Прага, 20 березня 2002 – 85 років тому було створено Українську Центральну Раду: перший український національний уряд у ХХ столітті. Цей уряд і його членів дужа багато критикували пізніше, як вороги, так і друзі. Але при цьому багато з критиків забували про те, що на діяння Центральній Раді історія виділила всього рік. Що було б, якби вона існувала десять років? І чи можна її діяльність порівнювати з діяльністю сучасних урядів України.
Абсолютно вірно, що кожне історичне порівняння з сучасністю лише привід дати різні оцінки для нинішніх поколінь. Але все ж таки, чи багато часу мав перший український національний уряд для своєї законодавчої діяльності, чи був він по справжньому національний, чи служив інтересам якихось зовнішніх сил? Вже сам аналіз Універсалів Центральної Ради, Конституції України, нею ухваленої, земельного та іншого законів, її зовнішньої політики - засвідчує, що це був справжній національний уряд, який прагнув повного суверенітету для своє держави. Про це свідчить і практична повсякденна діяльність Ради, і законодавчі акти нею ухвалені, хоча б той же Четвертий універсал. Але головною бідою цього українського уряду був брак часу і сам лихий час, час війни, час глобальних політичних потрясінь.
Сьогоднішній український уряд, а точніше влада, котра мало змінила свою національну і політичну суть за останні десять років, програє від порівняння з Центральною Радою по всіх напрямках. Взяти хоча б ту ж державну символіку, яка на одинадцятому році незалежності так і не доведена до ладу. Центральна Рада не бажала щоб іноземні війська залишалися на території України і робила все для того аби вони покинули її терени. Нинішній же уряд створив навіть особливі умови для перебування в Україні на довгий час чужинських армій, мається на увазі російських, звичайно. А кордони держави?, загальновідомо, що одним з важливих питань, які Центральна Рада намагалася вирішити негайно – була проблема українських кордонів і це в основному було розв’язано при участі делегації Центральної Ради на переговорах в Брест-Литовську. Сьогоднішній же уряд у Києві не може похвалитися визначеністю кордонів України. І так, за якими б параметрами ми не порівнювали б, не зважаючи на всі внутрішні протиріччя, брак часу, несприятливі зовнішні чинники, все ж Центральна Рада виглядає ціліснішою і послідовнішою владою аніж нинішня, котра керує Україною вже понад десять років.
І справа не лише у тому, що створили цей уряд 85 років тому, хоча й різні але національно свідомі політичні сили, а й у тому, що Центральна Рада намагалися упродовж всього короткого часу свого існування виправляти свої власні помилки та діяти в інтересах народу, суверенітету України. Чого не скажеш про нинішню владу у Києві. Весь трагізм ситуації полягає ще й у сучасних реаліях, коли сьогоднішній український уряд і не намагався врахувати історичний досвід Центральної Ради не те, що виправляти якісь там власні політичні прорахунки.
Головними причинами поразки Центральної Ради історики вважають – відсутність боєздатної армії та розгалуженого адміністративного апарату, тоді вже й інші, у тому числі, слабкість українського національного руху. Чи будуть причини поразки у нинішньої київської влади? Якщо вони й будуть, то звичайно істотно іншими, бо історія часто нічому не вчить наступні покоління, а сучасні політики переважно виступають неуважними її учнями.
Абсолютно вірно, що кожне історичне порівняння з сучасністю лише привід дати різні оцінки для нинішніх поколінь. Але все ж таки, чи багато часу мав перший український національний уряд для своєї законодавчої діяльності, чи був він по справжньому національний, чи служив інтересам якихось зовнішніх сил? Вже сам аналіз Універсалів Центральної Ради, Конституції України, нею ухваленої, земельного та іншого законів, її зовнішньої політики - засвідчує, що це був справжній національний уряд, який прагнув повного суверенітету для своє держави. Про це свідчить і практична повсякденна діяльність Ради, і законодавчі акти нею ухвалені, хоча б той же Четвертий універсал. Але головною бідою цього українського уряду був брак часу і сам лихий час, час війни, час глобальних політичних потрясінь.
Сьогоднішній український уряд, а точніше влада, котра мало змінила свою національну і політичну суть за останні десять років, програє від порівняння з Центральною Радою по всіх напрямках. Взяти хоча б ту ж державну символіку, яка на одинадцятому році незалежності так і не доведена до ладу. Центральна Рада не бажала щоб іноземні війська залишалися на території України і робила все для того аби вони покинули її терени. Нинішній же уряд створив навіть особливі умови для перебування в Україні на довгий час чужинських армій, мається на увазі російських, звичайно. А кордони держави?, загальновідомо, що одним з важливих питань, які Центральна Рада намагалася вирішити негайно – була проблема українських кордонів і це в основному було розв’язано при участі делегації Центральної Ради на переговорах в Брест-Литовську. Сьогоднішній же уряд у Києві не може похвалитися визначеністю кордонів України. І так, за якими б параметрами ми не порівнювали б, не зважаючи на всі внутрішні протиріччя, брак часу, несприятливі зовнішні чинники, все ж Центральна Рада виглядає ціліснішою і послідовнішою владою аніж нинішня, котра керує Україною вже понад десять років.
І справа не лише у тому, що створили цей уряд 85 років тому, хоча й різні але національно свідомі політичні сили, а й у тому, що Центральна Рада намагалися упродовж всього короткого часу свого існування виправляти свої власні помилки та діяти в інтересах народу, суверенітету України. Чого не скажеш про нинішню владу у Києві. Весь трагізм ситуації полягає ще й у сучасних реаліях, коли сьогоднішній український уряд і не намагався врахувати історичний досвід Центральної Ради не те, що виправляти якісь там власні політичні прорахунки.
Головними причинами поразки Центральної Ради історики вважають – відсутність боєздатної армії та розгалуженого адміністративного апарату, тоді вже й інші, у тому числі, слабкість українського національного руху. Чи будуть причини поразки у нинішньої київської влади? Якщо вони й будуть, то звичайно істотно іншими, бо історія часто нічому не вчить наступні покоління, а сучасні політики переважно виступають неуважними її учнями.
