Доступність посилання

ТОП новини

«Зима, холод, а вони виходять на шикування в шкарпетках». Історія української біженки, яка два роки чекала з полону сина


Пам'ятна акція до річниці загибелі українських військовополонених в Оленівській колонії. Київ, 29 липня 2023 року
Пам'ятна акція до річниці загибелі українських військовополонених в Оленівській колонії. Київ, 29 липня 2023 року

Два роки в розлуці з сином, бійцем Нацгвардії, який був поранений у Маріуполі й пройшов російський полон, смерть чоловіка від важкої хвороби, догляд за братом з інвалідністю, втрата рідного дому. Жителька з Енергодара, що на Запоріжжі, за роки повномасштабної війни пережила чимало випробувань. Зараз жінка разом з родичами мешкає в Німеччині, намагається адаптуватися до тамтешніх умов, вивчає мову й хапається за улюблене хобі – шиття.

Своєю історією українська біженка поділилася з проєктом «Ти як?» від Радіо Свобода.

Початок війни й окупація

46-річна Валентина (ім’я жінки змінене на її прохання, адже в окупації в неї перебувають рідні) народилася в Охтирці на Сумщині, але виросла на Запоріжжі, куди свого часу, наприкінці 80-х, переїхали її батьки. У містечку атомників Енергодарі закінчила школу, потім – вивчилася на юристку й багато років працювала за фахом у міськраді, податковій та нотаріальному бюро. Різко змінити професію довелося під час фінансової кризи 2008-го, коли залишилася без роботи. Валентина давно захоплювалася шиттям – отож пішла працювати в ательє, а потім – відкрила власну справу. Сотні весільних суконь, суконь для випускних та ділових жіночих костюмів в Енергодарі були пошиті руками саме Валентини.

Я завжди хотіла бути модельєркою, але мама мені сказала, що це – хобі, а не професія
Валентина

«Я завжди шила – і собі, і своїй родині – мамі, вітчиму, братові, і подружкам. Часи були складні, а мати вигляд хотілося гарний. Мені подобалося, я сама собі пошила й випускну сукню. Я завжди хотіла бути модельєркою, але мама мені сказала, що це – хобі, а не професія, тому я стала юристкою. Але я розумію її. Мені потім ця освіта дуже знадобилася в житті, і зараз допомагає – коли я вже далеко від дому… », – говорить жінка.

Початок повномасштабної війни, розказує жінка, застав її в рідному місті. На її плечі впала відповідальність за одразу кількох людей – важкохворий чоловік, молодший 40-річний брат з інвалідністю, яким жінка опікується вже 20 років, мама після інсульту та донька-підліток.

Місто Енергодар Запорізької області
Місто Енергодар Запорізької області

Старший син, якому тоді був 21 рік, – професійний спортсмен, який займався вільною боротьбою, – якраз підписав контракт з Нацгвардією, розказує Валентина. У перші ж дні він опинився в Маріуполі.

Хліба не було в місті, за ним стояли кілометрові черги
Валентина

«Вранці, о пів на шосту, мені телефонує син і каже: «Мамо, війна. Мені – на війну, молися». А в голосі чую таке хвилювання. Вночі я чула грім, але не думала, що це початок війни. «Ну що ж, кажу, буду молитися». Він мені кинув грошей раз на картку, потім – ще. Мовляв, мені гроші знадобляться. Донька пішла в школу, але занять не було. В місті такий рух розпочався, чутки, що вже біля нас бойові дії, що росіяни пішли на Василівку, а ми ж – недалеко. Зникли продукти, продавали лише ті харчі, які були на складах. Ціни одразу втричі піднялися, люди все повигрібали. Мій чоловік, важкохворий, з епілепсією, пішов на хлібопекарню – по хліб. Він ходив туди щоночі, щоб у нас вдома був хліб. Я не можу стримати сліз, коли це згадую. Хліба не було в місті, за ним стояли кілометрові черги», – згадує вона.

Окупований Енергодар, 2022 рік
Окупований Енергодар, 2022 рік

4 березня Валентина побачила на вулицях рідного міста військову техніку окупантів. У заблокованому місті вона прожила близько двох тижнів.

