Білоруська редакція Радіо Свобода запитала нобелівську лауреатку (2015-й рік) письменницю Світлану Алексієвич про те, якою вона бачить війну Росії проти України і що відчуває, усвідомлюючи, що з території Білорусі ракети летять на українські міста. 31 травня Алексієвич відзначає своє 75-річчя.
– Кілька ваших книжок розповідають про екзистенційний досвід воєн: «У війни не жіноче обличчя» – про досвід Другої світової війни, «Цинкові хлопчики» – про досвід афганської війни СРСР. Чи схожа нинішня війні Росії проти України на ті війни, які ви вивчали? Чи ця війна чимось унікальна?
– Спільним для всіх війн є те, що треба вмирати.
Дивлюся один блог, а там щодня нові фото вбитих українських хлопців. Одразу згадуються фотографії загиблих, які мені показали жінки, які пройшли Другу світову війну. Це відчуття зникнення людини, воно об’єднує всі війни.
Щодня нові фото вбитих українських хлопців
Нам здається, що ця війна відрізняється, мабуть, своєю віроломністю. Цього ніхто не очікував, нас виховували в радянському ідеалізмі, що Друга світова війна – це остання велика війна. Мої героїні з «У війни не жіноче обличчя» розповідали, що 9 травня 1945 року під салютом на честь перемоги розстріляли всі патрони. Їм здавалося, що більше такої війни не буде. Але не минуло й ста років...
Особливістю цієї війни є наявність штучного інтелекту, дронів. Людина прагне вбити іншого, але не померти самому.
Теперішню жорстокість росіян не можна пояснити
Герої та героїні моїх книг про Другу світову війну говорили, що всі вони готові померти. Тепер людина не хоче помирати.
Дрони над Москвою раніше неможливо було уявити. Нові технології дивують у цій війні, а інші речі – ні.
Але жорстокість російської армії. Це щось незрозуміле.
Я стільки почула розповідей білорусів, українців, росіян про Другу світову війну. Я знаю про багато жахів, які тоді були, але теперішню жорстокість росіян не можна пояснити.
– Російський соціолог Олексій Рощін провів ряд опитувань у фокус-групах з російськими респондентами в низці регіонів РФ. Розмова йшла про війну. Він писав, що в цих фокус-групах фіксував різні емоції – гнів, обурення, захоплення, жаль, натхнення. Але сорому за те, що робила Росія, майже не було.
Як думаєте, росіянам колись буде соромно за цю війну?
– Колись, можливо... Коли буде інше покоління. В Росії достатньо чесних людей, може їм буде соромно.
Можливо, спочатку з'явиться страх, а потім сором
Люди грали у багато в комп'ютерні ігри-війни. Для багатьох нинішня війна – це та сама гра, вона десь далеко в Україні. Можливо, після безпілотників над Москвою це сприйняття зміниться на відчуття, що воно вже не там, а тут. Можливо, спочатку з'явиться страх, а потім сором.
– Вас взагалі щось дивує в реакції російського суспільства на війну?
– Зараз я живу в Берліні, щодня бачу в кіосках газети з карикатурами на Путіна. Він мене не здивував, а от російський народ – здивував.
Путін мене не здивував, а от російський народ – здивував
Коли жінка каже, що в Харкові розбомбили будинок її сестри, але при цьому вона заявляє, що любить Путіна... І це через страх...У її словах страшенна щирість.
Я часто думаю про те, що сказала б про нинішню війну героїня моєї «У війни не жіноче обличчя». На жаль, я не можу з ними поговорити, їх уже немає на світі.
– А білоруси відповідальні за агресію? Аргументів про те, що «ні» багато: Лукашенко нелегітимний, це його війна, був 2020 рік, коли його намагалися скинути, але не вийшло, білоруська армія досі не воює, півроку не було ракетних і дронових атак із території Білорусі. Чи достатньо цих аргументів, щоб сказати, що білоруси не несуть відповідальності?
– Російські солдати привезли з України багато побутових речей – холодильники, пральні машини. Спочатку відправляли ці речі собі, в Росію.
Білоруси купували ці речі у них
Але потім стало важко, і в Гомельській області відкрили ярмарки, де те все продавали. І білоруси купували ці речі у них. І це по мені дуже вдарило.
Толстой десь писав, що людина текуча.
Я зараз розмовляю зі своїми друзями, які живуть у Москві.
Деякі з них кажуть: все складно, можна по-іншому подивитися, у нас в країні війна, ми повинні бути зі своєю країною. Ці слова я чую від дуже розумних людей.
За ці 15 місяців мені було багато разів і страшно, і соромно.
Повністю читайте тут
