Село Благодатне Чорнобаївської громади, що на Херсонщині, пробуло в російській окупації дев’ять місяців. Росіяни самі обстрілювали населений пункт, щоб видати це за дії ЗСУ, кажуть місцеві. За цей час у селі понівечили кілька десятків хат, загинули люди.
Одна з жительок під час окупації втратила батьків – від осколків снарядів мати загинула через 40 днів після батька, в іншої – окупанти викрали домашні речі, тримали під прицілом чоловіка, звинувачуючи в «коригуванні вогню».
Усього в селі мешкало до тисячі людей, а під час окупації було 170. Що пережили вони з березня по листопад 2022-го, як зустрічали звільнення та чи оговталося село від пережитого? Про це Радіо Свобода запитало чотирьох жінок із Благодатного.
«Літало туди-сюди. Село було як бейсбольна сітка»
До початку повномасштабної війни Ольга Решітько працювала санітаркою в лікарні Херсона. Розповідає, що 24 лютого застало її на роботі, на зміні. О 5-й ранку почули вибухи, а о 6-й над лікарнею пролетіли перші снаряди. Жінка останнім «дизелем» помчала додому, у село – до дітей і чоловіка.
25 лютого Благодатне вже було під обстрілами, а 26-го ввечері в нього зайшла російська техніка, згадує Ольга.
«Майже дев’ять місяців ми прожили в підвалі в свекрухи, бо в неї був підвал, а у нас вдома – не було. Поставили ліжка і жили. Уже через тиждень їхня техніка каталася по селу повним ходом. Світла вже не було. Десь 13 березня вони заявилися до нас. «Води набрати!». Ми: «Немає світла, немає й води. У нас централізоване водопостачання». Мародерили по пустих будинках, забирали все, що бачили. У мене вдома забрали посуд, які харчі були – забрали. «Мы тоже хотим есть из красивых тарелок», мовляв. Були й буряти, і росіяни, й інгуші. По каналу в нас вони окопалися – там були їхні позиції. Літало через наше село – туди-сюди. Село було як бейсбольна сітка... Але якщо наші били – то вони били красиво, в село не летіло, а по них. А ті – і по хатах, і людей вбивало», – говорить Ольга.
На момент окупації її доньці було 6 років, синові – 8, розповідає жінка. Дітей налаштовували – не панікувати, а дбати про свою безпеку.
«Ми вже зрозуміли: якщо їх в селі немає, техніка не їздить, то зараз буде обстріл, ховайся. Якщо десь вже летіло-свистіло, діти знали, що треба ховатися в підвал. Раз вони потрапили під осколки. Вибігали з хати, тільки-но в погріб – а осколками засипало. Ми старалися менше при дітях говорити, менше нагнітати. Вже після визволення, коли приїздили психологи і працювали з дітьми, вони сказали, що нам вдалося зберегти дітям психіку», – говорить Ольга.
Не злякалися діти, згадує вона, навіть однієї ночі, коли окупанти прийшли з «візитом». Ольжиного чоловіка разом із сусідом запідозрили в «коригуванні вогню» для ЗСУ.
Виходжу, бачу: дві тіні. А це – російські солдати. А мої хлопці обоє стоять під прицілом автоматниківОльга Решітько
«Я приготувала вечерю. Діти вже покупалися і в підвал спустилися. Хлопці – чоловік і сусід, бо він жив з нами, разом харчувалися, – пішли купатися в літній душ. Виходжу, бачу: дві тіні. А це – російські солдати. А мої хлопці обоє стоять під прицілом автоматників. Мій чоловік і сусід. Робили «переворот» у сусіда, і в нас. «Нам сказали, что вы корректировщики». Я кажу: «Який коригувальник? У нього двоє малих дітей». 40 хвилин тривав обшук. А один 40 хвилин: «А почему вы не выезжаете? Куда – в Россию. Россия большая. А минометного обстрела вы не боитесь?». Саме – мінометного! Тобто вони знали, чим самі по нас стріляють», – каже Ольга.
