Київ, 9 липня 2003 року.
Віталій Пономарьов
Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма «МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА». Перед мікрофоном Віталій Пономарьов. Сьогодні ми продовжуємо тему Волинської трагедії часів Другої світової війни.
10 липня парламенти України і Польщі мають намір ухвалити спільну заяву з оцінкою Волинської трагедії і розв‘язати на своєму рівні цей задавнений вузол у стосунках двох держав. Тим часом українські історики продовжують дискусію щодо Волинських подій, і, очевидно, вона триватиме і після відзначення роковин. Слово професору Ярославу Грицаку.
Ярослав Грицак
Як професійному історику, мені хотілося б зробити такі певні коментарі до цієї дискусії. Перша річ – вважаю, що є дуже некоректним представляти волинську різню, а також інтерпретації навколо неї, якби це була лише боротьба тільки між польським суспільством і тільки між українським суспільством. Насправді, і в польському суспільстві, і в українському суспільстві існували й існують глибокі розділи, як щодо самої цієї події, так і як вона висвітлюється в історичній пам’яті.
Недавно опубліковані документи говорять про те, що на керівництві УПА на час цих подій була досить сильна дискусія, як ставитися до цих подій і чи потрібна ця акція. Документи говорять, що тодішнє керівництво ОУН-УПА, зокрема Микола Лебідь, було категорично проти цієї акції і що за свою поставу навіть був усунутий від керівництва цією організацією.
На мою думку, не можна представляти це тільки як конфлікт українців проти поляків, хоча у своїх крайніх виявах, де справа йшла вже про пролиття крові, це дійсно було так.
Друга річ є важлива – що тяжко представити ці конфлікти як тільки боротьбу національну. Ми не можемо забувати, що українська земля була не тільки українською землею. Це була земля, на якій жили люди, які цю землю обробляли, які хотіли мати її у власності, які хотіли продавати синам у спадок і таке все інше. І дуже часто до польських колоністів, до польських селян була така велика погорда і ненависть саме тому, що вважали, що вони забирають українську землю – ту землю, на яку можна працювати.
Ми не можемо закривати очі на те, що перед другою світовою війною, ще задовго до початку цього конфлікту, Волинь не була аж такою “знаціоналізованою” територією. Це не була Галичина. Якщо там доходило до голосування, то переважно більшість голосів збирали не сили українські націоналістичні, а сили українські комуністичні або сільроб. Це говорить про те, що в свідомості волинських селян селянське питання мало навіть меншу роль, ніж питання національне. Третій момент, який є дуже важливий, – ми не можемо уникати ширші точки зору, тобто дивитися на цю подію тільки як на справи волинські – є звужувати перспективу і якимось чином уникати правильного розуміння.
Подивимося ширше – літо 43-го року. Східний фронт – вирішальний фронт. Німцям важливо мати забезпечений тил. Головною ставкою керівництва Червоної Армії, зокрема партизанського руху, є дестабілізувати цю територію. Справа різні є більш вигідною у тому випадку партизанам, ніж радянському командуванню. Роль “червоної партизанки” в цьому конфлікті не є до кінця виясненою. Зокрема, останні публікації показують, що один із ... одна з ключових подій, яка привела до цієї різні, а саме – перехід української поліції з німецької адміністрації (перехід її в ліс) був причиною провокації... з причини “червоної партизанки”, яка була головним документом німецького командування, яке мало переконати, що нібито українські поліцаї є ненадійним елементом. Власне, факт переходу української поліції до лісу (так званий) був одним з елементів утворення УПА, що було дуже важливим чинником формування самого повстанського руху.
З другого боку, відхід української поліції з німецької адміністрації означав, що утворився вакуум, і вакуум почали заповнювати поляки. Той момент, коли українська поліція опинилася в лісі, коли йшлося формування УПА, коли адміністрація німецька ставала все більш польською, місцеві польського елементу. Коли діяла “червона партизанка” – це була, фактично, війна всіх проти всіх. Тобто достатньо було всього іскри, яка би висадила в повітря всю цю територію.
Віталій Пономарьов
Це була думка львівського історика Ярослава Грицака. Розмова щодо Волинських подій, яка упродовж цього року велася в нашій програмі, зрозуміла річ, має включати і думку останнього командувача УПА Василя Кука.
