Аудіозапис програми:
Київ, 7 липня 2004 року.
Володимир Ляшко
Вітаю вас, шановні слухачі!
В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Перед мікрофоном Володимир Ляшко.
Наша передача присвячена українській культурі та її достойникам.
Сорок днів тому пішов у вічність визначний український поет Микола Вінграновський.
Слово про нього у нашій програмі має культуролог Вадим Скуратівський, котрий розповість про ідейну і творчу еволюцію Миколи Вінграновського.
Поет, за словами Вадима Скуратівського, починав як речник українського націонал-комунізму в красному письменстві.
Вадим Скуратівський
Спочатку був націонал-комцунізм, але потім комунізм зникає, а ті національні кольори залишаються з поправкою на одну обставину. Є певна несинхронність Вінграновського-режисера і Вінграновського-поета.
Вінграновський-поет десь вже в 1960-тих роках поступово, принаймні, всередині, насамкінець особливо тих років відходить від отого самого політичного радикалізму.
Але на тих чи тих кінематографічних ділянках Вінграновського-режисера той самий націонал-комунізм залишається. Скажімо, у його фільмі про ситуацію на півдні України “Ескадра іде на Захід”, і у його фільмі-метафорі доволі пацифістській “Берег надії”, і особливо у своєму дуже цікавому фільмі “Дума про Британку” він ще залишається при якихось націонал-комуністичних ілюзіях і водночас їх без перестанку теж вже починає реалізувати.
“Дума про Британку” це екранізація твору Юрія Яновського. Твір, що в ньому розповідається про те, як селяни десь на півдні України у селі під назвою Британка намагаються, сказати б, усамостійнитися від довколишніх усіх сил: од білих, од синьо-жовтої УНР і від комуністів.
Найцікавіше останнє. Уже в цьому фільмі є один дуже характерний момент. Одного з головних героїв зіграв сам Микола Степанович Вінграновський. Це український інтелектуал, який не знаходить себе серед цих самих сил, тому що вони всі не його, але передовсім він відштовхується від комунізму.
І надзвичайно цікавий його трагічний діалог з комуністом, якому Микола Степанович говорить і говорить одверто, що ви з часом знищите культуру, ви поставите людину в якусь неймовірно важку ситуацію. На що ж ви робите те, що робите? По суті це унікальний у тогочасній підрадянській українській культурі сюжет, який засвідчує остаточну ревізію комунізму.
А потім вже в 1970-ті роки Вінграновському, зрозуміло, було не до націонал-комунізму. Він працює передовсім над особливим варіантом української лірики, дуже спокійної і водночас дуже глибокої.
Іще одне. Микола Степанович перемінюючи свій погляд на світ водночас завжди залишався тотожним собі початку 60-тих років. Він залишався вільною людиною, яка не хотіла пристосовуватися до біжучої кон’юнктури радянського суспільства.
А от, шукаючи себе в тій самій важкій ситуації, коли вже неймовірно було важко здійснюватися йому, як кінематографістові і як поетові, то він знаходить особливий жанр – пише надзвичайно цікаві дитячі вірші.
Його Шевченківська державна премія 1984 року немає ніяких кон’юнктурних конотацій, тому що вона цілком йому присуджена саме за його дитячу поезію.
А потім так звана Перебудова. Ситуація змінюється і зміщується. І раптом Микола Степанович друкує свій роман про Наливайка. Виявляється він став прекрасним прозаїком. Це дуже добра історична проза, яку належить поцінувати.
Окрім того, десь насамкінець 80-тих – на поч. 90-тих він робить те, що йому заповів Довженко. Але саме починаючи з самого Довженка він робить фільм один і другий про Довженка. Він по-своєму геніально озвучує один із цих самих фільмів, читаючи довженківський “Щоденник”. А через деякий час він робить цикл відеофільмів про якісь ударні ділянки української національної історії.
До останньої хвилини він залишався і видатним нашим художником і дуже доброю людиною. Я думаю, що з часом ми зрозуміємо, що Вінграновський – це одне із найбільших явищ усієї національної культури.
Володимир Ляшко
Днями на телеканалі “Культура” відбулася прем’єра документального фільму під назвою: “Літературні портрети: Микола Вінграновський”.
