Прага, 29 червня 2001 – Сьогодні тяжко відновлюється правда про справжній зміст багатьох подій української історії ХХ століття. Це стосується, насамперед, складного періоду Другої світової війни, про який комуністична пропаґанда нав’язувала свідомо зфальсифіковане уявлення. Одним із намірів Москви був той, щоб очорнити змагання українських націоналістів, як супроти комунізму, так і проти нацизму. Це видно й на прикладі викривлених оцінок значення акту 30 червня 1941 року.
Низка країн світу мали політичні угоди з нацистською Німеччиною – згадайте хоча б Мюнхен 1938 року, вересень 1939 року та інші акти Великобританії, Франції, СРСР й інших країн з Гітлером. Кожна з сторін виношувала свої політичні плани і в цьому немає нічого дивного. Українські націоналісти, з якими Москва вела до 1939 року приховану війну на винищення, а з цього часу й відкритий геноцид на теренах Західної України, шукали можливих союзників для майбутнього відновлення незалежності цілої України. Одним із таких союзників була й Німеччина часів нацистів.
Відомо, що у керівництві нацистів було два підходи до майбутнього національних держав на східних завойованих теренах. Гітлер вважав Схід «життєвим простором» для німецьких колоністів. Альфред Розенберґ, котрий очолював міністерство у східних справах, обстоював думку про доцільність створення національних державних структур (України, Прибалтики, Кавказу) під контролем Німеччини. Вони мали стати своєрідним кордоном між Європою і етнічно російськими землями та сприяти розвалові СРСР. Це хотіли використати українські еміґрантські кола, які сподівалися на відновлення незалежної Соборної України. Тим більше, що правителі Німеччини обіцяли підтримку у відродженні української державності. Але сталося інакше.
30 червня 1941 року о 21 годині вечора в окупованому нацистами Львові Українські Національні Збори, що складалися з представників національного руху, за підтримки членів оунівських похідних груп та вояків батальйону «Нахтіґаль» проголосили Акт про відновлення Української Держави. Збори створили уряд – Ураїнське Державне Правління – на чолі з Ярославом Стецьком. Дещо пізніше було організовано верховний державний орган – Українську Національну Раду, яку очолив колишній глава уряду ЗУНР Калевицький. На башті Князівської гори було піднято національний прапор. Львівська радіостанція повідомила про Акт населення України і передала благословіння Митрополита Андрея Шептицького з цієї нагоди. Українську державність проголошене не лише у Західних областях України але й на Буковині, в Житомирській, Київських областях, землях звільнених від комуністичного режиму Москви. Тут почали створюватися місцеві державні адміністрації. Спочатку німці не чинили цьому процесові ніяких перешкод але згодом німецькі військові верхи у Львові вимагають відкликання Акту проголошеня Української державності. Розпочалися конфлікти між українськими збройними формуваннями на місцях та німецькими окупаційними військами. Хоча у Акті було заявлено про лояльність щодо Німеччини.
Вже через кілька днів гестапо заарештувало й кинуло до в’язниці Степана Бандеру і його кількох соратників за відмову скасувати Акт 30 червня 1941 року. У вересні 1941 року підрозділи СС розпочали широкі каральні акції супроти націоналістів. Лише 15 вересня було заарештовано понад 300 осіб, членів ОУН, з яких 15 відразу ж були розстріляні. Десь через два місяці гестапо накинулося на ОУН-М, завдаючи удару їхній київській групі. Було розстріляно понад 40 провідних активістів в столиці, у тому числі й поетесу Олену Телігу, популярну газету «Українське слово» закрито. Українську пресу у Києві було передано проросійським групам, що слухняно виконували накази нацистів. Котрі плекали плани «збільшення німецького життєвого простору» і встановили жорстокий окупаційний режим та придушували будь-які спроби національного руху в Україні. Національні сили розпочали широку партизанську війну супроти нацистських окупантів.
Низка країн світу мали політичні угоди з нацистською Німеччиною – згадайте хоча б Мюнхен 1938 року, вересень 1939 року та інші акти Великобританії, Франції, СРСР й інших країн з Гітлером. Кожна з сторін виношувала свої політичні плани і в цьому немає нічого дивного. Українські націоналісти, з якими Москва вела до 1939 року приховану війну на винищення, а з цього часу й відкритий геноцид на теренах Західної України, шукали можливих союзників для майбутнього відновлення незалежності цілої України. Одним із таких союзників була й Німеччина часів нацистів.
Відомо, що у керівництві нацистів було два підходи до майбутнього національних держав на східних завойованих теренах. Гітлер вважав Схід «життєвим простором» для німецьких колоністів. Альфред Розенберґ, котрий очолював міністерство у східних справах, обстоював думку про доцільність створення національних державних структур (України, Прибалтики, Кавказу) під контролем Німеччини. Вони мали стати своєрідним кордоном між Європою і етнічно російськими землями та сприяти розвалові СРСР. Це хотіли використати українські еміґрантські кола, які сподівалися на відновлення незалежної Соборної України. Тим більше, що правителі Німеччини обіцяли підтримку у відродженні української державності. Але сталося інакше.
30 червня 1941 року о 21 годині вечора в окупованому нацистами Львові Українські Національні Збори, що складалися з представників національного руху, за підтримки членів оунівських похідних груп та вояків батальйону «Нахтіґаль» проголосили Акт про відновлення Української Держави. Збори створили уряд – Ураїнське Державне Правління – на чолі з Ярославом Стецьком. Дещо пізніше було організовано верховний державний орган – Українську Національну Раду, яку очолив колишній глава уряду ЗУНР Калевицький. На башті Князівської гори було піднято національний прапор. Львівська радіостанція повідомила про Акт населення України і передала благословіння Митрополита Андрея Шептицького з цієї нагоди. Українську державність проголошене не лише у Західних областях України але й на Буковині, в Житомирській, Київських областях, землях звільнених від комуністичного режиму Москви. Тут почали створюватися місцеві державні адміністрації. Спочатку німці не чинили цьому процесові ніяких перешкод але згодом німецькі військові верхи у Львові вимагають відкликання Акту проголошеня Української державності. Розпочалися конфлікти між українськими збройними формуваннями на місцях та німецькими окупаційними військами. Хоча у Акті було заявлено про лояльність щодо Німеччини.
Вже через кілька днів гестапо заарештувало й кинуло до в’язниці Степана Бандеру і його кількох соратників за відмову скасувати Акт 30 червня 1941 року. У вересні 1941 року підрозділи СС розпочали широкі каральні акції супроти націоналістів. Лише 15 вересня було заарештовано понад 300 осіб, членів ОУН, з яких 15 відразу ж були розстріляні. Десь через два місяці гестапо накинулося на ОУН-М, завдаючи удару їхній київській групі. Було розстріляно понад 40 провідних активістів в столиці, у тому числі й поетесу Олену Телігу, популярну газету «Українське слово» закрито. Українську пресу у Києві було передано проросійським групам, що слухняно виконували накази нацистів. Котрі плекали плани «збільшення німецького життєвого простору» і встановили жорстокий окупаційний режим та придушували будь-які спроби національного руху в Україні. Національні сили розпочали широку партизанську війну супроти нацистських окупантів.
