У родині Конопленків з Дніпра – троє фронтовиків. Дід Вадима Конопленка – Тимофій – пройшов Другу світову, двічі був тяжко поранений і двічі повертався на фронт. Сам Вадим та його син Євген – учасники іншої, сучасної російсько-української війни. Обидва побували на «гарячих» напрямках. Вадим, як і його дід 80 років тому, служить зв’язківцем. Історія цієї родини, яка уособлює історію двох воєн, зараз представлена на виставці в Дніпропетровському історичному музеї імені Яворницького.
Про свій рід, про свою мотивацію служити, а також про те, що найболючіше для нього під час війни, майстер-сержант ЗСУ Вадим Конопленко розповів Радіо Свобода.
Історія його роду – це історія України в мініатюрі, каже Вадим Конопленко. Один із його прадідів брав участь у насаджуванні радянської влади на Дніпропетровщині, другий, як це не парадоксально, мав певні статки, був репресований у 30-ті роки ХХ століття як «куркуль» і загинув у таборах.
Дід Вадима по материнській лінії під час Другої світової пережив окупацію, а після війни, оскільки був вправним каменярем, допомагав відбудовувати одне з металургійних підприємств Дніпра. Водночас другий дід, батько батька, був безпосереднім учасником бойових дій, дійшов до Берліна.
Вадим Конопленко зазначає: історією свого роду зацікавився у зрілому віці. Живих старших родичів вже не було, тому почав складати родове дерево за знайденими документами та за уривчастими спогадами.
Два поранення і 9 травня у Берліні
Його дід по батькові, Тимофій Іванович Конопленко, розповідає чоловік, був уродженцем Омської губернії. У 33-річному віці його мобілізували до лав Червоної армії. На той момент він був одружений і мав трьох дітей. Найстаршим був батько Вадима (ще двоє дітей народилися після війни).
Тимофій служив старшиною 241-ї окремої роти зв’язку 905-го стрілецького полку 248-ї стрілецької дивізії.
Пройшов усю війну, зокрема брав участь у Сталінградській битві й визволенні Одеси.
Газетна стаття про це зберігається в родинному архіві.
Під час бою, вже будучи пораненим, він не полишив своїх обов’язків, полагодив десять поривів і відновив лінію зв’язкуВадим Конопленко
«У Сталінграді він був кулеметником і пройшов від Сталінграда до Берліна. У нього на фронті було два поранення. Перше дістав під Харковом. Знаю за розповідями, що до тями він прийшов аж в Астрахані, у шпиталі, куди його евакуювали. Лікувався десь місяць і повернувся на фронт. Був уже не таким боєздатним і став старшиною роти зв’язку. І в цій якості він дійшов до Берліна. Друге поранення дістав уже наприкінці війни, буквально за кілька днів. У мене є документ, де сказано, що 29 квітня 1945 року під час бою, вже будучи пораненим, він не полишив своїх обов’язків, полагодив десять поривів і відновив лінію зв’язку. Через ці поранення він був потім визнаний людиною з інвалідністю другої групи, до кінця життя мучився головними болями через контузію», – розповідає Вадим Конопленко.
«Продавав квіти, щоб були гроші на застілля з побратимами»
За мужність у боях під час Другої світової Тимофій Конопленко був удостоєний двох орденів. Повернувшись додому, він працював у конструкторському бюро «Південне», яке зараз є одним з провідних космічних підприємств України.
Напередодні 9 травня дід зрізав квіти – і їхав продавати їх на вокзал. Отримував гроші, щоб у бабусі нічого не просити, – на «фронтові сто грамів»Вадим Конопленко
За натурою був мовчазним і згадувати про війну, каже його онук, дід не любив.
Школярем Вадим запам’ятав дідову традицію відзначати 9 травня.
«Я був десь у четвертому-п’ятому класі, дід уже був уже пенсіонером. Ми приїздили до нього, він жив у тупику 15-го трамваю, у власному будинку. Пам’ятаю, що напередодні 9 травня дід зрізав квіти – у них було багато квітів на городі – і їхав трамваєм продавати їх на вокзал. Отримував гроші, щоб у бабусі нічого не просити, – на «фронтові сто грамів». А потім, на 9-те, він їхав до своїх бойових побратимів, сідали, щось згадували. Так, як і ми робимо. Я теж нікуди на офіційні заходи не ходжу, не дуже люблю це», – говорить Вадим.