За дивним збігом обставин, в анонсі київських видань “Тєлєнєдєля” та “Сєводня” згадка про Вінграновського випала, тому значна частина телеглядачів не знала про зміст цієї прем’єри.
Послухайте діалог нашого колеги Тараса Марусика з автором фільму Гурамом Петріашвілі.
Тарас Марусик
Пане Гураме, скажіть, будь ласка, чому Ви вирішили зняти фільм про Миколу Вінграновського?
Гурам Петріашвілі
Поета Миколу Вінграновського я знав ще в Грузії. Українці повинні знати, що в Грузії теж знають хто є хто в Україні. Його багато перекладали, перекладав Рауль Чілачава.
А потім, коли я приїхав, я читав його українську поезію. Звичайно, Микола Вінграновський, давайте так вже скажемо, що це великий поет.
Мені захотілося зняти фільм і він дав згоду. Коли я познайомився з ним, то я зрозумів, що я правильно зробив, тому що в ньому була гармонія між поетом і людиною. Це є прекрасний зразок, яким повинен бути поет взагалі.
Тарас Марусик
За родом своєї діяльності мені доводиться читати чимало газет. Переглядаючи газети “Говорить і показує Україна” я дізнався про прем’єру фільму, знятого Вами про Миколу Вінграновського.
Власне, мене зацікавило, як анонс про цей фільм передано в російськомовних виданнях і, зокрема, як передано ім’я поета. Таким чином виявилося, що, наприклад, в “Тєлєнєдєлє” і “Сєгодня” взагалі відсутня згадка про Вінграновського.
Тобто глядач бачить якусь абстрактну назву “Літературні портрети” не знаючи змісту програми. Я хотів почути вашу думку з цього приводу?
Гурам Петріашвілі
Це дуже прикро для мене, як для режисера. Я так хотів, щоб про Миколу Вінграновського побачили багато глядачів. Тим більше я хотів, щоб цей фільм подивилися українці, які втратили зв’язок до своєї культури, щоб у них серце прокинулося і щоб вони відчули як це добре українська поезія.
Я Вам скажу, що оці і інші газети я їх читаю. Ви знаєте, що у мене є одна тільки думка про це, хоча вони хочуть показати, що вони такі культурні і говорять про різні проблеми, але це є безкультур’я, коли ти не цікавився культурою і поезією цього народу, де ти живеш.
Якщо б там було написано: Літературні портрети: Олександр Сергійович Пушкін, чи Михайло Юрійович Лермонтов, чи Вознесенський, чи Ахмадуліна, чи Блок, чи Пастернак, то, звичайно, вони ж не відкинули це.
Але самі вони не знають, що вони безкультурні тим, що вони зневагою такою відносяться до української культури. Це ніяк не можна інакше це трактувати і це дуже прикро. Вони втрачають стільки, що не цікавляться цією культурою.
Якщо ти тут живеш росіянин і будеш читати Євгенія Маланюка, наприклад, то це ж добре, що ти станеш краще.
Микола Вінграновський в такому ж ряду. Він великий поет, а великий поет будь-якого народу – це є великий і він дасть тобі відчуття, що це є таке добро, що це таке добро, що таке справедливість і краса і ти станеш краще.
На жаль, ”Сєгодня” чи “Тєлєнєдєля” і ще інші не хочуть цього.
Тарас Марусик
До речі, я звернувся до згаданих видань. На жаль і в газеті “Сєгодня” і “Тєлєнєдєля” відмовились говорити в мікрофон.
Гурам Петріашвілі
Тому що їм нічого сказати, розумієте.
А ще я згадав зараз Пушкіна. Я от дуже поважаю. Це геніальний поет, звичайно. Так російською скажу “Настоящєє чуство, єто будєт любовь ілі ненавість невозможно скрить”.
Коли “Говорить і показує Україна” чи “Голос України” надрукували так як їм передали, тому що для них Микола Вінграновський – це не просто прізвище, не просто ім’я, а вони його люблять.
А коли не любиш, то зневага. Велика біда, не надрукуємо і все. Дуже прикро.
Тарас Марусик
Це була думка грузинського кінорежисера, письменника і актора Гурама Петріашвілі.
Володимир Ляшко
А тепер про унікальне періодичне видання, яке існує на Галичині, розповість гість нашої програми Володимир Грабовський.
