РИМ – Сьомого грудня у Ватикані папа Римський Франциск (Берґольйо) офіційно ввів до колегії кардиналів 20 нових кардиналів-виборців та одного без права вибору (літнього нунція). Упродовж 11-річного понтифікату Берґольйо це була 10-а консисторія – особлива нарада з призначення нових кардиналів. І вперше на високу посаду Франциск призначив українця – Миколу Бичка, єпископа Мельбурнського УГКЦ з Австралії. 44-річний уродженець Тернополя владика Бичок став наймолодшим з-поміж рекордного тепер числа – 140 кардиналів, які мають право брати участь у конклаві та обирати нового понтифіка. До 80-го року життя всі кардинали можуть голосувати і можуть бути обраними на папу.

В історії УГКЦ єпископ Микола Бичок уже сьомий кардинал. Останні три його попередники – Йосип Сліпий, Мирослав Любачівський, Любомир Гузар – були ще й очільниками Української греко-католицької церкви. Тож, багатьох оглядачів здивував вибір Франциска, оголошений 6 жовтня 2024 року. І не тому, що обраний маловідомий єпископ з далекої Австралії. А власне тому, що папа не призначив кардиналом предстоятеля УГКЦ Святослава Шевчука, котрий за час російсько-української війни став символом опору й провідним посередником між Ватиканом та Україною. Як наслідок цього кроку популярність папи ще більше падатиме в мученицькій країні, зауважували деякі ватиканісти.

Про рішення папи Римського, особливості нового служіння та українську церковну дипломатію єпарх Микола Бичок погодився поспілкуватися із Радіо Свобода в Римі напередодні введення в сан кардинала. До консисторії він не зустрічався з понтифіком, але отримав від Святішого отця листа українською мовою.

– Найбільше у цьому листі мене вразила фраза, що той високий титул, яким є піднесення до кардинальської гідності, не має затьмарювати основний титул, що має бути притаманний диякону чи священнику, який передусім є слугою. Ми покликані служити, а не царювати. Ми покликані служити божому люду.

– Владико, рішення папи Франциска призначити вас кардиналом називали екзотичним та й для вас це була велика несподіванка. Минуло два місяці з часу оголошення, чи прояснилося, чому вибір припав на вас?

– Не знаю, чи колись усвідомлю, чому саме я став обраний. Господь Бог для кожного з нас має свій особливий план. Чомусь Ви стали журналісткою, чомусь я став священником, чомусь хтось став лікарем.

Мене Господь покликав до монастиря, бо я є монахом. У 2015 році мене покликали на служіння в США, а вже як єпископа призначили з 2020 року служити у Мельбурнській єпархії святих апостолів Петра й Павла УГКЦ в Австралії. Нині свята церква кличе мене до служіння в статусі кардинала. Важко сказати, чому вибір упав на мене. Це те, що знає Господь Бог. Можливо, в майбутньому щось відкриється, але зараз я не маю відповіді.

– Кажуть, що на папу, зацікавленого Росією, міг справити враження ваш досвід місіонерського служіння в Сибіру в Кемеровській області?

– Я думаю, нині просто шукають причин, як краще потрактувати це призначення. Моє служіння в Сибіру було для українців, які поїхали туди не з власної волі. Була так звана операція «Захід» 1947 року, коли із західної частини України багатьох вірян і священників, незгодних із радянською владою, вивозили в ГУЛАГи. Вони проходили свою хресну дорогу.

Пізніше там з’явилися наші священники. Перший із них – отець Василь Рудка – сам поїхав туди, щоб нести служіння тим людям. Упродовж 2005–2007 років я там був як священник. Присутність наших пастирів завершилася від 2014 року після окупації Криму. В РФ були отці Михайло Волошин і Богдан Гелета, який провів у російському полоні понад півтора роки від листопада 2022-го. Почалися політичні питання про належність Криму, і так після 60 років служіння їх попросили виїхати з Росії. Там нині присутні осередки греко-католицької церкви, це важке служіння, та це непрості часи і для римо-католиків у Росії.

– Окремі ватиканські оглядачі писали, що не обравши кардиналом главу Української греко-католицької церкви Святослава Шевчука, понтифік послабив роль провідника УГКЦ, зокрема перед Кремлем та РПЦ. Яка ваша думка або чому не Шевчук?