«Вранці відчиняю вікно – а вони їздять. У нас атомна станція – звечора вони поїхали туди, на промзону, а вранці вже були в місті. Я побачила колони, по десять машин. Дуже страшно було. Перший поверх – а у нас перший будинок від атомної станції, від промзони, а вони їдуть… Знаю, що атомну станцію захищала наша Нацгвардія і самі люди тримали в руках автомати проти танків, там загинуло четверо людей. Хто саме – я не знаю, преса в нас не працювала, телебачення не працювало, зв'язку та інтернету не було», – каже жінка.

Були прильоти – ТЕС розбомбили, профілакторій розбомбили, не підлягає відновленню
Валентина

«Через відсутність інтернету ми не могли купити харчі. Гроші тобі прийдуть – а скупитися не можеш. В магазин прийдеш, ловиш інтернет, інакше лишишся без харчів. Тільки за готівку, а готівки немає. Банкомати не працювали. Величезні черги були до банків, людям видавали по 5 тисяч гривень… Спали в коридорі, за двома стінами. Посиділи й у підвалі. У підвал з собою я носила речі клієнтів. Не стільки за своє життя переживала, скільки за одяг своїх клієнтів. Харчі я сховала всі з кухні – під ванну. Розмірковувала так: якщо влучать у кухню, то хоч харчі вціліють. Були прильоти – ТЕС розбомбили, профілакторій розбомбили, не підлягає відновленню», – додає вона.

«Весь цей час я молилася. Сама або з подругою. Коли вдавалося вловити зв'язок, ми молилися разом, по телефону», – каже вона.

Запорізька атомна електростанція (ЗАЕС) біля міста Енергодара Запорізької області, 22 серпня 2022 року
Запорізька атомна електростанція (ЗАЕС) біля міста Енергодара Запорізької області, 22 серпня 2022 року

Син – у полоні

15 березня жінка з родиною вирішили виїздити із заблокованого міста. Пастор протестантської церкви, яку відвідувала Валентина, вивіз їх усіх мікроавтобусом – через уже захоплену російськими військами Василівку – на Запоріжжя.

Будинки розбиті, машини згорілі, дорога зім’ята в гармошку. Як в бойовику
Валентина

«З собою ми взяли документи й речі, найбільш затребувані, – труси, шкарпетки, кожному – по сумочці. Виїздили – у чоловіка розпочався напад епілепсії… На блокпостах нас зупиняли, перевіряли. Був такий момент – ми проходили поле бою. Це було під Василівкою. Ми вийшли з мікроавтобуса. Будинки розбиті, машини згорілі, дорога зім'ята в гармошку. Як в бойовику. Ніби і розумієш, що війна, але ще не доходило. Ми йшли не по самій дорозі, бо там було заміновано, стирчали снаряди, – ми йшли півтора кілометра внизу, понад дорогою. Справа – дорога, а зліва – окопи, росіяни стояли зі зброєю. Виходить, що у цей час вони обмінювалися тілами загиблих і пораненими, і на цей час, на дві-три години, зупинили бій. Я це дізналася вже пізніше. А через півтора кілометра – окопи, і там уже – українці. Нас зустрічали, обіймали. А потім ми сіли в мікроавтобус і поїхали на Запоріжжя», – розповідає Валентина.

Роковини загибелі українських військовополонених в колонії в Оленівці. Акція із вшанування пам'яті. Київ, 29 липня 2023 року
Роковини загибелі українських військовополонених в колонії в Оленівці. Акція із вшанування пам'яті. Київ, 29 липня 2023 року

У цей час жінка ще нічого не знала про долю свого сина-бійця, який був на обороні Маріуполя. Зв'язок з ним зник в перших числах березня. Говорить: лише через два роки вона дізналася, що за день до того, як вони вони виїздили з міста, його важко поранили в ногу – куля пробила кістку, три години він пролежав безпомічним і вже попрощався з життям – а потім опинився в полоні.