Василь Кук
З українського боку весь час були намагання говорити з поляками, домовитися з польським підпіллям, яке тоді вже існувало, про спільну боротьбу проти окупантів. Но договоритися було просто неможливо. А неможливо було тому, що польський “еміграційний Льондон”, який існував вже тоді, він спільно з болшевицькою владою плянували відновити Польщу в таких границях, в яких вона була до світової війни – тобто по Случ і Збруч. Тоді для них не було ніякої мови про існування незалежної української держави. І скільки не було намагань, скільки не було в підпіллі, українському, переконування, що та спільна боротьба буде на шкоду тільки і полякам, і українцям. Тяжко було переконати. І тоді вони все-таки (в пляні було відбудувати Польщу) пішли на співпрацю з совєтськими партизанами і зачали активну боротьбу на Волині проти УПА. В тій боротьбі, коли вона зачалася, коли зачали нищення українських сіл на Холмщині, нищення українських церков, нищення (просто масове нищення) українського населення. От тоді і мусила УПА виступити в обороні своїх людей. І тут була боротьба (не різня, не етноцид), а була звичайна національно-визвольна боротьба проти окупантів.
І вимога на то, щоби на державному рівні вшановувати оті польські жертви, які впали в боротьбі з УПА, немає ніякої підстави, бо тоді української держави як такої не існувало. Існували окупантські держави. Існувала німецька держава, існувала російська держава, але української держави не було. Тому вимагати сьогодні від української держави якогось покаяння, вимагати від української держави участи в якихось святкуваннях немає ніякої підстави.
Коли йде про сьогодні, нам, безперечно, треба мати добросусідські відносини і з поляками, і з усіма другими нашими сусідами. Але ті добросусідські відносини мусять бути в інтересах народу українського. І коли на такому рівні будуть відбуватися переговори і розмови, то тоді все буде гаразд. Коли знову хочуть відновлювати ті польські цвинтарі, вони є розраховані на то, щоби потому в іншому, в майбутньому розвитку тих подій, коли Україна послабне, могти знову документувати, що тут була Polska, тут жили поляки – віддавайте нам ті наші землі назад до Польщі. Це є та перспектива польських шовіністів, які з такою ціллю хочуть тут закріпитися і показати – то є і в церквах, і в цвинтарях – оцю присутність польського на протязі віків.
Віталій Пономарьов
Несподіваного виміру дискусіям навколо Волинських подій додає брошура під назвою (цитую мовою ориґіналу) “Краткая аналітічєская справка о Волинской рєзнє польського насєлєнія в Западной Украінє”. Брошуру нашому колезі надав кандидат психологічних наук Володимир Куєвда, провідний науковець Інституту психології імені Костюка Академії педагогічних наук України. Слово Тарасові Марусику.
Тарас Марусик
Ось що сказав про це видання Володимир Куєвда.
Володимир Куєвда
Головний редактор цього видання – Сєргєй Циганков, він же – головний редактор газети, офіційного органу УПЦ МП. Вона великим накладом виходить. Ця брошура виходить анонімно, але головний редактор зазначений Циганков Сергій.
Тарас Марусик
Вже перші речення дають уявлення про спрямування цієї брошури (цитую в перекладі): “Ось вже багато років громадську думку Польщі, України та інших країн тривожить питання про звірячі злочини ОУН-УПА проти поляків у роки Великої Вітчизняної війни і про визнання ОУН-УПА терористичною бандитською організацією” (к. ц.). Автор дописався навіть до того, що кидає тінь на Ватикан (цитую): “Ролі Ватикана у Волинській різні до нині не торкався ніхто!” (к. ц.).
Володимир Куєвда продовжує.
Володимир Куєвда
Хоча цитуються буцімто джерела – жодного покликання. Цитати є, але без зазначення джерел. Але загальне спрямування – на розпалювання українсько-польської ворожнечі, спаплюження самого поняття українських визвольних змагань. Неодноразово вживається слово “самостійність”, “містечковий патріотизм” і т.д. Пересмикується, абсолютно виривається з контексту Франко (я знаю прекрасно стратегічне бачення України Франком). Тут навіть Франка використовують, висмикнувши цитату, мовляв, все те, що творилося отам, на тому ґрунті, то є біда. Ця брошура розпалює національну ворожнечу поза всякими сумнівами. Крім того, це є фальсифікат. Претендуючи на наукове викладення, насправді це є компіляція з різних матеріалів. Наприклад, цитується ціла низка звірств, буцімто, УПА на Волині.
