«Передали, що я 200-й»: історія «азовця» Артема Дубини, якого повернули з російського полону

«23 лютого відсвяткували день народження моєї мами, а о 4:30 я прокинувся від вибуху ракети».

«Коли ми приїхали, Маріуполь був темний. Одразу було зрозуміло, що ворог жорстокий, не лише до нас, військових, але і до місцевого населення».

«Мене жбурляли зі сторони в сторону просто як іграшку якусь то палками, то ногами, то руками, а потім підіймали шокером, якщо я падав».

Це спогади захисника Маріуполя, українського військового бригади «Азов» Артема Дубини з позивним «Нікополь», якого у вересні цього року повернули з російського полону, де він пробув два роки і чотири місяці. Свою історію він розповів проєкту Радіо Свобода «Новини Приазовʼя».

У цивільному житті Артем був журналістом, працював у Нікополі на місцевому телебаченні. У 2015 році він вирішив долучитися до війська і потрапив до Національної гвардії, а згодом перевівся вже до «Азову». Через деякий час чоловік звільнився зі служби, але після початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну в 2022 році знов повернувся до «Азову».

– Це підрозділ моїх побратимів. Я там провів стільки років з такими людьми, яким ти можеш довіряти, а вони тобі можуть довіряти у всьому. Це підрозділ, який постійно самовдосконалювався, розвивався. Ніколи такого не було, щоб хтось з бійців не знає медицини або не знає, як користуватися зброєю. Наші бійці виявились дуже боєздатними. Ворог (армія РФ) це відчув, він зазнав значних втрат у Маріуполі. І я думаю, що якби не його перевага в авіації та ракетах, то ми, мабуть, досі ще тримали Маріуполь в обороні.

Попри те, що свого часу українець залишив військову службу, він каже, що після подій 2014 року, коли Росія окупувала Крим та початку бойових дій на Донбасі, повномасштабна війна РФ проти України була неминучою.

– Я розумів і знав, що повномасштабна війна відбудеться рано чи пізно. Але я у 2022 році почав планувати весілля. І тому знати я знав, що війна почнеться, але я вірив, що вона почнеться колись пізніше. От як у мене вже все в цивільному житті налагодиться, тоді можна і перейти до війни. Але сталося так, як сталося. 23 лютого 2022 року ми відсвяткували день народження моєї мами, а о 4:30 я прокинувся від того, що був вибух ракети. Я одразу зрозумів по звуках, що в місті нічого такого не може вибухнути.

«Знищення під нуль»

За словами Артема Дубини, «з перших днів вторгнення була помітна жорстокість російського війська», яке бомбило Маріуполь та потім його окупувало.

– Одразу було зрозуміло, що ворог дійсно жорстокий, не лише до нас, військових, але і до місцевого населення і дуже часто навіть до своїх військовослужбовців. Це показав Маріуполь, а потім й інші міста, які ворог захоплював та знищував. Цивільна інфраструктура зносилась просто під фундамент. Будинки, багатоповерхівки, будинки приватного сектора винищувалися повністю. Там військових ніколи не було і бути не могло. Ці споруди були б для військових, наприклад, абсолютно некорисні для використання. Але вони піддавались обстрілам з артилерії, та авіації.

Особливо показовим у ставленні до цивільного населення окупаційних військ став обстріл пологового будинку та драмтеатру у Маріуполі, каже чоловік.

– Уже по цьому було зрозуміло, що жалю до українців, не важливо, це російськомовне або україномовне населення, буде знищуватися майже під нуль... Що вони й робили в багатьох містах. Їхнє ставлення до своїх, воно теж дуже часто бувало жорстоким. Вони дуже часто мобілізували населення Донбасу зі своїх, тим, кого набирали, давали по три набої вистріляти й кидали в Маріуполі для того, щоб просто виявити, де наші вогневі точки, вони просто кидали людей на забій. Вам треба захопити ту будівлю. Все, біжіть! Це розповідали ті, хто потрапляли у полон, там були люди з Підмосков'я, Татарстану. Це були абсолютно звичайні люди, не якісь там російські патріоти або якісь кадрові військові. Це були звичайні люди, які, мабуть, хотіли трошки підзаробити. Їм пообіцяли заробіток та казали про захист російськомовного населення, але вони не очікували, що їх одразу кинуть в бій, просто під кулі.

