Село Киселівка Чорнобаївської громади Херсонщини пробуло в російській окупації майже дев’ять місяців. Населений пункт розташований за 5 кілометрів від Чорнобаївки й був захоплений російськими військами на початку березня 2022 року. У цей час кілька жителів села загинули, ще кілька – зникли безвісти. Натерпілися, кажуть люди, і від російських обстрілів, і від мародерства російських солдатів.
Як відновлюється деокуповане село та якими надіями живуть його жителі зараз? Про це у репортажі Радіо Свобода.
Лілія Мазанова й Анатолій Винокур – подружжя з Киселівки. Розповідають: дорога біля їхнього обійстя вже в перші дні повномасштабної війни стала лінією фронту.
«Танки їхали цією нашою дорогою, «зетки» їхали. Якщо люди виходили з подвір’я або їхав хто на велосипеді – на «тих» не можна було й дивитися. Вони обстрілювали, вони вбивали людей на місці. Як впало нам на двір 15 касетних бомб! Добре, що будинок міцний, тільки шифер посипався. І вся дорога була засипана цими касетними бомбами», – каже Лілія.
«Перший місяць в окупації ми взагалі жили без хліба»
Під обстрілами, а потім в окупації ця родина прожила майже три місяці. Розповідають: двічі росіяни проводили обшуки по всьому селу, заходили чи не в кожну хату. До них не завернули – дивом. Лілія й Анатолій дуже боялися за сина, який мешкає неподалік. Він – вчитель військової підготовки в школі, вдома в нього були й бронежилети, і специфічна література.
З російськими військовими, згадує Анатолій, йому все ж довелося контактувати.
Він каже: «Сала нам!». А я кажу: «Яке сало? Хліба нема»Анатолій, житель села Киселівка
«Я з ними двічі спілкувався. Хотіли – шкарпеток, сала, води чи що. А це був перший місяць, ми жили взагалі без хліба. Борошна не було. Люди пекли хліб з висівок. А я курящий – то по 200 гривень за пачку цигарок доводилося платити… Він каже: «Сала нам!». А я кажу: «Яке сало? Хліба нема». «Води!». То я набрав їм пляшку води й вони пішли. Десь через тиждень приходило ще троє: «Кушать!»… Ночами не спав ніхто. Починають там стріляти, 5-10 хвилин – починають з іншого боку. А за селом стояли САУ. Якби ви чули, не дай Бог, такий звук – ніби вириває серце. Все вириває зсередини!» – згадує Анатолій.
«Паркан як легенда»
Окупантів дуже дратував їхній паркан, пофарбований у синьо-жовте, каже Лілія. А Анатолій додає: російські військові думали, що прийшли сюди надовго.
«Наш паркан, намальований кольорами українського прапора – він їх сильно дратував. Вони цей квадрат обстрілювали разів п’ять. Паркан у нас весь просічений… Він у нас – як легенда», – каже жінка.
Не тільки паркан наш їх дратував, а й багато хто з нас, українцівАнатолій, житель села Киселівки
«Не тільки паркан наш їх дратував, а й багато хто з нас, українців. Тут скільки техніки їхньої було, тут не було й години тиші! Вони моталися нашою дорогою – танки. Раз було – ціла колона, 30 танків поза селом ішло. На полях зараз нема жодного метра, щоб не перекопано. Окопи, бліндажі їхні в два поверхи! Ніби вони збиралися жити тут все життя!» – говорить Анатолій.
Виїхати з села сім’я змогла лише в травні. Під опіку родича довелося залишити все – і будинок, і майно, і двох улюблених псів.
«Собаки наші плакали, як ми виїжджали, але ми не могли їх узяти… Через «рашиків» виїздили. Дуже багато було блокпостів, хабарі треба було давати, щоб пропускали. Їхали через Давидів Брід. Колону нашу обстрілювали. Початок колони обстріляли з «Градів» – люди перестрибнули в іншу машину, врятувалися. І в хвості було – три машини обстріляли», – згадує Анатолій.
Сільська бібліотека… в хаті
Повернулася родина до рідного села через тиждень після його звільнення, у листопаді. Згадують: застали незвичну картину. Будинок пошкоджений, подвір’я побите вирвами, скрізь – миші, а з гаража, де таборували російські солдати, зникли речі й інструменти.