Я думала лікареві кинути грошей на картку, але за кілька днів їх забрали в Оленівку
Валентина

«Йому пробило кістку – уламки кістки стирчали назовні. Звідки я це знаю? Пізніше санітарка з лікарні тихенько прислала мені фотознімок – йому думали робити операцію. Він уже був у полоні, але в лікарні. 18 квітня він вийшов на зв'язок. «Мамо, це я, я живий», – написав у Viber. Я кажу: «Домовляйся з лікарями, мені все одно – росіяни чи не росіяни, я скину грошей, щоб вони тобі зробили операцію». По відеозв'язку я побачила: нога відкрита, кістки стирчать, гіпс, гній. Ліків не було. Я думала лікареві кинути грошей на картку, але за кілька днів їх забрали в Оленівку. Це було 30 травня, а в мене – 31-го – день народження. Я коли дізналася, мені стало так погано. Вижив – думаю, хоча б ногу не втратив. Він подзвонив, привітав мене, але попередив: «Мамо, не телефонуй сюди, я в полоні». У червні його перевезли в Горлівку. І – тиша», – розказує матір.

Набагато пізніше через людей, які вийшли з полону, а також від самого сина жінка дізнавалася про умови, в яких утримували бранців.

«Розказували: зима, холод, а вони виходять на шикування в шкарпетках, шльопанцях і в простирадлах. І мій син так виходив. Казав, що перший час з одягом дуже було сутужно. Пів року був жах. Нажив собі хвороб. Сильно били їх. Ти там – ніхто. Ти не можеш слова сказати…», – переповідає жінка.

Окупована Росією Горлівка
Окупована Росією Горлівка
Була тюлька або крихітний шматочок м’яса. Син втратив 15 кілограмів
Валентина

«Він мені розказував: «Мамо, ти, наприклад, хочеш поїсти, а тебе б'ють струмом, ти поранений – а тобі підійшли й вдарили в спину. Що ще розказував – були навіть бійки між полоненими, один в одного забирали хліб. Бо їсти було нічого. Була маленька рибка, тюлька або крихітний шматочок м’яса, дуже мало їжі давали. Син втратив 15 кілограмів – був 75, а став 60 при зрості – метр вісімдесят. Дуже схуд», – розповідає вона.

Кілька місяців жінка нічого не знала про долю сина. Потім з'ясувала: він в колонії в Горлівці.

Життя в Німеччині

Тим часом сама вона з чоловіком, братом і донькою змогли дістатися й знайти притулок у Німеччині. З житлом у місті Ізерлон (Північна Вестфалія) їм допомогла давня знайома, землячка, яка мешкає в цій країні понад 20 років. Чоловіка лікували в трьох лікарнях, але німецькі лікарі були безсилі – взимку того ж року чоловік Валентини помер. Хоронити його довелося в борг, згадує зі сльозами жінка.

«Похорон обійшовся майже в 5 тисяч євро. Я внесла аванс, а решту – оплачувала частинами. І це – найдешевший похорон… Поховали ми чоловіка на цвинтарі міському – на 25 років. Перевезти додому, в Енергодар, ми не змогли», – розповідає Валентина.

Українці в Німеччині
Українці в Німеччині

Зараз жінка винаймає трикімнатну квартиру за 750 євро на місяць. Вона стоїть на обліку в центрі зайнятості й ходить на курси німецької мови, аби згодом отримати роботу. Її донька навчається в місцевій школі, вивчає німецьку та англійську мови. Братом з інвалідністю опікується соціальний орган. Усі члени родини отримують виплати як біженці, ділиться Валентина.

Статус біженців отримали всі ми, всі члени родини. 500 євро на одну людину – виплати
Валентина

«У Німеччині що добре – біженці захищені, закони – діють. Статус біженців отримали всі ми, всі члени родини. 500 євро на одну людину – виплати. Брат, як людина з інвалідністю, теж отримує кошти, але не в центрі зайнятості, а як виплату за інвалідність. Він також працює. О сьомій ранку їх забирає автобус, їдуть на підприємство, де збирають деталі, ручна робота, всі – люди з інвалідністю, о п’'тій вечора – він вже вдома. А я в цей час можу займатися собою, донькою, ходити на мовні курси тощо», – зазначає вона.

І все ж коштів на життя в чужій країні ледь вистачає, зізнається Валентина. Навчилися економити.