Є дійсно проблема українсько-польська. Ніхто її не приховує. Це проблема для істориків, для політологів. Ну, якщо хочете, то для психологів навіть. Але ці речі треба спокійно розглядати, через наукові технології, а не через такі спекуляції. Тим паче, зі статусом церкви чи релігійної організації – це ніяк не вписується. Тарас Марусик
Говорив етнопсихолог, кандидат психологічних наук Володимир Куєвда.
Віталій Пономарьов
І наостанок – коментар культуролога професора Вадима Скуратівського щодо політичних ігор навколо Волинської трагедії, де, за підрахунками істориків, загинули десятки тисяч цивільного населення – як українців, так і поляків
Вадим Скуратівський
Десь у 50-60-х роках на радянському екрані з’являлися польські фільми, що у них дуже позитивні польські вояки, і вони воювали із якимись негативними, жорстокими українцями. Як потім виявилося, спеціально для радянського глядача це було підкреслено, це були от “бандерівці”. А з другого боку (з українського боку), про отой самий українсько-польський конфлікт – абсолютна мовчанка. Був прекрасний белетрист, який писав про Волинь (Харчук), він уже підходив до цієї самої теми. І відповідним чином його проза була призупинена брутальними газетними фейлетонами, в найлютішому їхньому тогочасному режимі. І от якось воно так склалося, що з польського боку без перестанку говорили про трагедію поляків на Волині, з українського боку – мовчали і про трагедію українського населення, і от і про трагедію поляків. Так тоді радянський уряд розумів “дружбу народів”.
Я пригадую, що в тогочасній українській підрадянській літературі лише в романі Щербака “Як на війні” було сказане щось драматичне про цей ось конфлікт. Все, і повна мовчанка. І от в такій ситуації ми ввійшли під кінець століття. З одного боку, зрозуміло, в тій самій безконечно трагічній елегії з польської сторони, а з другого боку – дуже сильна місцева волинська пам’ять, але, водночас, незнання конкретної ситуації з боку всієї масової України.
Результат такий, що ми маємо зараз ті чи ті політичні ігри з боку польського. Не буду говорити про конкретні інтриги з боку польської сторони, але люди тут роблять якусь політику, політику своєї власної персони. А з українського боку – інші інтриги, інтриги від того, що ми просто не знаємо, що там діялося насправді. Інтриги тому, що тут замовчували ту саму трагедію. І тепер ми, ввійшовши в ту саму ситуацію, маємо ось що. З одного боку, т.зв. “армія крайова”, колись замовчана у Польській народній республіці (т.зв. PNR-і), все-таки канонізована в Польщі. А з другого боку, УПА, вона як була, так і залишилася в режимі якихось безконечно негативних радянських підлих її інтерпретацій. Виникає якась нерівномірна рівновага у спробах примирити дві сторони, тому що за всіх обставин, якщо ми не зреабілітуємо УПА, завжди моральна перевага буде на боці польському. А тут, у цій ситуації, нічиєї моральної переваги не має бути. Має бути, сказати б, моральний виграш і того, і другого боку. Отже, ми маємо в цій ситуації триматися подалі від будь-яких політичних інтриг на цьому самому безконечно болючому матеріалі, але, одверто кажучи, я не розумію, як з українського боку триматися подалі від оцих інтриг, не зреабілітувавши УПА.
Вадим Скуратівський для радіо “Свобода”.
Віталій Пономарьов
Як уже було сказано, 10 липня парламенти України і Польщі мають намір ухвалити спільну заяву з оцінкою Волинських подій часів Другої світової війни. А 9 липня Верховна Рада вкотре відмовилася визнати воїнів Українського повстанської армії учасниками бойових дій проти німецько-фашистських загарбників, попри підтверджену документально таку участь. Ви слухали програму «МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА». Вів передачу Віталій Пономарьов. Над випуском працювали: укладач програми Сергій Грабовський та звукооператор Сергій Балабанов. На все добре. Говорить Радіо «Свобода».
