Прага, 2 квітня 2004 – Підтримка Києвом російського плану «федералізації» та двомовності у Молдові може вдарити в майбутньому і по Україні, якій у спадщину від СРСР дісталося багато подібних до молдавських проблем. Це також може створити небезпечний прецедент, що загрожуватиме стабільності більшості з пострадянських держав, вважає відомий політолог з Вашингтонського інституту Політичних та Стратегічних Досліджень Владімір Сокор.
Як зауважує вашингтонський політолог Владімір Сокор, головну роль у врегулюванні Придністровського конфлікту продовжує відігравати Москва, незважаючи на те, що у переговорах, крім неї, Кишинева і Тирасполя, беруть участь ще Київ та ОБСЄ. Російський план «федералізації» Молдови, на його думку, передбачає не об’єднання громадян однієї країни, як у випадку звичайної федеральної угоди, а об’єднання молдавських громадян з громадянами Росії, бо більшість керівників у Тирасполі – це колишні «сибіряки», які дісталися до Молдови в останні десятиліття минулого століття за «комсомольськими путівками». Вони не лише не відмовилися від свого російського громадянства, але й відкрито вважають себе форпостом російської імперії.
Владімір Сокор наголошує, що хоча Київ і справедливо виключає можливість федерації для України, він підтримує федералізацію у випадку Молдови. Але якщо Україна та інші сторони на переговорах дозволять придністровським росіянам, які складають лише чверть населення, створити федерацію у Молдові, то не виключено, що приклад виявиться спокусливим. Наступними можуть бути російськомовні східні області України, або Крим, що поруч із Придністров’ям, або великі латвійські міста, де росіяни також складають більшість населення, або район Нарви в Естонії, де радянська міграційна політика створила 90% російську більшість. Прецедент у Придністров''ї може підштовхнути і до подібного вирішення проблеми сепаратизму в Грузії.
Далі американський політолог зауважує, що було б помилкою допустити, щоб у Молдові російська отримала статус другої офіційної мови. Російська уже має такий статус у повністю підконтрольних Росії Білорусі та Киргизстані, тож поширення цього статусу знову би створювало небезпечний прецедент для усіх вище згаданих країн. Бо Кремль неодноразово використовував російськомовні меншини для дестабілізації своїх сусідів.
Крім того, зрівняння у статусі молдавської та російської мови означало б на практиці підтримку радянської політики русифікації, бо завдяки їй кожен молдованин мусив вміти говорити російською, але далеко не кожен представник інших національностей вважав за потрібне вивчити молдавську. Це, на думку Сокора, прекрасно усвідомлюють у Кремлі та комуністи в самій Молдові, але не завжди розуміють заїжджі європейські функціонери, які підтримують російську мову в рамках модної «багатокультурності».
Як вважає політолог, визнання російської мови другою офіційною закріпило б її вищий соціальний статус, позбавило б мотивації представників інших національностей у Молдові вивчати місцеву мову, послабило б почуття громадської приналежності серед усіх громадян країни, посилило б позиції принципово російськомовної комуністичної партії, відірвало б Молдову від Європейського культурного та інформаційного середовища та втягнуло б її назад до російської сфери впливу. Навряд чи всього цього Київ хотів би для себе, але, покірно йдучи за Москвою, він нічого не робить для того, щоб попередити такий розвиток подій у Молдові, зауважує Владімір Сокор.
Як зауважує вашингтонський політолог Владімір Сокор, головну роль у врегулюванні Придністровського конфлікту продовжує відігравати Москва, незважаючи на те, що у переговорах, крім неї, Кишинева і Тирасполя, беруть участь ще Київ та ОБСЄ. Російський план «федералізації» Молдови, на його думку, передбачає не об’єднання громадян однієї країни, як у випадку звичайної федеральної угоди, а об’єднання молдавських громадян з громадянами Росії, бо більшість керівників у Тирасполі – це колишні «сибіряки», які дісталися до Молдови в останні десятиліття минулого століття за «комсомольськими путівками». Вони не лише не відмовилися від свого російського громадянства, але й відкрито вважають себе форпостом російської імперії.
Владімір Сокор наголошує, що хоча Київ і справедливо виключає можливість федерації для України, він підтримує федералізацію у випадку Молдови. Але якщо Україна та інші сторони на переговорах дозволять придністровським росіянам, які складають лише чверть населення, створити федерацію у Молдові, то не виключено, що приклад виявиться спокусливим. Наступними можуть бути російськомовні східні області України, або Крим, що поруч із Придністров’ям, або великі латвійські міста, де росіяни також складають більшість населення, або район Нарви в Естонії, де радянська міграційна політика створила 90% російську більшість. Прецедент у Придністров''ї може підштовхнути і до подібного вирішення проблеми сепаратизму в Грузії.
Далі американський політолог зауважує, що було б помилкою допустити, щоб у Молдові російська отримала статус другої офіційної мови. Російська уже має такий статус у повністю підконтрольних Росії Білорусі та Киргизстані, тож поширення цього статусу знову би створювало небезпечний прецедент для усіх вище згаданих країн. Бо Кремль неодноразово використовував російськомовні меншини для дестабілізації своїх сусідів.
Крім того, зрівняння у статусі молдавської та російської мови означало б на практиці підтримку радянської політики русифікації, бо завдяки їй кожен молдованин мусив вміти говорити російською, але далеко не кожен представник інших національностей вважав за потрібне вивчити молдавську. Це, на думку Сокора, прекрасно усвідомлюють у Кремлі та комуністи в самій Молдові, але не завжди розуміють заїжджі європейські функціонери, які підтримують російську мову в рамках модної «багатокультурності».
Як вважає політолог, визнання російської мови другою офіційною закріпило б її вищий соціальний статус, позбавило б мотивації представників інших національностей у Молдові вивчати місцеву мову, послабило б почуття громадської приналежності серед усіх громадян країни, посилило б позиції принципово російськомовної комуністичної партії, відірвало б Молдову від Європейського культурного та інформаційного середовища та втягнуло б її назад до російської сфери впливу. Навряд чи всього цього Київ хотів би для себе, але, покірно йдучи за Москвою, він нічого не робить для того, щоб попередити такий розвиток подій у Молдові, зауважує Владімір Сокор.