Володимир Грабовський
Набили оскомину в зубах плачі та стогони про ганебний стан українського слова в Україні. Книгодрукування, преса і інші ЗМІ. Попри все є зрушення. Не перевелись ще такі люди, яких традиційно називають подвижниками чи ентузіастами.
В селі Снятинка на Дрогобищині є вчитель Петро Сов’як. Крім педагогічної праці він багато займається краєзнавством. Випустив кілька цікавих книг з історії краю та колекціонування.
Про велику збірку раритетів Петра Сов’яка унікальні книги, рукописи видатних людей, поштові листівки, марки, з якої користуються чимало науковців з Львівщини і не лише звідти. Колись іншим разом про це.
Зараз про унікальне видання, яке він разом з помічниками започаткував у рідному селі часопис “Юний філателіст”, що виходить ось уже 11 років. А помічники – це школярі. Можна скептично відноситись до цього явища, але не можна його недооцінювати.
На сторінках часопису є багато вартісної і унікальної інформації. Ось заголовки деяких статей: “Скіфи на марках”, “Іван Боберський колекціонер”, “Шкільна філателія в недалекому минулому”, “Про попередників юнацької філателії в Дрогобичі за Польської держави”, “Союз українських філателістів Австрії”, “За українську марку на десять років за колючі дроти таборів”, “Бувальщина з 1948 року”, “Холмські поштові марки” та інші цікаві статі.
Як пише вчитель-дослідник Петро Сов’як: “Наперекір всім труднощам часопис існує, робить добру справу і з кожним наступним числом покращує свій зміст, сприяючи справі вихованню нашої молоді”.
Володимир Ляшко
І наостанок – “Історичний календар”. У липні виповнюється 353 роки від початку перебування у Києві голландського художника Абрагама ван Вестерфельда. Перед мікрофоном Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Голландський живописець Абрагам ван Вестерфельд поступив на службу до литовського польного гетьмана, князя Януша Радзивіла 1649 року.
За даними деяких істориків, митець перебував з князем у приятельських стосунках і супроводжував його у походах, замальовуючи події Хмельниччини.
Зокрема, Вестерфельду належить посмертний портрет наказного гетьмана Михайла Кричевського, який помер від ран після битви з Радзивілом під Лоєвим.
Згодом художник намалював також портрет Богдана Хмельницького, і з цього малюнка ґданський гравер Віллем Гондіус зробив знамениту гравюру. Існують відомості загалом про 49 творів Вестерфельда, пов’язаних з Україною. 25 липня 1651 року військо Радзивіла вступило до Києва, напередодні залишеного козацькою залогою та більшістю мешканців, і князь доручив Вестерфельду створити альбом київських старожитностей.
Митець змалював урочистий в’їзд литовців до міста через рештки Золотих воріт та зустріч Радзивіла митрополитом Сільвестром Косовим під брамою Святої Софії.
Пером і тушшю художник зобразив сутичку польської та козацької кінноти на Оболоні 22 липня, розгром козаками литовської флотилії на Дніпрі на початку вересня та прийом Радзивілом послів Богдана Хмельницького.
Він зобразив загальний вигляд міста з лівого берега, Ярославів вал, відновлену Петром Могилою Софію Київську, руїни храму Федорівського монастиря у Верхньому місті, кафедральний костьол, бернардинський монастир, Києво-Печерську лавру, Межигірський монастир біля Вишгорода. 1 вересня художник разом з литовським військом вийшов з Києва, а ще через 2 роки він залишив службу при дворі Радзивіла. Після того Абрагам ван Вестерфельд прожив ще майже 4 десятиліття і помер у Роттердамі в останній тиждень квітня 1692 року. До сьогодні збереглася тільки частина малюнків з Київського альбому Вестерфельда у копіях, зроблених у 1780-х – 90-х роках на замовлення останнього короля Речі Посполитої Станіслава-Авґуста Понятовського.
У середині ХІХ століття з частини копій були зроблені літографії. Деякі з малюнків Вестерфельда є єдиними документально точними зображеннями Києва середини ХVII століття.
Володимир Ляшко
На все добре, шановні слухачі!
Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Вів передачу Володимир Ляшко.
Говорить радіо “Свобода”!
