Дніпро – У Дніпрі, в Музеї АТО, організували акцію «Дві війни – Україна одна», присвячену Дню пам’яті та примирення, який відзначають 8 травня. Музейні співробітники презентували історії родин, де два покоління є учасниками двох різних воєн – Другої світової й сучасної війни України з Росією на Донбасі. На зустріч запросили бійців, які пройшли «гарячі» точки українського Сходу, разом з їхніми бабусями та прабабусями, які бачили й пам’ятають іншу війну. Радіо Свобода поцікавилось історіями двох таких сімей.
Драматична історія кохання прабабусі й прадідуся учасника бойових дій на Донбасі Сергія Єлисєєва бере свій початок з передвоєнного часу. Анна Захарова і Павло Соковець познайомились на Тамбовщині, в місті Рассказово, де Анна працювала медсестрою в лікарні.
Їх розділила війна: у 1941 році молодий лейтенант, випускник військового училища Павло став сапером-мінером, а Анна – також записалась на фронт. Перед розлукою закохані обмінялись світлинами.
Анна не доїхала до місця призначення – тяжко захворіла й дивом вижила. Ставши на ноги, вже 1943-го, вона все ж таки здійснила свій намір – стала медсестрою в авіаційному винищувальному полку.
«То була страшна війна. Як ми залишились живими, не знаю. Треба, щоб зараз берегли землю, людей, жили спокійно, раділи життю», – сказала Анна Соковець, учасниця Другої світової війни.
Розлука довжиною у війну
Кілька років тривав незримий зв’язок між Анною і Павлом – листування. Лише після війни юнак та дівчина знову зустрілась. Пожовклі аркуші, написані бабусі дідусем, тепер дбайливо зберігають в родині. Онука Анна каже: бабуся-фронтовичка, її тезка, завжди для неї – взірець.
З дідусем вони листувались всю війну, дуже багато листів залишилось. Але багато писати не можна було – все це перевірялось цензуроюОнука Анна
«Бабуся завжди була для мене «залізною леді». Я нею пишаюсь з дитинства, намагаюсь на неї рівнятись. Обираючи іноземну мову в школі, я обрала ту, яку вчила бабуся, – німецьку, обираючи професію, я обрала її професію. Бабуся розповідала важкі історії, коли вони рятували поранених. В одного бійця поранення було в живіт, весь кишківник був зовні, обліпили мухи. Вона каже йому: «Будеш жити». І він вижив, от такі сильні були воїни… А з дідусем вони листувались всю війну, дуже багато листів залишилось. Але багато писати не можна було – все це перевірялось цензурою. Листи однотипні: «У мене все добре, бажаю здоров’я, цілую, мила Анечко». Для мене це історія моєї родини, татова лінія. Читаю ці листи – іноді посміхаюсь, іноді плачу. Дідуся я не пам’ятаю. Він помер, коли мені було два роки, тому для мене це – пам’ять», – розповіла Радіо Свобода Анна Соковець, онучка Анни Соковець, яка пройшла Другу світову.
Нащадок Анни і Павла – Сергій Єлисєєв – теж воював. Учасник Революції гідності, він пішов на фронт рівно через 73 роки по тому, як це зробили його предки, – у серпні 2014 року. Служив у полку «Дніпро-1». Із п’ятірки друзів додому повернулись тільки двоє, один із них – Сергій.
Учасники двох воєн: Дмитро і його бабуся Катерина
Бабуся учасника бойових дій на Донбасі Дмитра Кошки Катерина Безкоровайна – росіянка за походженням. Пройшла Другу світову війну в складі полкової санроти однієї зі стрілецьких дивізій 3-ї гвардійської армії, дійшла до Берліна.