Віталій Пономарьов
Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма «МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА». Перед мікрофоном Віталій Пономарьов. Сьогодні ми продовжуємо тему Волинської трагедії часів Другої світової війни.
10 липня парламенти України і Польщі мають намір ухвалити спільну заяву з оцінкою Волинської трагедії і розв‘язати на своєму рівні цей задавнений вузол у стосунках двох держав. Тим часом українські історики продовжують дискусію щодо Волинських подій, і, очевидно, вона триватиме і після відзначення роковин. Слово професору Ярославу Грицаку.
Ярослав Грицак
Як професійному історику, мені хотілося б зробити такі певні коментарі до цієї дискусії. Перша річ – вважаю, що є дуже некоректним представляти волинську різню, а також інтерпретації навколо неї, якби це була лише боротьба тільки між польським суспільством і тільки між українським суспільством. Насправді, і в польському суспільстві, і в українському суспільстві існували й існують глибокі розділи, як щодо самої цієї події, так і як вона висвітлюється в історичній пам’яті.
Недавно опубліковані документи говорять про те, що на керівництві УПА на час цих подій була досить сильна дискусія, як ставитися до цих подій і чи потрібна ця акція. Документи говорять, що тодішнє керівництво ОУН-УПА, зокрема Микола Лебідь, було категорично проти цієї акції і що за свою поставу навіть був усунутий від керівництва цією організацією.
На мою думку, не можна представляти це тільки як конфлікт українців проти поляків, хоча у своїх крайніх виявах, де справа йшла вже про пролиття крові, це дійсно було так.
Друга річ є важлива – що тяжко представити ці конфлікти як тільки боротьбу національну. Ми не можемо забувати, що українська земля була не тільки українською землею. Це була земля, на якій жили люди, які цю землю обробляли, які хотіли мати її у власності, які хотіли продавати синам у спадок і таке все інше. І дуже часто до польських колоністів, до польських селян була така велика погорда і ненависть саме тому, що вважали, що вони забирають українську землю – ту землю, на яку можна працювати.
Ми не можемо закривати очі на те, що перед другою світовою війною, ще задовго до початку цього конфлікту, Волинь не була аж такою “знаціоналізованою” територією. Це не була Галичина. Якщо там доходило до голосування, то переважно більшість голосів збирали не сили українські націоналістичні, а сили українські комуністичні або сільроб. Це говорить про те, що в свідомості волинських селян селянське питання мало навіть меншу роль, ніж питання національне. Третій момент, який є дуже важливий, – ми не можемо уникати ширші точки зору, тобто дивитися на цю подію тільки як на справи волинські – є звужувати перспективу і якимось чином уникати правильного розуміння.
Подивимося ширше – літо 43-го року. Східний фронт – вирішальний фронт. Німцям важливо мати забезпечений тил. Головною ставкою керівництва Червоної Армії, зокрема партизанського руху, є дестабілізувати цю територію. Справа різні є більш вигідною у тому випадку партизанам, ніж радянському командуванню. Роль “червоної партизанки” в цьому конфлікті не є до кінця виясненою. Зокрема, останні публікації показують, що один із ... одна з ключових подій, яка привела до цієї різні, а саме – перехід української поліції з німецької адміністрації (перехід її в ліс) був причиною провокації... з причини “червоної партизанки”, яка була головним документом німецького командування, яке мало переконати, що нібито українські поліцаї є ненадійним елементом. Власне, факт переходу української поліції до лісу (так званий) був одним з елементів утворення УПА, що було дуже важливим чинником формування самого повстанського руху.
З другого боку, відхід української поліції з німецької адміністрації означав, що утворився вакуум, і вакуум почали заповнювати поляки. Той момент, коли українська поліція опинилася в лісі, коли йшлося формування УПА, коли адміністрація німецька ставала все більш польською, місцеві польського елементу. Коли діяла “червона партизанка” – це була, фактично, війна всіх проти всіх. Тобто достатньо було всього іскри, яка би висадила в повітря всю цю територію.
Віталій Пономарьов
Це була думка львівського історика Ярослава Грицака. Розмова щодо Волинських подій, яка упродовж цього року велася в нашій програмі, зрозуміла річ, має включати і думку останнього командувача УПА Василя Кука.