Київ, 7 липня 2004 року.
Володимир Ляшко
Вітаю вас, шановні слухачі!
В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Перед мікрофоном Володимир Ляшко.
Наша передача присвячена українській культурі та її достойникам.
Сорок днів тому пішов у вічність визначний український поет Микола Вінграновський.
Слово про нього у нашій програмі має культуролог Вадим Скуратівський, котрий розповість про ідейну і творчу еволюцію Миколи Вінграновського.
Поет, за словами Вадима Скуратівського, починав як речник українського націонал-комунізму в красному письменстві.
Вадим Скуратівський
Спочатку був націонал-комцунізм, але потім комунізм зникає, а ті національні кольори залишаються з поправкою на одну обставину. Є певна несинхронність Вінграновського-режисера і Вінграновського-поета.
Вінграновський-поет десь вже в 1960-тих роках поступово, принаймні, всередині, насамкінець особливо тих років відходить від отого самого політичного радикалізму.
Але на тих чи тих кінематографічних ділянках Вінграновського-режисера той самий націонал-комунізм залишається. Скажімо, у його фільмі про ситуацію на півдні України “Ескадра іде на Захід”, і у його фільмі-метафорі доволі пацифістській “Берег надії”, і особливо у своєму дуже цікавому фільмі “Дума про Британку” він ще залишається при якихось націонал-комуністичних ілюзіях і водночас їх без перестанку теж вже починає реалізувати.
“Дума про Британку” це екранізація твору Юрія Яновського. Твір, що в ньому розповідається про те, як селяни десь на півдні України у селі під назвою Британка намагаються, сказати б, усамостійнитися від довколишніх усіх сил: од білих, од синьо-жовтої УНР і від комуністів.
Найцікавіше останнє. Уже в цьому фільмі є один дуже характерний момент. Одного з головних героїв зіграв сам Микола Степанович Вінграновський. Це український інтелектуал, який не знаходить себе серед цих самих сил, тому що вони всі не його, але передовсім він відштовхується від комунізму.
І надзвичайно цікавий його трагічний діалог з комуністом, якому Микола Степанович говорить і говорить одверто, що ви з часом знищите культуру, ви поставите людину в якусь неймовірно важку ситуацію. На що ж ви робите те, що робите? По суті це унікальний у тогочасній підрадянській українській культурі сюжет, який засвідчує остаточну ревізію комунізму.
А потім вже в 1970-ті роки Вінграновському, зрозуміло, було не до націонал-комунізму. Він працює передовсім над особливим варіантом української лірики, дуже спокійної і водночас дуже глибокої.
Іще одне. Микола Степанович перемінюючи свій погляд на світ водночас завжди залишався тотожним собі початку 60-тих років. Він залишався вільною людиною, яка не хотіла пристосовуватися до біжучої кон’юнктури радянського суспільства.
А от, шукаючи себе в тій самій важкій ситуації, коли вже неймовірно було важко здійснюватися йому, як кінематографістові і як поетові, то він знаходить особливий жанр – пише надзвичайно цікаві дитячі вірші.
Його Шевченківська державна премія 1984 року немає ніяких кон’юнктурних конотацій, тому що вона цілком йому присуджена саме за його дитячу поезію.
А потім так звана Перебудова. Ситуація змінюється і зміщується. І раптом Микола Степанович друкує свій роман про Наливайка. Виявляється він став прекрасним прозаїком. Це дуже добра історична проза, яку належить поцінувати.
Окрім того, десь насамкінець 80-тих – на поч. 90-тих він робить те, що йому заповів Довженко. Але саме починаючи з самого Довженка він робить фільм один і другий про Довженка. Він по-своєму геніально озвучує один із цих самих фільмів, читаючи довженківський “Щоденник”. А через деякий час він робить цикл відеофільмів про якісь ударні ділянки української національної історії.
До останньої хвилини він залишався і видатним нашим художником і дуже доброю людиною. Я думаю, що з часом ми зрозуміємо, що Вінграновський – це одне із найбільших явищ усієї національної культури.
Володимир Ляшко
Днями на телеканалі “Культура” відбулася прем’єра документального фільму під назвою: “Літературні портрети: Микола Вінграновський”.