– Варто зазначити, що кожний папа має свою стратегію і план дій. Всі ми живемо з тим багажем минулого, коли глава церкви ставав кардиналом. Це не значить, що папа хотів зробити зле патріарху Святославу Шевчуку. Практично по кожній країні можна навести приклади, де раніше було так, а зараз – інакше. Чому? Чинний понтифік має іншу методику обрання нових кардиналів, що до певної міри непогано.

Якщо дивитися в минуле, то більшість кардиналів зосереджувалися в Європі, зокрема в Італії, і це було несправедливо. А нині кожний континент, можливо, не співмірно, бо навіть острови мають представника папи – кардинала. Тобто тут нічного злого немає. А патріарх Святослав – глава й отець нашої церкви, він має найвищий рівень, який можна мати, він же глава не лише в Україні, а й провідник церкви по цілому світу. Кардинальський рівень – це не є щось вище. Блаженніший Святослав – голова помісної церкви. Я би не сказав, що це послаблює його роль. Я б тут процитував самого патріарха Святослава, бо, як він каже, його роль навпаки посилюється, адже відтепер він говоритиме не одним голосом – з’являється другий голос з мого боку.

– Дійсно, вибір помічників із, так би мовити, «периферії» світу робить колегію кардиналів більш репрезентативною для глобальної церкви. Та критики зауважують, що чим більше кардиналів фізично далеких від Ватикану, тоді вони потенційно не спроможні давати поради папі й Римській курії, тобто менш впливові. Ви ж будете продовжувати служіння в Австралії. Відстань від Ватикану має значення в місії кардинала у час цифрових технологій?

– Справді, інформація поширюється за лічені секунди у будь-який куточок світу, де є мережа інтернет. Яскравим прикладом цього є моє призначення на кардинала. Всі знали, що я вже призначений, а я цього не знав, бо мав вимкнений телефон.

Проте слід також розуміти: не буде такого, що я підняв слухавку і телефоную до папи. Це зовсім інший рівень комунікації.

Святіший отець має свого представника в кожній країні світу в особі нунція. Це є прямий контакт до понтифіка. Кожний єпископ доносить інформацію до папи через нунція, це як дипломат від певної країни. Якщо потрібно щось донести, не обов’язково слід мати зустріч з папою, бо він дуже зайнятий.

Згадуючи знову патріарха Святослава, він має всі можливості для спілкування зі Святішим отцем чи його представниками. Єдине, що б Блаженнішому Святославу міг дати титул кардинала – це право обирати папу, бо на сьогодні глави Східних церков не мають такого права.

– Політику Ватикану з припинення російсько-української війни багато хто в Україні вважає суперечливою, а саме лінію Франциска. Ви погоджуєтеся з такою оцінкою? Якою є ця політика, за вашими спостереженнями?

– Стосовно Ватикану – це добре трактування і недобре, бо Ватикан з одного боку – духовна столиця світу, а з іншого – це найменша держава у світі. Тому до певної міри можемо говорити про політику.

Однозначно, що я як священник, єпископ, кардинал можу стверджувати, що Святіший отець неодноразово не просто закликав до припинення війни, він прямо називав, хто є агресором. Ми свідомі того, що були недобрі висловлювання Святішого отця, і це нас справді ранило, і дуже сильно.

– Вас особисто що так дуже ранило?

– А те, що чомусь немає такого чіткого розуміння, хоча все є просто: хто агресор і хто жертва. Та я би концентрувався на іншому, бо треба бути об’єктивними.

Прогляньмо інтернет за останній місяць, що папа говорить. Щосереди та щонеділі він оголошує дуже проукраїнські послання, вважайте, що кожні три дні він згадує про Україну. Як єпископу мені прикро. Коли він щось добре говорить, це ніхто не підносить. Коли папа щось погане сказав, з цього приводу відразу зчиняють ґвалт.

– На думку папи Берґольйо, усі війни – несправедливі. Як наслідок надається перевага досягненню миру будь-якою ціною, ставлячи на другий план права і сподівання народу-жертви агресії. Годі згадати його слова про «відвагу підняти білий прапор та почати переговори». Яке ваше ставлення до такої позиції?

– Усі ці слова нас зранили, і мене також, я не погоджуюся з ними. Я чітко і ясно кажу.

А з іншого боку, Ватикан – не лише духовна столиця, це і держава, тобто папа Франциск певною мірою політичний лідер держави Ватикан. Він міг би чітко й коротко сказати (засудити російський режим), але… Ми не можемо вимагати від нього, бо як дипломат він знає, що робити. У дипломатії ти не все можеш сказати і не все інколи треба казати, та потім це виливається у великі бонуси для України. Наприклад, визволення полонених, і не лише двох священників УГКЦ, а говоримо про тисячі наших військових та цивільних. Тут справді Ватикан має чітку позицію, що підтверджують українські урядовці, які відвідують Апостольську столицю та передають списки полонених.

Також ведеться активна робота з повернення депортованих Росією українських дітей, за що відповідальний папський посланець кардинал Маттео Дзуппі. Якби Апостольська столиця прямо висловилася (стосовно російської влади), вона б цього не зробила, бо то все є дипломатія.

– Але довіра впала і популярність Франциска як релігійного лідера нині дуже низька серед християн в Україні. Це є виклик для вас? Чи збираєтеся його долати?

– Звісно, рівень підтримки Святішого отця був значно вищим перед широкомасштабним вторгненням, і зараз він мінімальний.

З іншого боку, мусимо пам’ятати, що будь-які церковні лідери і ми (духовенство) не працюємо на людську славу – ми працюємо на славу Божу. Ми не політики, які щось обіцяють людям й прагнуть здобути дивіденди. Це не значить, що ми не повинні робити добро, не повинні говорити правду, бо немає напів правди, є або правда, або брехня. Наша віра ґрунтується не на популярності наших лідерів, а на вірі в Ісуса Христа і на місії, яку Ісус Христос поклав на святу церкву.

– Дехто вважає, щоб «реабілітувати» себе перед українцями, папа Франциск мав би оголосити Блаженним митрополита Андрея Шептицького та надати патріархат УГКЦ. Ви тепер на правах радника папи Римського думаєте піднімати ці питання і чи вони є нагальними?

– Наша церква є патріархальною в усьому, крім назви. Хто такий патріарх? Це батько. Ми називаємо нашого Блаженнішого отцем й главою нашої церкви. На жаль, цей статус до кінця невизнаний Ватиканом. Тут можна говорити про специфіку відносин з РПЦ, можемо лише здогадуватися, чому Ватикан не робить цей крок. Та зазначу, це стосується не лише УГКЦ.

З-поміж 23 східних церков, є дві найбільші – УГКЦ (близько 5 мільйонів вірних) та Сиро-Малабарська католицька церква в Індії (понад 4 мільйони вірних) зі своїми структурами по світу– яких не визнають як патріархат. Незважаючи на це, ми маємо повноцінну структуру патріархату. Є патріарх і є 50 діючих єпископів по світу. Нині ми як церква маємо валику вагу і відповідно гучний голос. Мій голос разом із патріархом Святославом матиме напевно більшу силу.

Щодо беатифікації митрополита Андрея Шептицького, то процес дійсно довгий, але варто прояснити ситуацію: папа не може розчерком пера оголосити його Блаженним або Святим. Є певна структура католицької церкви – Дикастерія святих – яка від початку і до кінця займається певною особою, щоб пройти беатифікацію (проголошення Блаженним) і потім канонізацію (проголошення Святим). В чому різниця? Блаженний – це святий для місцевої церкви, а канонізація – це на рівні вселенської церкви, коли особа стає прикладом для наслідування у світі. Дуже багато робиться, можливо, не все говориться, та процес беатифікації митрополита Андрея Шептицького триває, і він є саме на стадії підтвердження чудесного зцілення людини завдяки молитвам до нього.

Однак варто наголосити, що нам самим слід поширювати культ праведного митрополита Андрея Шептицького. Скільки людей молиться до нього за зцілення? Скільки людей відвідують його могилу, щоб помолитися перед святими мощами? Скільки з нас читали його книжки і повчання? Часто думають, що це справи церковників, але це – справа кожного. Ми називаємо митрополита Андрея Шептицького «Мойсеєм українського народу», тож, хто бажає його беатифікації насправді, має відкрити це велике надбання, яке він залишив не тільки нашій церкві, а й українському народові. З одного боку – це робота для дикастерії, а з іншого – багато залежить від нас.

– Владико, ви стали одним з провідних єрархів в українській церковній дипломатії. У чому ця дипломатія під час великої російсько-української війни була успішною і що слід надолужити?