З огляду на бойові дії і окупацію Росією частини південних територій України, редакція не може отримати офіційного підтвердження про деякі озвучені свідчення чи незалежно їх перевірити.

«Чекали танкового прориву на Мелітополь»

Артем каже, що з початком повномасштабної війни, йому не довелося довго збиратися та думати, що робити. Спочатку його відправили обороняти аеропорт у Запоріжжі, а після цього вже був Маріуполь.

– Рюкзак вже був більш-менш зібраний. Засоби безпеки, каска та бронежилет у мене були, як і у більшості «азовців», свої. Також у мене був свій мисливський карабін нарізний. З усім цим я приїхав у військкомат, там ніяких планів особливих не було, просто людей направляли в підрозділи, які територіально були в Дніпровській області й мені запропонували або 25-у, або 93-ю бригаду. Я сказав: «Ні, я хочу в «Азов». Вони так ще передивились між собою. Не очікували. Але я пояснив, що там служив і я хочу повернутися до побратимів.

– Ми їхали спочатку з розкладними ножами й з одним моїм карабіном, на війну їхали на ножах. Але потім, коли вже приїхали в Запоріжжя, там нам видали зброю стрілецьку і РПГ. Очікувався танковий прорив на Мелітополь. Нас хотіли туди відправити. Але поки ми отримали зброю, сказали, що Мелітополь скасовується, треба їхати в Запорізький аеропорт, бо була вірогідність того, що туди на гвинтокрилах ворог направить десант. Ми швиденько облаштували позиції, з'єднали бойові місця, поставили патрулювання, щоб можна було спостерігати за тими місцями, де вони зможуть висаджуватись або направити свої підрозділи на автомобілях або на бронетехніці. Коли зрозуміли, що не буде десанту, ми взяли два автобуси, бо нам нічим було далі рухатися, зв'язалися з командиром, він сказав, що якщо можете, то рухайтеся в Маріуполь. І до кінця дня 25 лютого (2022 року) ми були вже в Маріуполі.

«Маріуполь був темний»

Місто на узбережжі Азовського моря зустріло незвичним своїм виглядом, згадує Артем. Таким Маріуполь чоловік не очікував побачити.

– Коли ми приїхали, Маріуполь був темний. Бо я пам'ятаю Маріуполь, коли він світиться, звідусіль вуличне освітлення, вікна, торговельні центри, місто живе ввечері. Ми приїхали вже в темне, порожнє місто. Ми одну ніч переночували. Недалеко від частини було місце, біля міського ринку. Але зрозумівши, що це місце нам не підходить для штабу, наступного ранку ми перебазувалися на «Азовсталь». Фактично з 26-го числа.

Оборона Маріуполя тривала 86 днів. Військовий розповів, якою була ситуація під час цих запеклих боїв на «Азовсталі» та що з того часу запамʼяталося найбільше.

– Я запам'ятав те, що ставало все менше продуктів, їжі було все менше. Нам у певний період доводилося сухпайок, який розрахований на добу, ділили так, щоб його вистачило на три. Тобто одна порція – це на день. З водою теж були проблеми. Її треба було привозити, знаходити в певних місцях бутильовану воду. Ми знаходили воду в розбитих цехах. Залишки тієї ще заводської води, у звичайних 20-літрових пляшках. Тому так, з водою теж були проблеми, бо її не завжди вистачало, використання було нормованим. Розраховували так, щоб кожній людині була певна вода і щоб їй вистачило на довгий термін.

Військовий розповів, що на заводі був окремий бункер, в якому перебували цивільні. Їх намагалися повністю забезпечувати водою та харчами.

– Там були люди вже старшого віку, були вагітні жінки, були маленькі діти, немовлята. Тому ми їх забезпечували харчуванням настільки, наскільки могли. По-іншому не можна було, бо ми там і були для того, щоб їх захистити в першу чергу.