Хліба в селі не було перші два тижні, а потім раз на тиждень, по суботах, стали возити з Херсону. За ним вишиковувалася черга.
«По дві-три буханки давали на родину. Його привозили – він уже був черствий. А іноді – і цвілий. Але ми брали, бо що робити. У нас були деякі запаси харчів. Ті люди виїхали – віддали харчі, ті – так само. Крупи, каші варили. Ті каші, які раніше мої не їли і дивитися не хотіли, – все йшло», – каже жінка.
11 листопада, у день звільнення села, Ольга була у своєї мами. Жінки пили чай. Згадує: у селі панувала незвична тиша, ні вибухів, ні стрілянини.
А раптом ви переодягнені? Коли один із бійців каже: «Паляниця!». Наш «пароль»!Ольга Решітько
«Сиджу, спіймала зв'язок і балакаю з зятем по телефону: Кажу: «А як зайдуть наші, то які у них стрічечки будуть?». Він каже: «Жовті, зелені або сині». Коли повз вікна, дивлюся, двоє пройшло. Стрічки – жовті. Кажу: «Здається, наші зайшли!». Я бігом на велосипед, мчуся до родини: «Наші зайшли!». Виходимо – а вони вже йдуть по нашій вулиці. Одна з жінок, баба Люся, підходить, обіймає, цілує. А інша – стоїть, руки мне. «А раптом ви переодягнені?». Бо казали, що такий випадок був у Правдиному, боялися спершу. Коли один із бійців каже: «Паляниця!». Наш «пароль»! Зустрічали, раділи, не вірилося», – каже жителька села.
Наразі, говорить Ольга, село трохи оговтується від окупації. На новий рік у Благодатному не було світла, але завдяки українським військовим була і ялинка, й подарунки для дітей.
«Трошки оклигали, але важко. На роботу не вийдеш, бо Херсон – під обстрілами. Виживаємо городами. Дають гуманітарку. На дітей отримали кошти від ЮНІСЕФу», – додає вона.
Убило батька та матір, знесло пів двору…
Вчителька молодших класів Інна Слободянюк також прожила в селі всі дев’ять місяців окупації. У цей час через обстріли вона втратила обох батьків.
24 лютого, згадує, почули перші вибухи, але паніки не було. За кілька днів недалеко від села українська авіація розбила колону російської техніки, яка рухалася на Миколаїв. Російські солдати розпорошилися по місцевості, дехто – прийшов до села, а кілька росіян здалися в полон.
«Один із наших місцевих взяв трьох у полон. Всі троє були з Волгограда. Мій чоловік навіть давав одному з них телефон – подзвонити рідним. Той каже: «Маша, я попал в плен. Нас командир бросил, сам выехал, и мы попали». Один із них був поранений, наша медсестра перемотала йому голову», – згадує жінка.
Найстрашніше для Інни сталося пізніше, вже під час окупації, в липні: через обстріл на подвір’ї свого будинку загинув її 71-річний батько, а через 40 днів – 68-річна мати.
«Були дуже сильні обстріли. Їм на город прилетіло чотири міни, а п’ята – у двір. Мати кричала криком: «Заходь у підвал». Батько спускався в підвал, і їх накрило. Ударною хвилею знесло батька, знесло пів двору. А потім уже, на 40-й день, коли ми робили сорок днів по батькові, мати вийшла на вулицю, до собак – прилетів снаряд. Відірвало ногу їй, на місці відразу від рани померла. Чоловік прибіг – вона була вже мертва», – говорить жінка.
Окупанти приїхали у двір до Інни з чоловіком. Жінка розповідає, що її зять – український військовий, двічі був в АТО, тому боялися, що його шукатимуть.
