Київ, 31 грудня 2002 - Своїми міркуваннями про час, зокрема про час дитячий і дорослий, український і західний, поділюся...
Кожен сприймає і проживає час індивідуально. За цією простою істиною – велика правда життя. Згадаймо, як повільно тече час у дитинстві. Здається, що дожити до 20 чи 30 років – це так далеко, аж ген за обрієм. Але з віком ота стиснута пружина, назву умовно, дитячого часу розширюється, і чимраз стрімкіше. Не раз і не два, не тричі і не п’ять разів чимало представників роду людського шукали й, очевидно ж, продовжують шукати так званий еліксир молодости, який би зупинив або уповільнив час. Подібні спроби вплетені і в світове красне письменство. Українська література - не виняток, в тому числі й сучасна. Процитую тут одного з героїв нового роману Василя Кожелянка “Тероріум”, професора окультних наук О.Коп-Аума, який намагався зберегти молодість: “треба просто до максимуму розтягти свій особистий час, тобто збільшити відстань між подіями, що, як відомо, є знаками обчислення часу. А події це – емоційні та інтелектуальні потрясіння, ейфорійні спалахи, перемоги, як також і поразки, гнів і радість, біль і екстаз, азарт і ризик, розваги і насолода...”.
У сенсі насичености різними подіями новітня історія України, починаючи з перебудовних часів, уособлює прискорений український час, який, до того ж, продовжує бурхливо розвиватися. Тому не дивним є відчуття багатьох мешканців України, що всіх тих подій, які сталися за останніх років п’ятнадцять, вистачило б і на ціле життя.
Колись я спостеріг цікаву закономірність, повертаючись час від часу в Париж, буваючи в тих самих місцях. У Парижі здається, що час застиг. Такі самі вулиці, такі самі люди, метро таке ж, та сама каламутна Сена, ті ж численні кав’ярні і ресторани... Враження, що мить зупинилася і стала вічністю. Звичайно, це оманливе враження. Ритм паризького життя прискореніший за ритм життя київського. А якщо говорити про технологічний і соціальний поступ, то, здається, що український час сповільнився, а час, загально кажучи, західний, повсякчас прискорюється, і відстань між обома часами збільшується. Не знаю, чим пояснити отаку парадоксальність, але факт є фактом. Час західний зовні ніби загус, а зсередини прискорено розвивається. А час український зовні динамічний, а зсередини – застиг.
Згаданий роман Василя Кожелянка, в якому діє, серед інших персонажів, президент України Авдотій Дормідонтович Кромєшний (скорочено А.Д. Кромєшний), завершується епізодом, в якому справжній правитель України, голова правління корпорації “Не хлібом єдиним” (скорочено “НХЄ Іnc.”) Ко Ше Лін проїхав зі свою темноокою подругою Ірен всю Україну – від Луганська до Ужгорода. Далі цитую: “Прибувши в столицю Закарпаття, пан Ко Ше Лін сказав своїй супутниці, чорнявій замисленій Ірен: Прекрасна країна, щедра родюча земля, гарні добрі працьовиті люди, але прокляття, Ірен, є прокляття”.
Здається, що, власне, ця фраза відбиває суть застиглого зсередини українського часу.
Кожен сприймає і проживає час індивідуально. За цією простою істиною – велика правда життя. Згадаймо, як повільно тече час у дитинстві. Здається, що дожити до 20 чи 30 років – це так далеко, аж ген за обрієм. Але з віком ота стиснута пружина, назву умовно, дитячого часу розширюється, і чимраз стрімкіше. Не раз і не два, не тричі і не п’ять разів чимало представників роду людського шукали й, очевидно ж, продовжують шукати так званий еліксир молодости, який би зупинив або уповільнив час. Подібні спроби вплетені і в світове красне письменство. Українська література - не виняток, в тому числі й сучасна. Процитую тут одного з героїв нового роману Василя Кожелянка “Тероріум”, професора окультних наук О.Коп-Аума, який намагався зберегти молодість: “треба просто до максимуму розтягти свій особистий час, тобто збільшити відстань між подіями, що, як відомо, є знаками обчислення часу. А події це – емоційні та інтелектуальні потрясіння, ейфорійні спалахи, перемоги, як також і поразки, гнів і радість, біль і екстаз, азарт і ризик, розваги і насолода...”.
У сенсі насичености різними подіями новітня історія України, починаючи з перебудовних часів, уособлює прискорений український час, який, до того ж, продовжує бурхливо розвиватися. Тому не дивним є відчуття багатьох мешканців України, що всіх тих подій, які сталися за останніх років п’ятнадцять, вистачило б і на ціле життя.
Колись я спостеріг цікаву закономірність, повертаючись час від часу в Париж, буваючи в тих самих місцях. У Парижі здається, що час застиг. Такі самі вулиці, такі самі люди, метро таке ж, та сама каламутна Сена, ті ж численні кав’ярні і ресторани... Враження, що мить зупинилася і стала вічністю. Звичайно, це оманливе враження. Ритм паризького життя прискореніший за ритм життя київського. А якщо говорити про технологічний і соціальний поступ, то, здається, що український час сповільнився, а час, загально кажучи, західний, повсякчас прискорюється, і відстань між обома часами збільшується. Не знаю, чим пояснити отаку парадоксальність, але факт є фактом. Час західний зовні ніби загус, а зсередини прискорено розвивається. А час український зовні динамічний, а зсередини – застиг.
Згаданий роман Василя Кожелянка, в якому діє, серед інших персонажів, президент України Авдотій Дормідонтович Кромєшний (скорочено А.Д. Кромєшний), завершується епізодом, в якому справжній правитель України, голова правління корпорації “Не хлібом єдиним” (скорочено “НХЄ Іnc.”) Ко Ше Лін проїхав зі свою темноокою подругою Ірен всю Україну – від Луганська до Ужгорода. Далі цитую: “Прибувши в столицю Закарпаття, пан Ко Ше Лін сказав своїй супутниці, чорнявій замисленій Ірен: Прекрасна країна, щедра родюча земля, гарні добрі працьовиті люди, але прокляття, Ірен, є прокляття”.
Здається, що, власне, ця фраза відбиває суть застиглого зсередини українського часу.
