Аудіозапис програми:
Київ, 14 жовтня 2004 року.
Андрій Охрімович
Шановні слухачі, вітаю вас. В ефірі “Альтернатива”, експеримент в мистецтві, науці, політиці, і просто у житті...
Якось під час етапу до політзека Заливахи підійшов конвойний офіцер і сказав: “Я прочитав вашу справу. Ви ж освічена людина, зрозумійте, ми вас завоювали, а ви проти нас з якимись папірцями...”
Суспільство схильне до утилізації історії. Це якщо деякі неприємні та бентежні події на вдалося затерти, заялозити або ж викинути з пам’яті.
Суспільство схильне до конформістської парадигми, бо йому зручніше сприймати Дон Кіхота, як слабоумного старця.
Феномен українських шістдесятників начебто благополучно утилізовано і покладено на полицю з написом “Донкіхотство”. Начебто. Оскільки утилізації не відбулося. Це все одно, що намагатись заримувати слово “ідеаліст” зі словом “ідіот”. Якими б “Дон Кіхотами” не виставляли українських шістдесятників, кожна людина у глибинах підсвідомого відчуває - то був подвиг живого у боротьбі з мертвим.
Сьогодні ми не будемо досліджувати політичний вплив шістдесятників. Хіба, що спробуємо ще раз відчути ту живу пульсацію, яка досі (попри всі культурницькі та політичні дискурси) бентежить совість та кличе до життя.
В київській студії радіо “Свобода” колишній політв’язень та сестра знакового українського поета Івана Світличного Надія Світлична. Розмовляє з нею автор “Альтернативи” Андрій Охрімович. Звук – Михайло Петренко. Тексти – Віктор Недоступ. Ну, а починаємо ми з рефлексій письменника Олега Криштопи. Олег Криштопа
Я хотів би уникнути пафосу. Жодного разу не вжити слів “подвиг” і “зрада”. Знайти щось об’єктивніше, ніж клінічний романтизм та ідеалізм, пояснюючи вчинки дисидентів без докору та страху.
Легше пояснити чин покоління воїнів. На час війни так багато смерті, що страх просто зникає. В епоху ж цілковитого страху, яка надійшла за тим, воїнів уже не народжувалося. Їх місце зайняли поети. Кволі з вигляду, витончені, рафіновані інтелігенти. У них не було жодного шансу. Їхня зброя була голос, що ставав співом сирен. Проти них воював загальний страх, „шістки”, репресивний механізм.
Як їм було у холодних бараках, серед тифів і смертників, чекати на виконання “імєнєм Совєтской власті пріговора висшей мєри наказанія”?
Вони стали ворогами народу. Затурканого народу, що не потребував їхнього співу, який цілком вдовольнявся ковбасою за 2,20 і чергами за маслом. В інший час вони могли би співати інших пісень, напевно, красивіших і менш крикливих та пафосних. У той час вони не могли співати інших пісень, інакше їм би довелося прославляти до небес (мать твою КПСС) ковбасу за 2,20 і тішитися, що їх не зачепило, що забрали когось іншого.
Я думаю, питання вибору не стояло: мовчати-чи говорити. Диктатури поляризують і уодноманітнюють світ. Хто не з нами, той проти нас. Мовчання теж ідентифікувалося, як злочин проти 1/6 суходолу. Питання вибору, отже, стояло між гімнами СРСР і співом сирен. Залишитись собою, скажімо Василем Стусом, чи іншим собою, його безкоштовним радянським адвокатом Віктором Медведчуком.
Цю епоху задовго до нас назвали часом убивць. Порослий кропивою пантеон замордованих поетів значно поступається блиском пантеону тих, хто мордував. Останнім – шана та низький уклін “і мертвих, і живих, і ненароджених”. Чого вартують хоча би бучні урочистості з приводу якогось там ювілею одіозного секретаря Компартії України Щербицького?
Нічого насправді не змінилося. Живемо, як у казці без кінця, де боротьба добра і зла вічна. Масовка, що тужить за ковбасою із цінником 2,20. Злі генії диктатур і ми, хто володіє голосом. Саме прополіскуємо горло. Яка пісня зазвучить звідти?
