Белград, 20 серпня 2002 – Процес перебудови, який мав завершитися до кінця червня, фактично ще на початку, оскільки сторони по-різному пояснюють березневу угоду й повноваження державних інституцій та осіб, які її підписали.
П’ять місяців тому здавалося, що справа напівзавершена: залишалося, щоби документ підписаний президентами Югославії й Чорногорії, заступником союзного прем’єр-міністра та головами урядів двох республік, ухвалили три парламенти. Наступним кроком мало бути ухвалення Конституційної хартії, а останнім – проголошення сербсько-чорногорської співдружності.
Але, цих кроків й досі не зроблено. Спершу було сформовано міжпарламентську комісію для підготовки Конституційної хартії. Щоби прискорити роботу, Комісія сформувала групу експертів. А експерти замість одного підготували два проекти Хартії. Комісії не залишалося нічого іншого, як звернутися до осіб, які підписали угоду із проханням, щоби вони розв’язали Гордіїв вузол.
Уряди Сербії й Чорногорії тим часом досягли домовленості про економічні стосунки між двома республіками. Прем’єр-міністр Сербії Зоран Джінджич і голова чорногорського уряду Филип Вуянович із цього приводу зазначили, що усі спірні питання можна врегулювати в той самий спосіб – шляхом переговорів між двома урядами. Проте, в такому випадку стали б зайвими як президент Югославії Коштуніца, так і союзний Кабінет міністрів. Зайвими стали б і парламенти.
Зрештою, вони були зайвими й досі. Колишній президент Мілошевич парламенти Югославії й Сербії вважав оздобою демократії. Йому народні обранці були потрібні лише для того, щоби ухвалювали усі його пропозиції. Нинішні уряди двох республік також не дуже стурбовані рішеннями парламентів. У Белграді позбавлено мандатів сорока п’ятьох депутатів, які відмовлялися беззастережно підтримувати Кабінет міністрів. Уряд у Подґориці подав у відставку ще навесні, але міністри досі сидять у своїх кріслах й керують справами республіки всупереч парламентській більшості.
Наразі усі говорять, що югославської федерації більше немає. Але немає ні її правонаступниці – Співдружності Сербії й Чорногорії. І в Сербії, і в Чорногорії усі зайняті передвиборчою кампанією. Громадяни Сербії 29 вересня обиратимуть президента республіки. А чорногорські виборці 6 жовтня – депутатів до Парламенту. І зараз немає кому займатися сербсько-чорногорськими стосунками, хоча Європейський союз вимагає прискорити процес перебудови. Окремі оглядачі ставлять такі запитання: чи сербсько-чорногорська співдружність потрібна її громадянам, чи європейцям? Та чи має право невелика група урядовців гратися долями кількох мільйонів людей, не дбаючи ні про парламенти, ні про інші інституції? Однозначних відповідей на ці запитання й досі немає. Точніше, урядовці відповідають, що вони діють згідно з інтересами народу та, що в них немає часу на безплідні дебати. Це могло б означати, що дебати їм узагалі не потрібні. І виходить, що пересічним громадянам залишається підкорюватися владі й вірити, що вона демократична.
П’ять місяців тому здавалося, що справа напівзавершена: залишалося, щоби документ підписаний президентами Югославії й Чорногорії, заступником союзного прем’єр-міністра та головами урядів двох республік, ухвалили три парламенти. Наступним кроком мало бути ухвалення Конституційної хартії, а останнім – проголошення сербсько-чорногорської співдружності.
Але, цих кроків й досі не зроблено. Спершу було сформовано міжпарламентську комісію для підготовки Конституційної хартії. Щоби прискорити роботу, Комісія сформувала групу експертів. А експерти замість одного підготували два проекти Хартії. Комісії не залишалося нічого іншого, як звернутися до осіб, які підписали угоду із проханням, щоби вони розв’язали Гордіїв вузол.
Уряди Сербії й Чорногорії тим часом досягли домовленості про економічні стосунки між двома республіками. Прем’єр-міністр Сербії Зоран Джінджич і голова чорногорського уряду Филип Вуянович із цього приводу зазначили, що усі спірні питання можна врегулювати в той самий спосіб – шляхом переговорів між двома урядами. Проте, в такому випадку стали б зайвими як президент Югославії Коштуніца, так і союзний Кабінет міністрів. Зайвими стали б і парламенти.
Зрештою, вони були зайвими й досі. Колишній президент Мілошевич парламенти Югославії й Сербії вважав оздобою демократії. Йому народні обранці були потрібні лише для того, щоби ухвалювали усі його пропозиції. Нинішні уряди двох республік також не дуже стурбовані рішеннями парламентів. У Белграді позбавлено мандатів сорока п’ятьох депутатів, які відмовлялися беззастережно підтримувати Кабінет міністрів. Уряд у Подґориці подав у відставку ще навесні, але міністри досі сидять у своїх кріслах й керують справами республіки всупереч парламентській більшості.
Наразі усі говорять, що югославської федерації більше немає. Але немає ні її правонаступниці – Співдружності Сербії й Чорногорії. І в Сербії, і в Чорногорії усі зайняті передвиборчою кампанією. Громадяни Сербії 29 вересня обиратимуть президента республіки. А чорногорські виборці 6 жовтня – депутатів до Парламенту. І зараз немає кому займатися сербсько-чорногорськими стосунками, хоча Європейський союз вимагає прискорити процес перебудови. Окремі оглядачі ставлять такі запитання: чи сербсько-чорногорська співдружність потрібна її громадянам, чи європейцям? Та чи має право невелика група урядовців гратися долями кількох мільйонів людей, не дбаючи ні про парламенти, ні про інші інституції? Однозначних відповідей на ці запитання й досі немає. Точніше, урядовці відповідають, що вони діють згідно з інтересами народу та, що в них немає часу на безплідні дебати. Це могло б означати, що дебати їм узагалі не потрібні. І виходить, що пересічним громадянам залишається підкорюватися владі й вірити, що вона демократична.