Найстрашніше – коли йде бій і обстрілКатерина Безкоровайна
«Ми ж були «комсомольці-добровольці» і я добровільно пішла на фронт. Мені було 18 років. Ми з полю бою витягували поранених. Де кричать, ми до них підповзали чи підбігали, надавали першу допомогу, а потім витягували і відправляли машинами в медсанбат. Найстрашніше – коли йде бій і обстріл, коли «Катюші» наші стріляють, земля дрижить, дуже страшно. Нас пішло багато пішло, але дехто злякався і повернувся. А мені вертатись нікуди було, бо там уже був німець. Так я вже була до самого кінця війни. Пройшла шість країн. Закінчила війну в Празі. І зі своїм чоловіком познайомилась на фронті. Якось ішла на КП дивізії, де мене мали приймати в кандидати партії, а він мене підвіз. А в 1948 році ми одружились, ми поїхали жити в Польщі, він працював у посольстві. У 50-му році ми приїхали в Україну, тут донька народилась, онуки, правнуки», – каже Катерина Безкоровайна, учасниця Другої світової війни.
Коли в Україні почалась війна, він теж пішов добровільно, був поранений, повернувся, тепер працюєКатерина Безкоровайна
У свої 95 років жінка не втрачає оптимізму. Щодня вона намагається проходити 5 кілометрів, захоплюється скандинавською ходьбою. А ще – дуже пишається своїм онуком, колишнім бійцем 20-го батальйону, який пішов воювати 2014-го. Він брав участь у боях за Мар’їнку, Красногорівку, Авдіївку, був тяжко поранений.
«Хороший хлопець, пішов моїм шляхом. Коли в Україні почалась війна, він теж пішов добровільно, був поранений, повернувся, тепер працює. Дуже пишаюсь ним», – каже бабуся.
Її онук Дмитро Кошка не приховує: після того, як сам побував на фронті, став краще розуміти свою бабусю.
Бабуся часто казала, що ніколи не могла подумати, що внукам також доведеться бачити те, що бачили вони. Вони воювали, щоб ми цього не побачилиДмитро Кошка
«Мені стало легше спілкуватись з бабусею: я щось почав розуміти, і вона розуміє, що я почав розуміти. І замість стандартних історій про війну, іноді я вже можу випитати у неї щось таке, про що зазвичай не згадують. Мені подобаються дві фрази. «Війна ніколи не буває однаковою». І – «війна ніколи не змінюється». Коли читаєш «На Західному фронті без змін» – там абсолютно ідентичні емоційні переживання описані, я був вражений. При цьому війна дуже не схожа на ту, яка зараз точиться на сході України. Бабуся часто казала, що ніколи не могла подумати, що внукам також доведеться бачити те, що бачили вони. Вони воювали, щоб ми цього не побачили. Мої хлопці на фронті також казали: я пішов, щоб мої рідні, моя сім’я, мої друзі не побачили того, що ми бачимо тут. Це така спільна риса війни», – зазначив учасник бойових дій на Донбасі Дмитро Кошка.
Історії солдатів двох воєн
У дніпровському Музеї АТО збирають історії учасників двох воєн – другої світової й сучасної війни на Донбасі – у рамках двох проектів «Друга світова війна: спогади очевидців» та «Місія третього покоління». Записали майже сотню інтерв’ю з воїнами – тодішніми й теперішніми. Співробітниця Музею АТО Ірина Рева досліджує те, як травматичний досвід предків, зокрема, участь у війні, вплинув на нащадків, на їхнє рішення йти захищати незалежну Україну.
«Є певний зв’язок між поколіннями. У мене було кілька розмов, коли я запитувала воїнів Другої світової, що вони найбільше цінують в людях. Вони говорили: чесність і певну справжність. Мені здається, саме оця чесність, готовність захищати притаманна і їхнім онукам – судячи з тих характеристик, які дають бійцям їхні бойові товариші. Це, мабуть, і є така родинна чеснота», – зазначила в коментарі Радіо Свобода Ірина Рева.
8 травня в Україні відзначають День пам’яті та примирення.