За дивним збігом обставин, в анонсі київських видань “Тєлєнєдєля” та “Сєводня” згадка про Вінграновського випала, тому значна частина телеглядачів не знала про зміст цієї прем’єри.
Послухайте діалог нашого колеги Тараса Марусика з автором фільму Гурамом Петріашвілі.
Тарас Марусик
Пане Гураме, скажіть, будь ласка, чому Ви вирішили зняти фільм про Миколу Вінграновського?
Гурам Петріашвілі
Поета Миколу Вінграновського я знав ще в Грузії. Українці повинні знати, що в Грузії теж знають хто є хто в Україні. Його багато перекладали, перекладав Рауль Чілачава.
А потім, коли я приїхав, я читав його українську поезію. Звичайно, Микола Вінграновський, давайте так вже скажемо, що це великий поет.
Мені захотілося зняти фільм і він дав згоду. Коли я познайомився з ним, то я зрозумів, що я правильно зробив, тому що в ньому була гармонія між поетом і людиною. Це є прекрасний зразок, яким повинен бути поет взагалі.
Тарас Марусик
За родом своєї діяльності мені доводиться читати чимало газет. Переглядаючи газети “Говорить і показує Україна” я дізнався про прем’єру фільму, знятого Вами про Миколу Вінграновського.
Власне, мене зацікавило, як анонс про цей фільм передано в російськомовних виданнях і, зокрема, як передано ім’я поета. Таким чином виявилося, що, наприклад, в “Тєлєнєдєлє” і “Сєгодня” взагалі відсутня згадка про Вінграновського.
Тобто глядач бачить якусь абстрактну назву “Літературні портрети” не знаючи змісту програми. Я хотів почути вашу думку з цього приводу?
Гурам Петріашвілі
Це дуже прикро для мене, як для режисера. Я так хотів, щоб про Миколу Вінграновського побачили багато глядачів. Тим більше я хотів, щоб цей фільм подивилися українці, які втратили зв’язок до своєї культури, щоб у них серце прокинулося і щоб вони відчули як це добре українська поезія.
Я Вам скажу, що оці і інші газети я їх читаю. Ви знаєте, що у мене є одна тільки думка про це, хоча вони хочуть показати, що вони такі культурні і говорять про різні проблеми, але це є безкультур’я, коли ти не цікавився культурою і поезією цього народу, де ти живеш.
Якщо б там було написано: Літературні портрети: Олександр Сергійович Пушкін, чи Михайло Юрійович Лермонтов, чи Вознесенський, чи Ахмадуліна, чи Блок, чи Пастернак, то, звичайно, вони ж не відкинули це.
Але самі вони не знають, що вони безкультурні тим, що вони зневагою такою відносяться до української культури. Це ніяк не можна інакше це трактувати і це дуже прикро. Вони втрачають стільки, що не цікавляться цією культурою.
Якщо ти тут живеш росіянин і будеш читати Євгенія Маланюка, наприклад, то це ж добре, що ти станеш краще.
Микола Вінграновський в такому ж ряду. Він великий поет, а великий поет будь-якого народу – це є великий і він дасть тобі відчуття, що це є таке добро, що це таке добро, що таке справедливість і краса і ти станеш краще.
На жаль, ”Сєгодня” чи “Тєлєнєдєля” і ще інші не хочуть цього.
Тарас Марусик
До речі, я звернувся до згаданих видань. На жаль і в газеті “Сєгодня” і “Тєлєнєдєля” відмовились говорити в мікрофон.
Гурам Петріашвілі
Тому що їм нічого сказати, розумієте.
А ще я згадав зараз Пушкіна. Я от дуже поважаю. Це геніальний поет, звичайно. Так російською скажу “Настоящєє чуство, єто будєт любовь ілі ненавість невозможно скрить”.
Коли “Говорить і показує Україна” чи “Голос України” надрукували так як їм передали, тому що для них Микола Вінграновський – це не просто прізвище, не просто ім’я, а вони його люблять.
А коли не любиш, то зневага. Велика біда, не надрукуємо і все. Дуже прикро.
Тарас Марусик
Це була думка грузинського кінорежисера, письменника і актора Гурама Петріашвілі.
Володимир Ляшко
А тепер про унікальне періодичне видання, яке існує на Галичині, розповість гість нашої програми Володимир Грабовський.