Андрій Охрімович
"Іван Світличний виводив соцреалізм на загальнолюдський простір та демонтував теорію партійної літератури.
Василь Симоненко заговорив з Україною в тоні надзвичайної щирості та відвертості.
Микола Вінграновський тривожно заговорив про свій народ, і метафори його звучали апокаліптично.
Ліна Костенко зрідка виступала зі своїми віршами, але то були вірші такої сили звучання, наче вся радянська поезія для неї неістотна.
Зовсім не те і не так, як вчили в інституті, малювали Віктор Зарецький, Алла Горська, Галина Севрук, Панас Заливаха”.
Писав Євген Сверстюк, намагаючись окреслити феномен шістдесятництва, появу якого у ті часи здетонував Клуб творчої молоді.
Чи не було технологічним прийомом ГБ створення Клубу творчої молоді для того, щоб засвітити певну кількість людей і найталановитіших, найнебезпечніших нейтралізувати?
Надія Світлична
Так можна сприймати, бо ініціатором створення клубу творчої молоді був обком комсомолу. Це був спочатку російськомовний клуб, пізніше вже почали приходити викладачі університетів, студенти, технічна молодь, гуманітарна молодь. Тоді вже почалися вечори, почалася діяльність і інтерес, зацікавленість “забороненим плодом”.
Андрій Охрімович
“Забороненим плодом” була, власне, українська культура.
Надія Світлична
Культура і історія одночасно.
Андрій Охрімович
Ви ж були під слідством одночасно з...?
Надія Світлична
Майже одночасно, тільки це коли його вже вдруге посадили. В 1965-му він відсидів вісім місяців, і його звільнили без суду.
Андрій Охрімович
А для Вас слідство чим закінчилося?
Надія Світлична
В 1972-му році його заарештували знову, а через чотири місяці після нього мене. Я отримала чотири роки без заслання. Іван отримав максимум за тією статтею, 7 років ув’язнення і 5 заслання.
Андрій Охрімович
Період слідства, психологічні ці перегони зі слідчим...
Надія Світлична
Це таке напруження, якого я нікому не побажала б. Напруження через невідомість. Я знала, що більше, ніж сім плюс п’ять не дадуть, і я говорила це навіть слідчому: “Я би воліла, щоб ви мені дали більше, але тепер”. Слідство тривало понад рік.
Я була в Мордовії, бо там єдиний на весь СРСР був жіночий політичний табір. Селище Барашево. Там була між табірна лікарня, з усіх таборів мордовських туди звозили хворих в’язнів. Була також зона для політичних чоловіків. В тій зоні був Славко Чорновіл, Василь Стус. Пізніше з тих таборів багатьох в’язнів вивезли на Урал, а брата мого в Мордовію взагалі не возили, тому що вже на Уралі відкрили три політичних табори і вже туди почали возити чоловіків політичних.
Жінок, політичних в’язнів, в мої часи було не багато, це колись були тисячні табори в Тайшеті, чи десь в Сибірі, а в цей час було від двох до трьох десятків всього. Половина із них були віруючі, половина з Іванівської і Володимирської областей, вони практично не виходили з ув’язнення, а як виходили, то не надовго, відразу сідали знову. Вони не визнавали радянської влади – це був їхній найбільший гріх. Здебільшого неписьменні жінки, якщо траплялися більш освідченні, там була одна вчителька, то її довели до самогубства.
Я була на психіатричній експертизі під час слідства тут в Павлівській лікарні два тижні, але це була тільки експертиза. Тих, кого КДБ планувало засудити до психіатричного ув’язнення, посилали в Москву, а ті, що тут проходили експертизу, то тільки так – полякати. Василь Стус був переді мною тут.
Андрій Охрімович
"...Серед ознак шестидесятників я б поставив на перше місце юний ідеалізм, який просвітлює, підносить і єднає.
...Другою ознакою я б назвав шукання правди і чесної позиції.
... Поетів тоді називали формалістами за шукання своєї індивідуальності. Насправді - за шукання істини - замість ідеї спущеної зверху для оспівування.
Як третю ознаку я б виділив неприйняття, опір, протистояння офіційній літературі та всьому апаратові будівничих казарм".