– Був там чоловік, він працівник «Азовсталі». Він нам допомагав виявити, що, де можна знайти. Де, які переходи є, бо завод – це ціла група підземних переходів. Там в багатьох містах можна і не виходити на поверхні, щоб перебратися між цехами. Цього чоловіка звуть Олександр, з ним була вся його родина – дружина і дві доньки. Старшій доньці, здається, тоді було 13 років. Молодша – ще зовсім маленька. Це люди, які пережили весь цей жах. Для військових – це служба, якщо можна так сказати, це наша робота, яка пов'зяана із ризиком для життя. Але вони трималися настільки молодцями. Я ніколи не бачив, щоб діти плакали. Вони були тверді характером. І якщо були нальоти авіації, то ми намагалися завжди їх пропускали вперед, аби зберегти життя, щоб вони першими спустилися в бомбосховище. Хлопці підгодовували їх шоколадками, які знаходили. Коли ми вийшли з полону, то Олександр зі всією своєю родиною приїхав до нас у шпиталь. Ми посиділи, поспілкувалися. Це була настільки емоційна ситуація. Це важко пояснити словами, але ми були настільки раді їх бачити, раді, що вони цілі, живі

«Куля снайпера потрапила в скроню»

Український військовий наголосив, що стрімке просування армії РФ та захоплення Маріуполя стало можливим через обмежені засоби протиповітряної оборони українських сил.

– Наша артилерія також використала весь свій боєзапас і мінометники та артилеристи стали піхотинцями. Боєзапас вичерпувався дуже швидко. У мінометників наостанок залишилися тільки міни, якими можна було дим пускати.

Саме в цей період вичерпання всіх ресурсів, і коли не вистачало людей, щоб забезпечувати всі позиції, Артем отримав поранення. Про те, як це сталося, він розповів детальніше.

– Треба було групу бійців направити на одну з спостережних позицій, але вже за день чи два ми зрозуміли, що вона не спостережна, а вже перша. Ми були під постійними обстрілами мінометів та ствольної артилерії. Туди направили групу офіцерів, я і старший цієї групи – «азовець» на позивний «Берсерк» були також групою швидкого реагування. Ми мали в разі чого, якщо на сусідніх позиціях погіршується ситуація, підсилити ці позиції. І під час однієї з таких операцій треба було перебігти на сусідню позицію, зайняти будівлю. Ми зайняли будівлю, але нас постійно переслідували безпілотники, які скидали на нас гранати. Одного з бійців поранив снайпер у живіт і його треба було евакуювати. Тому один з нас перевів його в інше місце. Нас залишилось двоє в цій будівлі. Ми почали пересування далі і в цей момент мене поранив снайпер, куля потрапила в скроню, в шию зайшла і вийшла. Як мені потім сказали, це був калібр 3,38. Я дивом залишився живий. Спочатку подумали, що я вже 200-й, тому у командний пункт так і передали. Мабуть, потім я почав подавати ознаки життя. Для того, щоб мене витягнути з-під вогню снайперів, треба було задимити це місце, де я лежав. Мінометники також взяли участь в порятунку мого життя, закидали кількома мінами з димом цю місцевість. І тоді вже група змогла мене забрати з прострілюваного місця, перев'язати і доправити до безпечного місця, де ми чекали евакуацію. А ввечері мене вже евакуювали.

Артема доправили у шпиталь на «Азовсталі» – бункер під назвою «Железяка», де було вже купа поранених, згадує військовий. Він разом з іншими лежав на ношах просто на підлозі.

– Три доби я пробув без свідомості. Я втратив багато крові, але вже не було, ні крові для переливання, ні фізрозчину. Тобто, розрахунок був тільки на силу організму. Тому з 80 кілограмів до війни, за три доби організм зробив мою вагу у 55 кілограмів.

Про вихід у полон

Артем Дубина каже, що питання здачі у полон ніколи не розглядалось до наказу верховного головнокомандувача. Українські бійці були готові триматися до останнього, зазначив він.