Володимир Грабовський
Набили оскомину в зубах плачі та стогони про ганебний стан українського слова в Україні. Книгодрукування, преса і інші ЗМІ. Попри все є зрушення. Не перевелись ще такі люди, яких традиційно називають подвижниками чи ентузіастами.
В селі Снятинка на Дрогобищині є вчитель Петро Сов’як. Крім педагогічної праці він багато займається краєзнавством. Випустив кілька цікавих книг з історії краю та колекціонування.
Про велику збірку раритетів Петра Сов’яка унікальні книги, рукописи видатних людей, поштові листівки, марки, з якої користуються чимало науковців з Львівщини і не лише звідти. Колись іншим разом про це.
Зараз про унікальне видання, яке він разом з помічниками започаткував у рідному селі часопис “Юний філателіст”, що виходить ось уже 11 років. А помічники – це школярі. Можна скептично відноситись до цього явища, але не можна його недооцінювати.
На сторінках часопису є багато вартісної і унікальної інформації. Ось заголовки деяких статей: “Скіфи на марках”, “Іван Боберський колекціонер”, “Шкільна філателія в недалекому минулому”, “Про попередників юнацької філателії в Дрогобичі за Польської держави”, “Союз українських філателістів Австрії”, “За українську марку на десять років за колючі дроти таборів”, “Бувальщина з 1948 року”, “Холмські поштові марки” та інші цікаві статі.
Як пише вчитель-дослідник Петро Сов’як: “Наперекір всім труднощам часопис існує, робить добру справу і з кожним наступним числом покращує свій зміст, сприяючи справі вихованню нашої молоді”.
Володимир Ляшко
І наостанок – “Історичний календар”. У липні виповнюється 353 роки від початку перебування у Києві голландського художника Абрагама ван Вестерфельда. Перед мікрофоном Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Голландський живописець Абрагам ван Вестерфельд поступив на службу до литовського польного гетьмана, князя Януша Радзивіла 1649 року.
За даними деяких істориків, митець перебував з князем у приятельських стосунках і супроводжував його у походах, замальовуючи події Хмельниччини.
Зокрема, Вестерфельду належить посмертний портрет наказного гетьмана Михайла Кричевського, який помер від ран після битви з Радзивілом під Лоєвим.
Згодом художник намалював також портрет Богдана Хмельницького, і з цього малюнка ґданський гравер Віллем Гондіус зробив знамениту гравюру. Існують відомості загалом про 49 творів Вестерфельда, пов’язаних з Україною. 25 липня 1651 року військо Радзивіла вступило до Києва, напередодні залишеного козацькою залогою та більшістю мешканців, і князь доручив Вестерфельду створити альбом київських старожитностей.
Митець змалював урочистий в’їзд литовців до міста через рештки Золотих воріт та зустріч Радзивіла митрополитом Сільвестром Косовим під брамою Святої Софії.
Пером і тушшю художник зобразив сутичку польської та козацької кінноти на Оболоні 22 липня, розгром козаками литовської флотилії на Дніпрі на початку вересня та прийом Радзивілом послів Богдана Хмельницького.
Він зобразив загальний вигляд міста з лівого берега, Ярославів вал, відновлену Петром Могилою Софію Київську, руїни храму Федорівського монастиря у Верхньому місті, кафедральний костьол, бернардинський монастир, Києво-Печерську лавру, Межигірський монастир біля Вишгорода. 1 вересня художник разом з литовським військом вийшов з Києва, а ще через 2 роки він залишив службу при дворі Радзивіла. Після того Абрагам ван Вестерфельд прожив ще майже 4 десятиліття і помер у Роттердамі в останній тиждень квітня 1692 року. До сьогодні збереглася тільки частина малюнків з Київського альбому Вестерфельда у копіях, зроблених у 1780-х – 90-х роках на замовлення останнього короля Речі Посполитої Станіслава-Авґуста Понятовського.
У середині ХІХ століття з частини копій були зроблені літографії. Деякі з малюнків Вестерфельда є єдиними документально точними зображеннями Києва середини ХVII століття.
Володимир Ляшко
На все добре, шановні слухачі!
Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Вів передачу Володимир Ляшко.
Говорить радіо “Свобода”!