Писав Євген Сверстюк у 1993-му році.
Надія Світлична
В мене був мій постійний слідчий Сірик Олександр Миколайович із Сватового (це 60 км від нашого села). Він сам по собі не був ні садистом, ні таким зловредним чоловіком.
Правда, коли я ще була на волі, і за місяць перед справжнім моїм арештом зробили імітацію арешту. То була важко, коли мені оголосили, що я заарештована, а потім почали бавитися, як кіт з мишею. Мене те приголомшило і я була близька до істерики. Я розуміла, що треба взяти себе в руки, і не могла. А вони мені казали, писати заяву, кому я доручаю дитину. Моїй дитині було два роки.
Потім відпустили, але ми вийшли з цим Сіриком в коридор перед дверима на вулиці, щоб зачекати ще. Ми стоїмо, чекаємо, а говорити нам немає про що. Він почав делікатно, що об якби я зробила так, як Зіновія Франко (вона написала відразу до газети, покаялася), то не було б ніяких проблем, я була б з дитиною і все. А потім почав казати, що якби він робив обшук в січні, то він не позабирав так багато, як той інший слідчий, підполковник Гарбуз, він стільки не вивчав би, тоді б було простіше. І почав протиставляти себе, як доброго дядю, він казав, що особисто проти мене нічого поганого не має. Я відповідаю: “Олександре Миколайовичу, я на вас особисто зараз не можу інакше дивитися, як на звичайного садиста”.
Мене відпустили тоді. Це було 18-го квітня. В той день Дзюбу заарештували, в той день були обшуки в Києві у Бадзя. І я ще місяць була на волі. Рівно місяць.
Андрій Охрімович
Згадує Василь Овсієнко, політв''язень, член Української Гельсінської групи.
“У ті роки існував список адвокатів, з-поміж яких тільки і можна було вибирати собі захисника, якщо ти проходив по політичній справі. Це, звісно, були перевірені люди, які мали від КҐБ так званий "допуск" до справ такого роду. Але в цих списках були й винятки. Наприклад, Сергій Макарович Мартиш, який, слава Богу, ще живий. Він мав такий "допуск".
Оксана Яківна Мешко попросила його написати касаційну справу в справі захисту її сина Олеся Сергієнка, також заарештованого за політичною статтею. Мартиш написав її блискуче, так що його відразу викинули з того переліку обраних...”
Що ж їх все-таки налякало? Чому така дуже особлива увага саме до його персони?
Надія Світлична
Я думаю, що найстрашнішим для них був його авторитет. Він користувався авторитетом серед молоді, творчої молоді зокрема. До нього постійно приходили молоді поети, художники, він не був трибуном, публічно виступати не вмів і не любив, але магніт людський мав. Цікавим був співбесідником. Він був дуже ерудований, він був дуже врівноважений, спокійний в будь-якій ситуації, і люди до нього тяглися скрізь. Не тільки на волі, в таборі в нього такий самий авторитет був.
Андрій Охрімович
а стан здоров’я... Чи могли йому допомогти в цій...?
Надія Світлична
Очевидно, що йому допомогли, насамперед допомогли не лікуванням. Його з табору везли хворим. Здається останніх чотири місяці він був у лікарні. Виписали його після тяжкої форми жовтяниці. Його повезли звичайним етапом на Алтай. Так що він дуже хворим поїхав і поїхав в дуже погані кліматичні умови.
Коли стався з ним інсульт, то там були вже всякі лікарі. Були лікарі і які героїчно боролися за його життя. Лікар його врятував від смерті практично без ніяких шансів – він був у стані клінічної смерті. В такому стані, як він був, з таким крововиливом, як у нього, я не знаю за статистикою скільки відсотків виживає в нормальних спеціалізованих обставинах, а він там, у засланні. Але бували різні лікарі, бували такі, що не лікуванням добивали, бували такі, що робили призначення невідповідні для нього, але найголовніше, що його не відпустили до іншої лікарні, аж поки він повністю не відбув термін.
Хвороба за хворобою, ускладнення за ускладненням, нирки відмовляли, рана відкрита, практично череп відкритий, бо йому робили трепанацію і зробили не у тому місці, де треба.