«Одного називали – Чорний. «Никита Чернишов» – це я прочитала на шевроні. Іще четверо були в балаклавах, з автоматами. Заходять у двір. Я відчиняю. Думала: це по нашу душу. Відкривають вольєр із птицею. Дивляться, що у нас двоповерховий будинок – коригувальників вогню шукали», – згадує вона.
Російські військові заїздили до них додому не раз, говорить вчителька.
«Потім цей Чорний вже знав про нас усе, про нашу родину, що я вчителька знав. Він мене питає: «А почему русский язык не преподавался в школе, с какого года?». А кажу: «З 2014-го, коли анексія Криму була». Питає: «А чем вы заменяли русский язик?». Я: «Додали нам англійську мову. Я ж не міністр освіти, нічого не знаю». А чоловік мій – той нічого не боявся. Каже: «Нікіта, а кого ви тут шукали, «нациків», фашистів? Знайшли?». Той: «Нет, не нашли», – відповідає. Вони думали, що вони «освободітелі» і роздавали нам свої пайки. Ми брали, але їсти його неможливо. Ми годували цим собак, у нас тоді 12 собак було», – зазначає вона.
Росіяни просили в місцевих продуктів і води, не дати було неможливо, говорить Інна.
«Просили яєць – я дала десяток. Хлопчина зовсім молоденький, 18 років. Розказав, що з Криму, що вдома чекає мама, що невдало підписав контракт – 20 лютого підписав, а 23-го їх уже сюди перекинули. Саня Самофалов з 56-ї – назвав себе. Вдруге приїздив за картоплею, я винесла, а він попередив, що буде наступ на Миколаїв, що буде гаряче, що треба ховатися. Так і було», – згадує жінка.
А коли вже зайшли наші, я так сміялася: «А де ж французи, а де американці?». Зайшли свої хлопці, гарні, добре одягнуті, форма красиваІнна Слободянюк
Напередодні звільнення села, розказує Інна, до них постукав один із російських солдатів.
«Каже: «Выезжайте, скоро тут будет очень жарко. Сюда идут 10 тисяч наемников – американцы, французи, негры. Выезжайте в Россию, ничего не берите, там вам дадут дома». Тобто він і сам у це вірив, як зачумлений, у полоні пропаганди… А коли вже зайшли наші, я так сміялася: «А де ж французи, а де американці?». Зайшли свої хлопці, гарні, добре одягнуті, форма красива. 59-а бригада. Один жартує: «Ось наш Семен – буде Семом, а Микола – Ніколя». Ми накрили стіл, ми не вірили», – згадує жінка деокупацію.
Зараз, говорить Інна, хату й двір, де жили батьки, потроху відбудували. Там тепер живе донька з онуками. Вчителі сподіваються, що новий навчальний рік у місцевій школі розпочнуть офлайн. Ремонтують її клас, побитий осколками мін.
«Таке пережити – значить, нам треба жити. Я на всі дрібні проблеми дивлюся тепер як на несуттєве. Слава Богу, що настає ранок. Бо раніше ми лягали спати і не знали, чи прокинемося», – додає вчителька.
«Росіяни грабували будинки, де не було господарів»
Наталя Мокєєва – завідувачка місцевої бібліотеки. В окупованому Благодатному їй довелося провести кілька місяців. На три місяці вона виїздила до брата, але потім не витримала – повернулася додому. Рятувало рукоділля і маленький радіоприймач, з якого можна було почути українські новини.
У мене був маленький радіоприймач, я його вмикала ледь-ледь, щоб послухати новиниНаталя Мокєєва
«Щоб цього всього не бачити, я відволікалася вишивкою. З ранку до ночі я вишивала картини – хрестик за хрестиком. Сиділа біля вікна, бо ж не було світла. Не було ні води, ні газу, ні зв’язку. У мене був маленький радіоприймач, я його вмикала ледь-ледь, щоб послухати новини, зачиняла вікна – не дай Боже, щоб хтось почув українську мову. Старалася нікуди не виходити. У нас тут ходили російські гроші, пропонували «референдум». Росіяни ходили й по будинках, грабували будинки, де не було господарів. Вони тут і корів забирали, і господарство», – каже Наталя.