Василь Кук
З українського боку весь час були намагання говорити з поляками, домовитися з польським підпіллям, яке тоді вже існувало, про спільну боротьбу проти окупантів. Но договоритися було просто неможливо. А неможливо було тому, що польський “еміграційний Льондон”, який існував вже тоді, він спільно з болшевицькою владою плянували відновити Польщу в таких границях, в яких вона була до світової війни – тобто по Случ і Збруч. Тоді для них не було ніякої мови про існування незалежної української держави. І скільки не було намагань, скільки не було в підпіллі, українському, переконування, що та спільна боротьба буде на шкоду тільки і полякам, і українцям. Тяжко було переконати. І тоді вони все-таки (в пляні було відбудувати Польщу) пішли на співпрацю з совєтськими партизанами і зачали активну боротьбу на Волині проти УПА. В тій боротьбі, коли вона зачалася, коли зачали нищення українських сіл на Холмщині, нищення українських церков, нищення (просто масове нищення) українського населення. От тоді і мусила УПА виступити в обороні своїх людей. І тут була боротьба (не різня, не етноцид), а була звичайна національно-визвольна боротьба проти окупантів.
І вимога на то, щоби на державному рівні вшановувати оті польські жертви, які впали в боротьбі з УПА, немає ніякої підстави, бо тоді української держави як такої не існувало. Існували окупантські держави. Існувала німецька держава, існувала російська держава, але української держави не було. Тому вимагати сьогодні від української держави якогось покаяння, вимагати від української держави участи в якихось святкуваннях немає ніякої підстави.
Коли йде про сьогодні, нам, безперечно, треба мати добросусідські відносини і з поляками, і з усіма другими нашими сусідами. Але ті добросусідські відносини мусять бути в інтересах народу українського. І коли на такому рівні будуть відбуватися переговори і розмови, то тоді все буде гаразд. Коли знову хочуть відновлювати ті польські цвинтарі, вони є розраховані на то, щоби потому в іншому, в майбутньому розвитку тих подій, коли Україна послабне, могти знову документувати, що тут була Polska, тут жили поляки – віддавайте нам ті наші землі назад до Польщі. Це є та перспектива польських шовіністів, які з такою ціллю хочуть тут закріпитися і показати – то є і в церквах, і в цвинтарях – оцю присутність польського на протязі віків.
Віталій Пономарьов
Несподіваного виміру дискусіям навколо Волинських подій додає брошура під назвою (цитую мовою ориґіналу) “Краткая аналітічєская справка о Волинской рєзнє польського насєлєнія в Западной Украінє”. Брошуру нашому колезі надав кандидат психологічних наук Володимир Куєвда, провідний науковець Інституту психології імені Костюка Академії педагогічних наук України. Слово Тарасові Марусику.
Тарас Марусик
Ось що сказав про це видання Володимир Куєвда.
Володимир Куєвда
Головний редактор цього видання – Сєргєй Циганков, він же – головний редактор газети, офіційного органу УПЦ МП. Вона великим накладом виходить. Ця брошура виходить анонімно, але головний редактор зазначений Циганков Сергій.
Тарас Марусик
Вже перші речення дають уявлення про спрямування цієї брошури (цитую в перекладі): “Ось вже багато років громадську думку Польщі, України та інших країн тривожить питання про звірячі злочини ОУН-УПА проти поляків у роки Великої Вітчизняної війни і про визнання ОУН-УПА терористичною бандитською організацією” (к. ц.). Автор дописався навіть до того, що кидає тінь на Ватикан (цитую): “Ролі Ватикана у Волинській різні до нині не торкався ніхто!” (к. ц.).
Володимир Куєвда продовжує.
Володимир Куєвда
Хоча цитуються буцімто джерела – жодного покликання. Цитати є, але без зазначення джерел. Але загальне спрямування – на розпалювання українсько-польської ворожнечі, спаплюження самого поняття українських визвольних змагань. Неодноразово вживається слово “самостійність”, “містечковий патріотизм” і т.д. Пересмикується, абсолютно виривається з контексту Франко (я знаю прекрасно стратегічне бачення України Франком). Тут навіть Франка використовують, висмикнувши цитату, мовляв, все те, що творилося отам, на тому ґрунті, то є біда. Ця брошура розпалює національну ворожнечу поза всякими сумнівами. Крім того, це є фальсифікат. Претендуючи на наукове викладення, насправді це є компіляція з різних матеріалів. Наприклад, цитується ціла низка звірств, буцімто, УПА на Волині.