– Я би не вважав себе особливим дипломатом. В нашій церкві є певні особи, які вважають себе фахівцями в цій галузі. Слід розуміти, що кардинала, можливо, через статус, прирівнюють до дипломата, бо його слова значно серйозніше сприймають. Але насамперед я є єпископом, був обраний служити у новому кардинальському статусі, та це не дає мені автоматично надзвичайних особливих повноважень. Як єпископ хочу зазначити, що наш світ потребує Христа, це основна місія душпастиря – доносити Христа людям. Можливо, в ролі кардинала мені буде легше сповнити це завдання.

– Подейкують, що для активнішого просування українського питання у Ватикані потрібне потужне проукраїнське лобі, якого немає, на відміну від поляків, наприклад. Про що йдеться? Чи дійсно ці сили необхідні?

– Так і ні. Ми дуже часто зосереджуємося на Ватикані, бо тут серце Католицької церкви.

Проте ми забуваємо, що дипломатія, це не лише тут, дипломатія це там, де є український єпископ. Це правдива дипломатія. Там, де є люди, де представлені інтереси вірних. Слід розширювати погляд, і не звужувати його у напрямку лише Ватикану.

Ми присутні практично на кожному континенті. Присутні навіть там, де немає офіційних структур УГКЦ, а це приблизно 25 країн (Сингапур, Японія, Арабські Емірати). Є владика Степан Сус, який старається відвідувати українців у цих краях. І це також дипломатія, дуже важлива. Він же не просто відвідує наших людей, а зустрічається з місцевими єпископами, з нунцієм, часом з політиками тих країн. Це згодом працює на інтереси України та Української греко-католицької церкви. Якщо ми добре працюємо на місцях, то нам усе повертається сторицею. Ми доносимо правду до папи на рівні місцевої церкви і потім співпрацюємо з римо-католицькими єпископами. Багато з яких відвідали Україну під час війни і вони вже по-іншому говорять та по-іншому трактують слова понтифіка.

– Хто з попередніх шести українських кардиналів для Вас є взірцем і якими настановами керуєтеся у своєму служінні?

– Патріарх Йосип Сліпий (1892–1984) був велетнем нашої церкви і народу, ісповідник віри провів 18 років у таборах Сибіру. Саме він заклав підвалини УГКЦ, які ми маємо сьогодні, він поставив нашу церкву на карту світу.

Патріарх Мирослав Любачівський (1914–2000) був людиною великого смирення та молитви. Коли наша церква вийшла з підпілля й Україна отримала незалежність, він відбудовував церкву після десятиліть переслідувань.

Патріарх Любомир Гузар (1933–2017) був великим духовним лідером та лідером думки, слово якого важило і серед політичного естаблішменту. Був простим і доступним, відома його фраза «Я стараюся бути людиною».

Тож, для мене важливо бути людиною, бути доступним, бо для мене цей титул – не потіха. Я добре розумію, яка відповідальність лягла на мої плечі особливо у непростий час для українського народу. А знаєте, деякі українські духовні лідери не були кардиналами: митрополит Андрей Шептицький, архиєпископ Володимир Стернюк, Блаженний Василь Величковський, Блаженний Миколай Чарнецький. Для мене гідними прикладами для наслідування є також єпископи-мученики й священники, яких вивозили в російські табори, бабусі і дідусі, які передавали нашу віру поколінням попри заборони. Якщо ми йдемо за Христом, ми не зможемо зазнати невдачі. Україна має якусь величезну місію у цьому всьому. Яка вона? Не знаю. Пам’ятаєте про об’явлення у Фатімі 1917 року Пресвятої Богородиці, яка просила молитися за навернення Росії. Україна нині страждає найбільше і платить найвищу ціну, а від наслідків цієї війни залежатиме майбутнє цілого світу.

_________________________________

Під час консисторії в соборі Святого Петра український єпископ як представник Східної церкви був помітний своїм вбранням серед 21 кардинала. Стрій обирали так, щоб владика відрізнявся від трьох попередників-патріархів, адже він не є очільником церкви. Микола Бичок був одягнений у мантію старокиївської традиції пурпурового кольору з вишитими образами Петра й Павла, адже єпархія в Мельбурні носить їхні імена. А на голові, відповідно до української монашої традиції – кукіль чорного кольору за стилем часів Берестейської унії XVII століття, оздоблений тонкою червоною каймою. Кардинали західної латинської традиції вдягають мантію яскраво червоного кольору, а на голову – чотирикутну червону шапку.