– Ми були готові до всього, питання про полон між нами ніколи не розглядалось, ніколи не підіймалось. Тобто, це були питання, можливо, маленькою групою пробитися або триматися до останнього. Потім командир «Редіс» зібрав нас всіх разом, сказав, що з ворогом є домовленість і є наказ припинити операцію по захисту Маріуполя і здатися у полон. Були оголошені списки, хто в який день буде здаватися, бо ми кілька днів здавалися, багато людей було. Ми прийняли наказ командира і здалися в полон.

Полк «Азов» навесні 2022 року протягом майже трьох місяців тримав оборону на заводі «Азовсталь» у Маріуполі. У травні захисники «Азовсталі» за наказом командування вийшли із території заводу. У російському полоні опинилося понад дві тисячі українських військових, які захищали Маріуполь, значна частина з них служила в полку «Азов».

Маріуполь був окупований російськими військами навесні 2022 року після тривалої облоги та вуличних боїв. Місто було сильно зруйноване. Нині воно розташоване на значній відстані від лінії фронту, проте українські сили періодично завдають ракетних ударів по військових обʼєктах у Маріуполі.

Оленівка: «лікарів до поранених не пускали»

Після виходу в полон Артема, як і більшість інших захисників Маріуполя, які перебували на «Азовсталі», перевезли в окуповану Оленівку, де згодом в колонії стався теракт із загибеллю полонених українських військових.

– Спочатку ставлення було, можна сказати, більш-менш нормально. Але поступово нам, коли вже забрали в Москву командування «Азову» – «Редіса», «Тавра» та інших командирів, то почали затягувати нам гайки. Нам обіцяли гуманне ставлення, відсутність тортур, відсутність якихось побиттів. Але з часом це вже помінялося. Наявний доказ цьому той самий теракт в Оленівці в цьому «бараку 200», як його називають. Там були суто «азовці». У цей барак відбирали людей і цілеспрямовано переселяли. Ми чули той вибух, чули крики. Вимагали від постових, щоб нас допустили допомогти своїм побратимам, бо їхні лікарі не допомагали. Наших лікарів теж спочатку не пускали, які жили окремо, бо лікарів тримали окремо. І нас не допускали надати їм першу допомогу. Хлопці самі себе перев'язували, один одного перев'язували, витягували звідти з пожежі, з-під завалів, звичайними футболками накладали «жгути», перев'язки робили.

• У ніч на 29 липня 2022 року один із бараків виправної колонії в окупованому Росією селищі Оленівка був зруйнований. Тоді загинули щонайменше 50 українських військовополонених з «Азовсталі».
• Як стверджує українська влада, Росія організувала масове вбивство українських полонених, щоб звинуватити й дискредитувати українські сили (зокрема, щоб зашкодити постачанню ефективної зброї в Україну). За даними Офісу генпрокурора України, попередньою причиною вибуху в будівлі могла бути термобарична зброя. Водночас у Міноборони Росії заявили, що по тюрмі ракетами HIMARS нібито вдарили українські військові.
• В ООН спочатку вирішили створити місію із встановлення фактів трагедії в Оленівці, але згодом її розформували через неможливість доставити експертів до місця події та тому що «не отримали необхідних гарантій безпеки».
• Минулого року до річниці трагедії в Оленівці верховний комісар ООН із прав людини Фолькер Тюрк заявив, що Росія продовжує перешкоджати розслідуванню трагедії, а твердження Москви, що українські полонені були вбиті ракетою HIMARS не відповідають дійсності.

«Підіймали шокером»

Після Оленівки чоловік опинився в Таганрозі, але це було не останнє місце його перебування. Дубина розповів, в яких умовах йому довелося перебувати за весь час російського полону.

– 26 вересня 2022 року нас перевезли в Таганрог, там була так звана «прийомка». Це коли нас просто як сміття повикидали з цих «Камазів» зв'язаними. І все це продовжилося тим, що треба було тримати руки вгору певним чином. Це треба було робити дуже довго – годинами. Це просто таке покарання, бо у вас затікають руки, ви їх опускаєте, вони вас б'ють за те, що ви їх опускаєте. Вони вас і просто так кожної миті б'ють, але це у них ще одна додаткова така функція, яку вони можуть застосовувати. Мені не пощастило, я був з самого краю тих, кому діставалося більше всіх.