«Щотижня ми ходимо й отримуємо продукти від однієї з організацій, від церкви як малозабезпечені. Хліб, овочі, фрукти, ковбаси, борошно, цукор. Магазини віддають харчі, строк зберігання яких завершується. Раніше було краще, давали навіть ананаси й виноград, а зараз біженців багато, то менше. Щось докуповуємо самі. Життя тут дороге. Для України 500 євро на місяць – рівень прибутку, можливо, і нормальний, а для Німеччини – ні. Тут треба тисячі дві отримувати, щоб вижити. Не шикуємо», – каже Валентина.

«Працювати за фахом – юристом – тут я не зможу. Тут інші закони, мені треба шість років вчитися на юриста. А щоб працювати юристом, знання мови треба на рівні С1. У мене зараз – А1, до кінця серпня я сподіваюся отримати А2. Піду працювати, мабуть, на завод. Я хочу спокою», – каже вона.

Найскладніше для мене – люди. Коли чоловік хворів – з нами менше стали спілкуватися
Валентина

«Найскладніше для мене – люди. Німці – дуже приязні, допомагають. Але коли чоловік хворів – з нами менше стали спілкуватися. Люди не люблять чужих проблем. Свої, українці – кажу чесно, як є. Мені допомагали місцеві», – додає жінка.

Дочекалася сина

Улітку цього року жінка нарешті дочекалася радісної звістки: її сина звільнили з полону в рамках обміну. У застінках в окупантів він пробув два роки й три місяці, зараз проходить реабілітацію в одному з українських медзакладів. Валентина вже їздила в Україну, аби з ним побачитися.

«Це було 17 липня. Він мені сам подзвонив і сказав: «Мамо, це я, мене обміняли»… А потім я вибралася в Україну. Ми пробули з ним близько тижня. І я хочу сказати, з ним стало важко. І зараз син – він весь час мовчить. Голова опущена. Наприклад, їдемо в ліфті – мовчить. Йому не подобається, коли багато говорять, його це дратує. Може бути агресія, може кричати. Мене попереджували психологи, що так може бути. Нога в нього зрослася неправильно, одна нога коротша, шрам, шишка – ходити він може, а бігати – ні. Потрібна низка операцій, нарощування кістки. Пів року – рік він точно буде лежати в лікарні», – говорить Валентина.

Українські біженці в Німеччині (ілюстративне фото)
Українські біженці в Німеччині (ілюстративне фото)
Моя родина хоче залишитися тут. Братові, як людині з інвалідністю, тут – краще
Валентина

Українська біженка відверто каже: вертатися їй нікуди, її місто – в окупації, тому вона разом з рідними збирається залишатися в Німеччині. Сумуючи за домом, шукає розради в спілкуванні з іншими людьми й у давньому хобі – шитті.

«Моя родина хоче залишитися тут. Братові, як людині з інвалідністю, тут – краще. Мені – теж, бо я дуже намучилася з ним в Енергодарі, у нас немає таких закладів, як в Німеччині. Там він, окрім мене, нікому не потрібен... Ліки тут є всі. Безпечно. Мені нормально тут. У мене тут друзі, є вісім родин з Енергодара, які виїхали. Коло спілкування є. Чесно? Мені шиття допомагає. Тут я, як і вдома, шила костюми для сцени, для виступів – друзям і знайомим. Свій біль так тамувала… Цього літа я була в Україні, у родичів, Полтавська й Сумська області, і зрозуміла, що мені хочеться додому. А мій дім, виходить, тепер – Німеччина», – каже жінка.

  • Зображення 16x9

    Юлія Рацибарська

    Журналістка-фрілансерка. Працюю кореспонденткою Радіо Свобода в Дніпрі з 2006 року. Народилась на Дніпропетровщині. Закінчила факультет систем і засобів масової комунікації Дніпровського національного університету – магістр журналістики. Писала для місцевих та загальноукраїнських газет і журналів, працювала новинкаркою та дикторкою на радіо, кореспонденткою та редакторкою сайту в інформагенції. Пишу, фотографую, надихаюсь історіями людей.

Форум

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG