
А днями у Національному заповіднику “Свята Софія Київська” відкриється виставка “Трипільська культура” – це, зрештою, три. Далі – Богдана Костюк.
Богдана Костюк
Культуру “Кукутені – Трипілля” активно досліджують від перших археологічних знахідок, зроблених в однойменних місцях наприкінці ХІХ століття. І усіх наукових гіпотез та ідей щодо того, ким були трипільці, куди потім зникли і яка їх роль у розвитку людства – не перерахувати. Власне, варто надати слово самим науковцям. Наприклад, професорові Юрію Шилову.
Юрій Шилов
Словосполучення “Трипільська цивілізація” безграмотне, тому що “трипільська” – це умовна назва археологічної культури. Археологічна культура відображає лише частинку речовинних залишків. Якщо ми до тієї частинки долучимо дані етнографії, мовознавства, антропології, астрономії та інших допоміжних історичних дисциплін, то ми зможемо реконструювати історію. І з позиції історії ми тоді повинні сказати, що це була цивілізація, тобто державність.
Ми можемо говорити про грецьку цивілізацію, римську цивілізацію, так ми можемо говорити про Арацьку цивілізацію, яку частково відображує трипільська археологічна культура.
Арата – це та держава, з якої виводив себе Шумер, це та держава, форпости якої були висунуті у Закавказзі, Араратській долині до озера Урмія, були висунуті у північно-західну Індію Пенджап, там теж була Арата, третя вже. Тобто розселялися індоєвропейці і переносили звичаї, назви дніпровсько-дунайського регіону.
Богдана Костюк
Знаний у світі дослідник трипільської культури професор Михайло Відейко розповів.
Михайло Відейко
Вчені виявили сліди дуже давньої науки, яка досягла високого рівня розвитку між 5000 – 4500 рр. до н. е.. Ці дослідження дали можливість запропонувати концепцію цивілізації старої Європи.
Кордони цієї цивілізації простяглися від східної Італії до Дніпра, від Карпат до Грецького та Чорного морів, але здається, що схід старої Європи для мешканців долини Дунаю у ті далекі часи такою самою незнаною землею, дальнім кордоном, як і зараз.
Сучасна назва цієї далекої землі старої Європи - Україна, це була таємнича, багата та безконечна країна. На території України відомо нині понад 2 040 таких місцезнаходжень.
Богдана Костюк
Науковці стверджують, що “Кукутені – Трипілля” розкрило далеко не всі свої таємниці – а отже, чекаймо на нові відкриття.
Богдана Костюк для радіо “Свобода”.
Павло Вольвач
Про відкриття – в наступному сюжеті. Відкриття такі, що в пору кричати “евріка!”.
Адже, яким чином відрізнити корову від бугая, добре відомо всім селянам, і не тільки їм. Як розрізнити види викопних динозаврів, знають палеонтологи. Митна служба вишукує відмінності між громадянами різних країн, беручи до рук їхні паспорти.
Лише одного не знали досі кмітливі й допитливі: хто допоможе їм упізнати патріота України. Але відтепер і ця лакуна заповнена. Ким? Патріотичною партією спільно із чи то Коаліцією, чи то Коліцією патріотичних сил (саме так, “коліцією”, останнє слово двічі повторене в інформаційному повідомленні).
Сергій Грабовський
Отже, Патріотична партія і згадана коаліція цими днями починають акцію під назвою “Всеукраїнський перепис патріотів України”. Очолить же дійство екс-депутат Верховної Ради Микола Габер, автор дисертації про білого лелеку в степах України.
При цьому нез’ясованими, на жаль, залишаються засадничі питання. Чим відрізняється патріот України від українського патріота? І чим вони обидва відмінні від українського ж націоналіста? А з іншого боку, у яких одиницях вимірювати патріотизм?
Як оцінити білого лелеку, більш-менш зрозуміло: довжина пір’я у хвості, маса тіла, гострота дзьоба, розмах крил. А от з патріотами проблема: скільки разів уже бувало, що найбільше розпускали хвости ті, хто тільки прикидався українолюбом, і навпаки.
Додайте проблему, зазначену ще молодою Лесею Українкою: від того, що дурень говорить українською мовою правильні речі, він не стає меншим дурнем, – і ви зрозумієте, що так просто із ситуації не виплутатися.
Існує ще одне визначення патріота, якому також понад сто років: це той, хто любить Україну не до глибини душі, а до глибини власної кишені – але існує сумнів, що хтось дозволить пану Габеру та його підлеглим порпатися у їхніх кишенях.
У того ж, хто починає дошукуватися невидимих сенсів перепису патріотів, у глибинах підсвідомості рано чи пізно починає жевріти спогад: 1990-й рік... пізня перебудова... романтика національного відродження... і на вулицях – столи, часом навіть із дивовижними на той час персональними комп’ютерами...
Дмитро Корчинський і його хлопці реєструють усіх охочих стати громадянами УНР... Кажуть, понад мільйон люду тоді засвідчив свою політичну неблагонадійність – проте система не встигла використати списки належним чином: бац, клац, ҐКЧП, акт про незалежність, Союз завалився, а чекісти терміново перекваліфікувалися на бізнесменів...
Чи доречні ці вже давні паралелі? Чи йдеться про справу шляхетну і своєчасну – складання повного реєстру патріотів України? І чи було видно організаторів перепису на Майдані, коли патріотизм дуже легко вимірювався: твоєю власною холодостійкістю, зневагою до брехні і готовністю до останнього стояти за свободу, Україну і Бога?
Павло Вольвач
Якщо слово “патріот” викликає один асоціативний ряд – ну там, вуса, вишиванка і розмови про “архетипність”, то, скажімо, слово “байкер” порипує шкірою і гороїжиться бородою. Додайте сюди нікельованого блиску двоколісних байкерських коней, перемножте все це на швидкість і заряд адреналіну в крові, і...
Втім, передує цьому копітка і ретельна підготовка. Про це – Володимир Ляшко.
Володимир Ляшко
Особливим шиком вважається зробити зі старого київського К-750, котрі любовно називають “кашками”, якусь неповторну машину, з товстенним заднім колесом від “Москвича”, попотівши над підгонкою деталей і шліфовкою зварних швів. Потім цей металевий мустанг проходить процес тюнінгу, і ось вам - готовий чоппер, що так полюбився молоді.
Щоправда, останнім часом доводиться переходити на легші моделі і варіанти - бензин дорожчає.
Нових мотоциклів на дорогах не так вже й багато, по-перше, економічна ситуація не з легких, а по-друге, Київський мотоциклетний після років занепаду, нарешті, зводиться на ноги.
Його директор Ігор Куташев радий, що поволі київські мотоцикли повертаються на колишні ринки і пройшли сертифікацію у країнах Європи. На черзі - Америка і Японія. Покупців приваблюють, звичайно ж, ціни, які набагато нижчі. Машини невибагливі у догляді і потужні. Київський “Дніпро” тепер побачиш у 100 країнах світу. Ігор Куташев
В нас є дуже непогані контракти з Кубою, з Канадою, а Америкою, ми з Китаєм почали працювати, з Білорусією працюємо. Я вам скажу, що ми єдине в Україні підприємство, котре випускає мотоцикли, не просто мотоцикли, а мотоцикли тяжкого класу, а мотоцикли тяжкого класу випускаємо ми єдині в Європі.
Володимир Ляшко
Економісти заводу вважають, що з піднесенням рівня життя, попит на їхню продукцію зростатиме. А сьогодні найшвидше розкуповуються класичні моделі і патрульні машини для ДАІ, а також молодіжний варіант “Дніпра” - “Чоппер” та пожежні мотоцикли і мотоцикли-техдопомоги, що комплектуються зварювальними апаратами.
Є й інші цікаві розробки, з якими згодом можна буде познайомитися на сайті мотозаводу. На ньому передбачатимуться і діалоги з конструкторами заводу.
А поки що мотолюбителів і любителів крутих “байків” виручають численні інтернет-сайти, подібні до Севастопольського “Оппозит. Ком”. Поясню, слово “оппозит” походить від оппозитного розташування двох циліндрів, які компонуються один проти одного.
Вперше мотоцикл з оппозитним двигуном внутрішнього згоряння створили в Німеччині на “Баварських моторних заводах” (БМВ) у 1923 році.
Це були важкі мотоцикли з об’ємом двигуна 1000 кубічних сантиметрів. Під час падіння на мокрих дорогах поршневі циліндри, що сильно виступали з обох боків двигуна, призводили до серйозних поломок. Тому інженери БМВ почали комплектувати мотоцикли боковими причепами - колясками. Уже тоді німецькі мотоцикли мали надійну карданну передачу на заднє колесо.
Але і в радянських інженерів були хороші розробки. На знаменитих моделях ІЖ-1, ІЖ-2, ІЖ-4 теж застосовувалися карданні передачі, і теж ці мотоцикли комплектувалися боковими колясками для стійкості на дорогах. Усі ці цікаві подробиці з історії розвитку світової техніки дізнаєшся з сайтів мотолюбителів. Особливу насолоду дістаєш від електронного спілкування байкерів і їхніх дружніх порад колегам.
Ось один з них радиться, чи можна герметиком ущільнити “движок”, інший його переконливо і образно застерігає: “Ні в якому разі не герметиком, загадиш “двигло”, краще - перебрати, тільки без фанатизму”. Ось-ось, без фанатизму і крайнощів. Байк має міцно тримати дорогу.
Володимир Ляшко для “Віти Нової”.
Павло Вольвач
27 березня в Україні відзначається День театру. Цього дня з трибун традиційно вшановують акторів, режисерів, драматургів, словом, усіх, хто має безпосереднє і дещо віддалене відношення до театральних підмостків.
І все ж, театральне життя в Україні нині переживає далеко не найкращі часи. Причин безліч, головні ж: мізерне державне фінансування, відсутність меценатів, тощо...
Втім, герой наступного матеріалу вирішив, не чекаючи допомоги ні від держави, ні від добрих спонсорів, створити власний театр. І таки створив. Про те, як йому це вдалося, цікавилася Ірина Біла.
Ірина Біла
Центр сучасного мистецтва “ДАХ” – це перший і наразі єдиний приватний некомерційний театр на території України. Про те, як можуть поєднуватися слова “приватний” і “некомерційний” театр, повідає його засновник, продюсер і художній керівник Владислав Троїцький.
Владислав Троїцький (переклад з російської)
Приватний і некомерційний театр – це диво, бо такого бути не може. Не може, тому що необхідно тоді десь, у якийсь інший спосіб ще заробляти гроші, аби утримувати театр. Адже ми не граємо в бідний театр, це театр з дуже серйозним репертуаром. Просто в мене є бізнес, який дозволяє мені це робити. Поєднання меценатства з, фактично, творчою історією – це і відбувається в “Даху”.
Ірина Біла
За понад як десятилітню історію на сцені “Центру сучасного мистецтва “Дах”, яку Владислав Троїцький називає експериментальним театральним майданчиком, глядачі змогли побачити не один десяток вистав. Завжди це був пошук “динамічного синтезу” різноманітних методів акторського і режисерського мистецтва.
А зараз - про принципи формування репертуару театру-студії “Дах”, а також про те, що є театр для самого Владислава Троїцького.
Владислав Троїцький (переклад з російської)
“Для мене театр – це, в якомусь розумінні, більше ніж життя, це концентроване життя. Це можливість сказати людям про те, що у тебе болить, те, про що ти думаєш. Бути безжалісним і до глядача, і до себе - ось на такому принципі якогось внутрішнього безстрашшя і формується репертуар “Даху” і команда “Даху”.
Ірина Біла
Щодо загального театрального життя в Україні, то воно характеризується Владиславом Троїцьким не в надто райдужних тонах і позитивних оцінках. Одна з причин – відсутність серйозного концептуального підходу до театру в Україні. Про те, з чого необхідно розпочати новому керівництву “культурного” відомства, щоб виправити ситуацію – Владислав Троїцький.
Владислав Троїцький (переклад з російської)
Змінити взагалі підхід до театру, не як до системи розваг і своєрідної конкуренції телебаченню. А все ж таки, це серйозна державна історія. Через те, що немає серйозного концептуального підходу до театру, він існує ніби в якійсь периферійній зоні.
Відтак виходить, що в національні театри - ім. Івана Франка і ім. Лесі Українки, приїздять дешеві зарубіжні антрепризи, на які квитки коштують по 400 гривень, і це повинно бути принизливо для акторів національного театру, де квитки коштують 5 гривень. Виходить, що ніби-то приїхали великі, а ми – убогі, і оце ставлення до себе, як до убогого – це біда в Україні.
Ірина Біла
Для Центру сучасного мистецтва “Дах” питання вартості квитків вирішено просто і категорично – вхід вільний. Але, зважаючи на обмежену кількість місць, глядачам необхідно просто попередньо записатися. І тоді вже з певністю можна йти на виставу до “Готелю мистецтв”, як називає свій Центр Владислав Троїцький.
Павло Вольвач
Ми, напевно, ще побуваємо і в цьому готелі, і в багатьох інших. Можливо, в якійсь зміненій якості, бо, схоже, й на саму “Віта Нову” очікує нове життя, чи то пак – новий формат. Поживемо – побачимо.
А наразі все. Це була “Віта Нова”, я – Павло Вольвач, автор та ведучий, за звукооператорським пультом – Наталія Антонечко, як результат – все те, що ви чули протягом 15 хвилин. Всього вам доброго. Говорить радіо “Свобода”.