Андрій Охрімович
“Якби в 91-му президентом було обрано В’ячеслава Чорновола, до влади прийшов би новий клас з новими ідеями. Злочинну партію було б заборонено, були б впроваджені люстрації для високопоставлених чиновників. Запевняю вас, поява людей на зразок Лазаренка була б просто неможливою. Однак Україна не повірила у правду дисидентів. Ми не чехи, не угорці та німці, а тому живемо в часи “Реставраціїї Бурбонів”.
(Лесь Танюк інтерв’ю. “Кієвскіє вєдомості”.)
Андрій Охрімович
Публіка, яка все ж таки Леніним дихала. Вас, наприклад, під кулеметом не можна було заставити дихати Леніним.
Надія Світлична
Ліна Костенко колись сказала Івану Драчу: “Іване, хекни на мене Леніним”.
Колись мій бра Іван зустрівся з Павличком, і той почав йому пояснювати, що він свідомо пише дев’ять віршів для КДБ з тим, щоб один, десятий, написати в “шухляду” для народу. А Іван сказав: “Добре, але ти вважай, не переплутай адресатів”.
Андрій Охрімович
З виступу Євгена Сверстюка на ІХ семінарі творчої молоді:
“Чи за ту Україну ми сиділи?” Я б не сказав, що я сидів за Україну. Це було набагато конкретніше. Думаю, це актуально і для вас. Я сидів за вибір чесної дороги, яка була заборонена, і за правду вголос, яка була заборонена. Я хотів би підкреслити: за правду, промовлену одверто і вголос”.
Ця правда шістдесятників була екзистенційною. Ми живемо у живому світі і за законами життя, тому не дивно, що мистецтво цих людей – це чисті очі, що вдивляються у наше життя.
Над нинішньою “Альтернативою” працювали: колишній політзек, сестра знакового українського поета Івана Світличного Надія Світлична, а розмовляв з нею Андрій Охрімович. Звук - Михайло Петренко. Тексти – Віктор Недоступ.
Всього вам доброго. Зустрінемось через тиждень.
Говорить радіо “Свобода”!
Київ, 14 жовтня 2004 року.
Андрій Охрімович
Шановні слухачі, вітаю вас. В ефірі “Альтернатива”, експеримент в мистецтві, науці, політиці, і просто у житті...
Якось під час етапу до політзека Заливахи підійшов конвойний офіцер і сказав: “Я прочитав вашу справу. Ви ж освічена людина, зрозумійте, ми вас завоювали, а ви проти нас з якимись папірцями...”
Суспільство схильне до утилізації історії. Це якщо деякі неприємні та бентежні події на вдалося затерти, заялозити або ж викинути з пам’яті.
Суспільство схильне до конформістської парадигми, бо йому зручніше сприймати Дон Кіхота, як слабоумного старця.
Феномен українських шістдесятників начебто благополучно утилізовано і покладено на полицю з написом “Донкіхотство”. Начебто. Оскільки утилізації не відбулося. Це все одно, що намагатись заримувати слово “ідеаліст” зі словом “ідіот”. Якими б “Дон Кіхотами” не виставляли українських шістдесятників, кожна людина у глибинах підсвідомого відчуває - то був подвиг живого у боротьбі з мертвим.
Сьогодні ми не будемо досліджувати політичний вплив шістдесятників. Хіба, що спробуємо ще раз відчути ту живу пульсацію, яка досі (попри всі культурницькі та політичні дискурси) бентежить совість та кличе до життя.
В київській студії радіо “Свобода” колишній політв’язень та сестра знакового українського поета Івана Світличного Надія Світлична. Розмовляє з нею автор “Альтернативи” Андрій Охрімович. Звук – Михайло Петренко. Тексти – Віктор Недоступ. Ну, а починаємо ми з рефлексій письменника Олега Криштопи. Олег Криштопа
Я хотів би уникнути пафосу. Жодного разу не вжити слів “подвиг” і “зрада”. Знайти щось об’єктивніше, ніж клінічний романтизм та ідеалізм, пояснюючи вчинки дисидентів без докору та страху.