Є дійсно проблема українсько-польська. Ніхто її не приховує. Це проблема для істориків, для політологів. Ну, якщо хочете, то для психологів навіть. Але ці речі треба спокійно розглядати, через наукові технології, а не через такі спекуляції. Тим паче, зі статусом церкви чи релігійної організації – це ніяк не вписується. Тарас Марусик
Говорив етнопсихолог, кандидат психологічних наук Володимир Куєвда.
Віталій Пономарьов
І наостанок – коментар культуролога професора Вадима Скуратівського щодо політичних ігор навколо Волинської трагедії, де, за підрахунками істориків, загинули десятки тисяч цивільного населення – як українців, так і поляків
Вадим Скуратівський
Десь у 50-60-х роках на радянському екрані з’являлися польські фільми, що у них дуже позитивні польські вояки, і вони воювали із якимись негативними, жорстокими українцями. Як потім виявилося, спеціально для радянського глядача це було підкреслено, це були от “бандерівці”. А з другого боку (з українського боку), про отой самий українсько-польський конфлікт – абсолютна мовчанка. Був прекрасний белетрист, який писав про Волинь (Харчук), він уже підходив до цієї самої теми. І відповідним чином його проза була призупинена брутальними газетними фейлетонами, в найлютішому їхньому тогочасному режимі. І от якось воно так склалося, що з польського боку без перестанку говорили про трагедію поляків на Волині, з українського боку – мовчали і про трагедію українського населення, і от і про трагедію поляків. Так тоді радянський уряд розумів “дружбу народів”.
Я пригадую, що в тогочасній українській підрадянській літературі лише в романі Щербака “Як на війні” було сказане щось драматичне про цей ось конфлікт. Все, і повна мовчанка. І от в такій ситуації ми ввійшли під кінець століття. З одного боку, зрозуміло, в тій самій безконечно трагічній елегії з польської сторони, а з другого боку – дуже сильна місцева волинська пам’ять, але, водночас, незнання конкретної ситуації з боку всієї масової України.
Результат такий, що ми маємо зараз ті чи ті політичні ігри з боку польського. Не буду говорити про конкретні інтриги з боку польської сторони, але люди тут роблять якусь політику, політику своєї власної персони. А з українського боку – інші інтриги, інтриги від того, що ми просто не знаємо, що там діялося насправді. Інтриги тому, що тут замовчували ту саму трагедію. І тепер ми, ввійшовши в ту саму ситуацію, маємо ось що. З одного боку, т.зв. “армія крайова”, колись замовчана у Польській народній республіці (т.зв. PNR-і), все-таки канонізована в Польщі. А з другого боку, УПА, вона як була, так і залишилася в режимі якихось безконечно негативних радянських підлих її інтерпретацій. Виникає якась нерівномірна рівновага у спробах примирити дві сторони, тому що за всіх обставин, якщо ми не зреабілітуємо УПА, завжди моральна перевага буде на боці польському. А тут, у цій ситуації, нічиєї моральної переваги не має бути. Має бути, сказати б, моральний виграш і того, і другого боку. Отже, ми маємо в цій ситуації триматися подалі від будь-яких політичних інтриг на цьому самому безконечно болючому матеріалі, але, одверто кажучи, я не розумію, як з українського боку триматися подалі від оцих інтриг, не зреабілітувавши УПА.
Вадим Скуратівський для радіо “Свобода”.
Віталій Пономарьов
Як уже було сказано, 10 липня парламенти України і Польщі мають намір ухвалити спільну заяву з оцінкою Волинських подій часів Другої світової війни. А 9 липня Верховна Рада вкотре відмовилася визнати воїнів Українського повстанської армії учасниками бойових дій проти німецько-фашистських загарбників, попри підтверджену документально таку участь. Ви слухали програму «МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА». Вів передачу Віталій Пономарьов. Над випуском працювали: укладач програми Сергій Грабовський та звукооператор Сергій Балабанов. На все добре. Говорить Радіо «Свобода».