– Далі вас по одному забирають на перевірку, на переодягання і подальші там дії. Мене тоді там жбурляли зі сторони в сторону просто як іграшку якусь то палками, то ногами, то руками, потім підіймали шокером, якщо я падав. І це повторювалось дуже багато разів, аж поки мене не забрали на подальші дії.

– Знімаєш весь свій одяг, тебе відправляють в душ, дають тобі буквально 10 секунд на те, щоб помитися, витертися. Якщо ти затримуєшся, тебе б'ють шокером. Потім одяг свій маєш здати. В цей момент у мене один з їхніх спецназівців запитав, який у мене розмір взуття. Я сказав, що 43-й. Він одразу забрав мої черевики марки Crispi. Дуже шкода їх. Він їх собі забрав. Нам видавали звичайну російську робу вʼязня. Вперше, так званим молотком деревʼяним, я отримав саме при отриманні одягу, бо витертися не дали можливості. Мокре тіло, одяг швидко одягти не можна було. Я отримав цим молотком по голові й в груди. Тебе б'ють просто так. Бо ти не почув наліво, чи направо треба повернутися. Нас заставляли стати на коліна і просто били.

Після Таганрогу Артем пережив ще одну «прийомку» в Волгоградській області. Методи, каже він, всюди однакові, тільки десь більше, а десь менше використовують електрошокер.

– Якщо в Таганрозі треба було стояти з піднятими руками, то в Камишині треба було на вулиці, на асфальті грубому з камінням сидіти на колінах і ліктями упиратися теж в асфальт. Коли так опустишся на 10 хвилин, то нічого страшного, а коли так просидиш кілька годин, то все це стерте до м'яса. Час від часу тебе просто пересувають з місця на місце і воно все стирається.

«Радість говорити українською»

Про обмін українським військовополоненим у РФ ніхто офіційно не повідомляє. За словами чоловіка, людей забирають з речами з камер, переодягають в інший одяг і все виглядає як перевезення в наступне місце утримання.

– Ми два роки були в абсолютному інформаційному вакуумі, жодної новини, жодної інформації до нас не доходило, не можна було ніде нічого дивитися. Вони (представники російських колоній) розповідали, що вже там зі сходу поляки Україну захопили, а «Харків наш» і «все наше» (окуповано армією РФ – ред). Ми цьому не вірили, в це не хотілося вірити.

– Коли вже зрозуміли, що ми в Україні, ці почуття неможливо передати, їх можна тільки відчути. Це радість – можливість говорити українською мовою і знати, що тебе за це не забʼють. Можливість поспілкуватися зі своїми рідними, бо у нас навіть не можна було листа написати, я вже мовчу про якийсь дзвінок. Не було можливості дивитися на людей, навіть можливості стояти прямо. Бо ці два роки, ті, що ми провели в Таганрозі і у Камишині, ми проходили в позі букви «Г» з руками за спиною. Іншого взагалі не можна було. Тому просто стояти рівно і дивитися людині в очі – це вже надзвичайні емоції.

• Близько 900 військових бригади «Азов» вже два з половиною роки перебувають у російському полоні, повідомив командир бригади Денис Прокопенко. Саме цих бійців Росія тривалий час не обмінювала. У вересні цього року деяких з них звільнили з полону. Тоді повернулися 69 захисників Маріуполя, у тому числі 31 оборонець «Азовсталі». Під час наступного обміну, який відбувся у жовтні, повернулися з російського полону ще 95 українців, серед яких також були «азовці».
• За даними Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Дмитра Лубінця, загалом від початку повномасштабного вторгнення додому вдалося звільнити з полону більше ніж 3700 українців. Понад 95% українських військових зазнали тортур у полоні окупантів – такими є дані ООН.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Історії звільнених з полону українських військових та деталі обміну 95/95

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«Казали, що розстріляють»: військова з Маріуполя розповіла, що роблять із жінками у полоні

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Новий інцидент на ЗАЕС: станція перетворилась на «полігон для експериментів РФ»