Запам’ятала жінка й свої розмови з окупантами. Одного разу вони хотіли розстріляти її собак, другого – шукали молодих дівчат.
Відчиняю двері: стоять чотири буряти і росіянин. Вони шукали молодих дівчатНаталя Мокєєва
«Одного разу вискочили мої собачки, бо я ще підгодовувала чужих собак, – шкода було. Дві собаки вискочили – чогось вони дуже гавкали на них. Один взяв автомат і хотів стріляти. Виходжу і кажу: «Я тебе прошу, не стріляй у моїх собак». Розплакалася… Приходили і в будинок до нас. Я не пам’ятаю їхні обличчя – з переляку. Я думала, чоловік прийшов. Відчиняю двері: стоять чотири буряти і росіянин. На нозі – біла пов’язка. Вони шукали молодих дівчат. Кажу: «Ви їх тут не знайдете, залишилися одні бабусі й дідусі», – розповіла Наталя.
Після 10 листопада, коли Благодатне звільнили українські військові, Наталя з чоловіком прийшли до бібліотеки в будівлі сільради. Скрізь був бруд, двері й стіни – понівечені.
«Не знаю, що вони тут шукали – не тільки в бібліотеці, а й по всій сільраді лазили. Напорядкували нам тут», – говорить бібліотекарка.
Зараз жінка займається відродженням бібліотеки: у приміщенні зробили ремонт, упорядкували вцілілі книги. Російськомовну літературу відокремили – її спишуть, аби на її місце придбати нову, сучасну українську книгу.
«Вони вимагали від мене здати військового»
Антоніна Бугайова – сільська староста. В окупації в Благодатному вона прожила кілька тижнів. Тоді у неї померла мати. Поховали, каже жінка, – як змогли, під обстрілами: у дерев’яному ящику, підстеливши соломи.
У цей час росіяни також застрелили місцевого хлопця. Той порушив заборону на вихід із села – йшов до сестри ближчим шляхом, через цвинтар. Куля перебила йому артерію, стік кров’ю на місці.
Самій же Антоніні окупанти погрожували, зокрема хотіли примусити здавати українських військових, учасників АТО.
Я так кричала, сусіди тримали, бо боялися, щоб мене не застрелилиАнтоніна Бугайова
«У мене була чітка настанова місцевим: не дай Боже, не давати й не продавати самогон росіянам. Бо ми знаємо, що таке п’яні солдати. Ну й увечері вони до мене – на розбірки. «Ви заборонили місцевим нам допомагати». Погрожували спалити хату. Одного разу прийшли і почали мені розповідати, як треба працювати. А я того дня якраз поховала маму. У мене сталася істерика, я так кричала, сусіди тримали, бо боялися, щоб мене не застрелили. А потім мене попередили... Вони вимагали від мене здати одного військового, ВДВшника, давали два дні на це. Я плакала, але вирішили виїздити. Виїхала в Херсон», – згадує жінка.
Повернулася додому вона аж у листопаді, після деокупації села. Картина, яку застала, була страшна. Із 330 будинків 86 пошкоджено, зокрема сільська рада. До ладу все приводили власними силами. У сільраді створили «пункт незламності» зі «старлінком» і буржуйками.
«Є незначні, здавалося б, пошкодження хат. Люди проходять: «У мене два вікна пошкоджені». Ми прийшли, склали акт, записали. Але потім виявляється, що і дах пошкоджений, і стіни тріщинами йдуть. З часом. Бо коли гепали, здригалася земля», – говорить староста Блгодатного.
Зараз до села возять гуманітарну допомогу – харчі, посуд, одяг, постіль. Роздавали й буржуйки, і картоплю на насіння – щоб люди могли посадити городи.
Тепер тут мріють про дитячий майданчик. До Благодатного вже повернулося багато жителів з дітьми.