«Єдине хобі, пам’ятаю, було в нього – голуби. А ще він мав дуже вірного пса, вівчарку. Якось дід захворів і лежав два місяці у військовому шпиталі. Псові обіцяли, казали: «У понеділок дід повернеться, у понеділок повернеться». Пес дуже тужив за дідом. Коли якогось понеділка дід не прийшов – пес помер. А діда виписали не в понеділок, а в середу… Ось така історія», – додає Вадим.
Служить онук, служить правнук
У дечому, каже Вадим Конопленко, його доля нагадує долю діда-фронтовика. Зараз він, як дід, служить командиром одного з підрозділів зв’язку в Повітряних силах ЗСУ.
За плечима в чоловіка – служба на підводному човні в Севастополі – це було за часів СРСР, а також участь в антитерористичній операції на сході України в 2014-2015 роках.
Вадим зізнається: тоді до українського війська він пішов добровольцем, хоча вдома сказав, що за повісткою. Потрапив до 43-го окремого мотопіхотного батальйону «Патріот», у його складі він пройшов «гарячі» точки Луганщини та Донеччини.
Всю зиму ми тримали відрізок у 12 кілометрів від Попасної до ГірськогоВадим Конопленко
«Я зрозумів, що якщо не піду я добровольцем, то піде мій син. І я пішов. Так склалося, що це була рота охорони, яка мала охороняти якісь склади, але перша пішла «на передок». Нашу роту, сто людей, відрядили до 17-ї Криворізької танкової бригади. Всю зиму ми тримали відрізок у 12 кілометрів від Попасної до Гірського. Бомбили нас добряче. Тримали оборону всю зиму, з жовтня 2014-го по березень 2015-го. Потім були Курдюмівка та передмістя Горлівки. Своє завдання ми виконали, я вважаю, на 100%. Нам був наказ тримати цю оборону, й ми її тримали», – згадує Вадим.
На службі в Збройних силах України – і син Вадима, правнук Тимофія, Євген Конопленко. 32-річний представник родини за «мирним» фахом – інженер автомобільного транспорту – є учасником АТО-ООС.
Під час подій на Донбасі він три роки прослужив в українському війську за контрактом. Зараз, каже, виконує завдання за призначенням.
«У Костянтинівці служив, у Соледарі майже рік провів, возив «Гради» до Ізюму. Може, нічого надто героїчного в цьому немає, але вони з хлопцями виконують завдання, які їм дають», – говорить його батько Вадим.
У кожного покоління – своя війна
Розмірковуючи про історію свого роду, Вадим Конопленко каже: «Є така затерта фраза: «У кожного покоління своя війна». У нас в роду – так. Моїх батьків наче війна не застала, але вони пережили її в дитячому віці. У матері був шрам на нозі – від війни, повоєнний. Дітьми вони збирали мерзлу картоплю в полях і підірвалися на міні. Сусідський хлопчик загинув, вона вціліла. Таких випадків буде чимало й після цієї, сучасної війни... Як можна взагалі ставитися до війни? Це горе нашого життя», – говорить Вадим.
Чоловік зазначає, що не занепадає духом і вірить у закінчення війни й у перемогу України.
Єдине, за що молюся, – щоб все закінчилося. Нам не потрібна передишка, вона нам нічого не дасть, нам потрібна перемогаВадим Конопленко
«Єдине – сподіваюся, щоб мої хлопці, які «на передку», залишилися живими. Я вже скількох поховав… «Каскад» загинув з Кам’янського, у нього п’ятеро дітей залишилося. У мого побратима, у «Доброго», два місяці тому син загинув. У мого друга в Харкові на початку війни загинув син, а зараз, місяць тому, загинув і він сам. Єдине, за що молюся, – щоб все закінчилося. Нам не потрібна передишка, вона нам нічого не дасть, нам потрібна перемога. Я знаю одне: усі війни закінчуються миром, усі – головне, що ми й наше керівництво твердо знали, якого саме миру й на яких умовах ми хочемо», – додає учасник російсько-української війни, нащадок фронтовика Другої світової.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
Загалом, за час повномастабної війни від 24 лютого 2022 року по кінець червня 2024 року ООН верифікувала дані про щонайменше 33 878 постраждалих цивільних, серед них 11 284 загиблих.
Реальна кількість втрат, зазначають експерти, набагато більша. Тільки під час блокади і бомбардування Маріуполя, як заявляє українська влада, могла загинути понад 20 тисяч людей.
Форум