Легше пояснити чин покоління воїнів. На час війни так багато смерті, що страх просто зникає. В епоху ж цілковитого страху, яка надійшла за тим, воїнів уже не народжувалося. Їх місце зайняли поети. Кволі з вигляду, витончені, рафіновані інтелігенти. У них не було жодного шансу. Їхня зброя була голос, що ставав співом сирен. Проти них воював загальний страх, „шістки”, репресивний механізм.
Як їм було у холодних бараках, серед тифів і смертників, чекати на виконання “імєнєм Совєтской власті пріговора висшей мєри наказанія”?
Вони стали ворогами народу. Затурканого народу, що не потребував їхнього співу, який цілком вдовольнявся ковбасою за 2,20 і чергами за маслом. В інший час вони могли би співати інших пісень, напевно, красивіших і менш крикливих та пафосних. У той час вони не могли співати інших пісень, інакше їм би довелося прославляти до небес (мать твою КПСС) ковбасу за 2,20 і тішитися, що їх не зачепило, що забрали когось іншого.
Я думаю, питання вибору не стояло: мовчати-чи говорити. Диктатури поляризують і уодноманітнюють світ. Хто не з нами, той проти нас. Мовчання теж ідентифікувалося, як злочин проти 1/6 суходолу. Питання вибору, отже, стояло між гімнами СРСР і співом сирен. Залишитись собою, скажімо Василем Стусом, чи іншим собою, його безкоштовним радянським адвокатом Віктором Медведчуком.
Цю епоху задовго до нас назвали часом убивць. Порослий кропивою пантеон замордованих поетів значно поступається блиском пантеону тих, хто мордував. Останнім – шана та низький уклін “і мертвих, і живих, і ненароджених”. Чого вартують хоча би бучні урочистості з приводу якогось там ювілею одіозного секретаря Компартії України Щербицького?
Нічого насправді не змінилося. Живемо, як у казці без кінця, де боротьба добра і зла вічна. Масовка, що тужить за ковбасою із цінником 2,20. Злі генії диктатур і ми, хто володіє голосом. Саме прополіскуємо горло. Яка пісня зазвучить звідти?
Андрій Охрімович
"Іван Світличний виводив соцреалізм на загальнолюдський простір та демонтував теорію партійної літератури.
Василь Симоненко заговорив з Україною в тоні надзвичайної щирості та відвертості.
Микола Вінграновський тривожно заговорив про свій народ, і метафори його звучали апокаліптично.
Ліна Костенко зрідка виступала зі своїми віршами, але то були вірші такої сили звучання, наче вся радянська поезія для неї неістотна.
Зовсім не те і не так, як вчили в інституті, малювали Віктор Зарецький, Алла Горська, Галина Севрук, Панас Заливаха”.
Писав Євген Сверстюк, намагаючись окреслити феномен шістдесятництва, появу якого у ті часи здетонував Клуб творчої молоді.
Чи не було технологічним прийомом ГБ створення Клубу творчої молоді для того, щоб засвітити певну кількість людей і найталановитіших, найнебезпечніших нейтралізувати?
Надія Світлична
Так можна сприймати, бо ініціатором створення клубу творчої молоді був обком комсомолу. Це був спочатку російськомовний клуб, пізніше вже почали приходити викладачі університетів, студенти, технічна молодь, гуманітарна молодь. Тоді вже почалися вечори, почалася діяльність і інтерес, зацікавленість “забороненим плодом”.
Андрій Охрімович
“Забороненим плодом” була, власне, українська культура.
Надія Світлична
Культура і історія одночасно.
Андрій Охрімович
Ви ж були під слідством одночасно з...?
Надія Світлична
Майже одночасно, тільки це коли його вже вдруге посадили. В 1965-му він відсидів вісім місяців, і його звільнили без суду.
Андрій Охрімович
А для Вас слідство чим закінчилося?
Надія Світлична
В 1972-му році його заарештували знову, а через чотири місяці після нього мене. Я отримала чотири роки без заслання. Іван отримав максимум за тією статтею, 7 років ув’язнення і 5 заслання.
Андрій Охрімович
Період слідства, психологічні ці перегони зі слідчим...
Надія Світлична
Це таке напруження, якого я нікому не побажала б. Напруження через невідомість. Я знала, що більше, ніж сім плюс п’ять не дадуть, і я говорила це навіть слідчому: “Я би воліла, щоб ви мені дали більше, але тепер”. Слідство тривало понад рік.
Я була в Мордовії, бо там єдиний на весь СРСР був жіночий політичний табір. Селище Барашево. Там була між табірна лікарня, з усіх таборів мордовських туди звозили хворих в’язнів. Була також зона для політичних чоловіків. В тій зоні був Славко Чорновіл, Василь Стус. Пізніше з тих таборів багатьох в’язнів вивезли на Урал, а брата мого в Мордовію взагалі не возили, тому що вже на Уралі відкрили три політичних табори і вже туди почали возити чоловіків політичних.
Жінок, політичних в’язнів, в мої часи було не багато, це колись були тисячні табори в Тайшеті, чи десь в Сибірі, а в цей час було від двох до трьох десятків всього. Половина із них були віруючі, половина з Іванівської і Володимирської областей, вони практично не виходили з ув’язнення, а як виходили, то не надовго, відразу сідали знову. Вони не визнавали радянської влади – це був їхній найбільший гріх. Здебільшого неписьменні жінки, якщо траплялися більш освідченні, там була одна вчителька, то її довели до самогубства.
Я була на психіатричній експертизі під час слідства тут в Павлівській лікарні два тижні, але це була тільки експертиза. Тих, кого КДБ планувало засудити до психіатричного ув’язнення, посилали в Москву, а ті, що тут проходили експертизу, то тільки так – полякати. Василь Стус був переді мною тут.
Андрій Охрімович
"...Серед ознак шестидесятників я б поставив на перше місце юний ідеалізм, який просвітлює, підносить і єднає.
...Другою ознакою я б назвав шукання правди і чесної позиції.
... Поетів тоді називали формалістами за шукання своєї індивідуальності. Насправді - за шукання істини - замість ідеї спущеної зверху для оспівування.
Як третю ознаку я б виділив неприйняття, опір, протистояння офіційній літературі та всьому апаратові будівничих казарм".
Писав Євген Сверстюк у 1993-му році.
Надія Світлична
В мене був мій постійний слідчий Сірик Олександр Миколайович із Сватового (це 60 км від нашого села). Він сам по собі не був ні садистом, ні таким зловредним чоловіком.
Правда, коли я ще була на волі, і за місяць перед справжнім моїм арештом зробили імітацію арешту. То була важко, коли мені оголосили, що я заарештована, а потім почали бавитися, як кіт з мишею. Мене те приголомшило і я була близька до істерики. Я розуміла, що треба взяти себе в руки, і не могла. А вони мені казали, писати заяву, кому я доручаю дитину. Моїй дитині було два роки.
Потім відпустили, але ми вийшли з цим Сіриком в коридор перед дверима на вулиці, щоб зачекати ще. Ми стоїмо, чекаємо, а говорити нам немає про що. Він почав делікатно, що об якби я зробила так, як Зіновія Франко (вона написала відразу до газети, покаялася), то не було б ніяких проблем, я була б з дитиною і все. А потім почав казати, що якби він робив обшук в січні, то він не позабирав так багато, як той інший слідчий, підполковник Гарбуз, він стільки не вивчав би, тоді б було простіше. І почав протиставляти себе, як доброго дядю, він казав, що особисто проти мене нічого поганого не має. Я відповідаю: “Олександре Миколайовичу, я на вас особисто зараз не можу інакше дивитися, як на звичайного садиста”.
Мене відпустили тоді. Це було 18-го квітня. В той день Дзюбу заарештували, в той день були обшуки в Києві у Бадзя. І я ще місяць була на волі. Рівно місяць.
Андрій Охрімович
Згадує Василь Овсієнко, політв''язень, член Української Гельсінської групи.
“У ті роки існував список адвокатів, з-поміж яких тільки і можна було вибирати собі захисника, якщо ти проходив по політичній справі. Це, звісно, були перевірені люди, які мали від КҐБ так званий "допуск" до справ такого роду. Але в цих списках були й винятки. Наприклад, Сергій Макарович Мартиш, який, слава Богу, ще живий. Він мав такий "допуск".
Оксана Яківна Мешко попросила його написати касаційну справу в справі захисту її сина Олеся Сергієнка, також заарештованого за політичною статтею. Мартиш написав її блискуче, так що його відразу викинули з того переліку обраних...”
Що ж їх все-таки налякало? Чому така дуже особлива увага саме до його персони?
Надія Світлична
Я думаю, що найстрашнішим для них був його авторитет. Він користувався авторитетом серед молоді, творчої молоді зокрема. До нього постійно приходили молоді поети, художники, він не був трибуном, публічно виступати не вмів і не любив, але магніт людський мав. Цікавим був співбесідником. Він був дуже ерудований, він був дуже врівноважений, спокійний в будь-якій ситуації, і люди до нього тяглися скрізь. Не тільки на волі, в таборі в нього такий самий авторитет був.
Андрій Охрімович
а стан здоров’я... Чи могли йому допомогти в цій...?
Надія Світлична
Очевидно, що йому допомогли, насамперед допомогли не лікуванням. Його з табору везли хворим. Здається останніх чотири місяці він був у лікарні. Виписали його після тяжкої форми жовтяниці. Його повезли звичайним етапом на Алтай. Так що він дуже хворим поїхав і поїхав в дуже погані кліматичні умови.
Коли стався з ним інсульт, то там були вже всякі лікарі. Були лікарі і які героїчно боролися за його життя. Лікар його врятував від смерті практично без ніяких шансів – він був у стані клінічної смерті. В такому стані, як він був, з таким крововиливом, як у нього, я не знаю за статистикою скільки відсотків виживає в нормальних спеціалізованих обставинах, а він там, у засланні. Але бували різні лікарі, бували такі, що не лікуванням добивали, бували такі, що робили призначення невідповідні для нього, але найголовніше, що його не відпустили до іншої лікарні, аж поки він повністю не відбув термін.
Хвороба за хворобою, ускладнення за ускладненням, нирки відмовляли, рана відкрита, практично череп відкритий, бо йому робили трепанацію і зробили не у тому місці, де треба.
Андрій Охрімович
“Якби в 91-му президентом було обрано В’ячеслава Чорновола, до влади прийшов би новий клас з новими ідеями. Злочинну партію було б заборонено, були б впроваджені люстрації для високопоставлених чиновників. Запевняю вас, поява людей на зразок Лазаренка була б просто неможливою. Однак Україна не повірила у правду дисидентів. Ми не чехи, не угорці та німці, а тому живемо в часи “Реставраціїї Бурбонів”.
(Лесь Танюк інтерв’ю. “Кієвскіє вєдомості”.)
Андрій Охрімович
Публіка, яка все ж таки Леніним дихала. Вас, наприклад, під кулеметом не можна було заставити дихати Леніним.
Надія Світлична
Ліна Костенко колись сказала Івану Драчу: “Іване, хекни на мене Леніним”.
Колись мій бра Іван зустрівся з Павличком, і той почав йому пояснювати, що він свідомо пише дев’ять віршів для КДБ з тим, щоб один, десятий, написати в “шухляду” для народу. А Іван сказав: “Добре, але ти вважай, не переплутай адресатів”.
Андрій Охрімович
З виступу Євгена Сверстюка на ІХ семінарі творчої молоді:
“Чи за ту Україну ми сиділи?” Я б не сказав, що я сидів за Україну. Це було набагато конкретніше. Думаю, це актуально і для вас. Я сидів за вибір чесної дороги, яка була заборонена, і за правду вголос, яка була заборонена. Я хотів би підкреслити: за правду, промовлену одверто і вголос”.
Ця правда шістдесятників була екзистенційною. Ми живемо у живому світі і за законами життя, тому не дивно, що мистецтво цих людей – це чисті очі, що вдивляються у наше життя.
Над нинішньою “Альтернативою” працювали: колишній політзек, сестра знакового українського поета Івана Світличного Надія Світлична, а розмовляв з нею Андрій Охрімович. Звук - Михайло Петренко. Тексти – Віктор Недоступ.
Всього вам доброго. Зустрінемось через тиждень.
Говорить радіо “Свобода”!