Але чи не найбільша прикрість для Лілії – понівечена сільська бібліотека. Частину книжок жінка змогла порятувати й тимчасово забрала додому. Тепер у неї в обійсті – імпровізована хата-читальня, куди приходять за книжками діти й дорослі.
Навіть пенсіонери, не хочуть читати російською мовою. Вони хочуть українську літературуЛілія, бібліотекарка
«Це частково – мій фонд, частково – фонд, з яким нам люди допомагають. Небайдужі люди – з усієї України. Діток читаючих у нас багато. Вболіваю за відновлення бібліотеки. Щоправда, половину фонду треба буде списати, бо він російськомовний. Люди, навіть старі, пенсіонери, не хочуть читати російською мовою, навіть зарубіжних літераторів. Вони хочуть українську літературу. Потрібні книжки сучасних авторів. Відремонтуємо будівлю і перенесемо наш фонд. Хочемо, щоб в оновленій бібліотеці було не тільки читання, а й перегляд фільмів, шахи, рукоділля», – говорить Лілія.
Свято для маленьких читачів
У деокупованому селі справді є цікавість до сучасної української книги. А ще – люди тут скучили за нормальним, мирним життям. Цього дня в центрі, біля старостату, – невеличке свято. Спершу – для молодших школярів, а потім – для підлітків.
Волонтери «Січеславської Просвіти» з Дніпра привезли їм подарунки – книжки та солодощі, а також влаштували майстер-клас з виготовлення синьо-жовтих браслетів.
Хочемо своєю увагою трохи підтримати дітейСергій Тютюнник
«Ми приїхали в деокуповне село командою «Просвіти» за підтримки американських партнерів із Razom for Ukraine. Це проєкт, в якому ми популяризуємо книжки, популяризуємо читання. Привезли кілька десятків книжок, солодощі. Село побувало в жорсткій окупації, тут відбувалися трагічні події. Хочемо своєю увагою трохи підтримати дітей. Це – книжки сучасних українських видавництв. Серед іншого ми привезли книжки з навчання гри в шахи», – зазначив керівник «Січеславської Просвіти» Сергій Тютюнник.
Діти й дорослі залюбки розглядають привезену літературу. Радіють і книгам, і можливості поспілкуватися.
Оксана з донькою мешкають у селі недавно. Вони – переселенки з Херсону, втекли від масованих обстрілів і підтоплення міста після руйнування Каховської ГЕС.
«Дитина і поспівала, і потанцювала, а я вперше в житті плела браслетики, дуже гарно вийшло. Люди багато прожили під окупацією, і давно не бачили свята. А такі свята роблять дітей щасливими», – говорить Оксана.
Гуманітарна допомога
У будівлі старостату, біля якої відбувається свято, зараз облаштований пункт видачі гуманітарної допомоги. Харчі та бутильовану воду доправили від ПРООН.
Волонтерка Наталя каже: таку гуманітарку люди отримують приблизно двічі на місяць: по коробці на людину. Зараз треба роздати півтори тисячі коробок.
«Тут у мене ця робота – на волонтерських засадах. А загалом я – соцпрацівник, доглядаю за літніми людьми. Прожила в селі всю окупацію, не могла кинути моїх бабусь», – говорить Наталя.
Порятований «Кобзар»
Усю окупацію прожила в Киселівці й вчителька української мови місцевого ліцею Алла Проценко. Каже: коли село було захоплене, росіяни викрадали місцевих жителів. Також через російські обстріли в населеному пункті було понівечено важливі об’єкти: школу, дитсадок, поліклініку, старостат, зупинки.
«Не хочеться згадувати про окупацію. Важко, звичайно. Хотілося б взагалі про це забути: про рашистів, про свавілля, про вибухи, про небезпеку, про постійну чистку мобільних. Ми не виїжджали, у нас на це були об’єктивні причини. Але всі 9 місяців ми вірили. Тут, за кілька кілометрів, стояли наші хлопці. От вони прийдуть – а зустріти нікому. Ми чекали на зустріч! А з окупантами зустрічей намагалися уникати. У нас-от приятель зник, ще 16 вересня, – росіяни приїхали додому, забрали, досі невідома доля», – говорить жінка.
Папки я свої позабирала, прапорці й «Кобзар» Шевченка, подарункове видання. Думаю: жаль, спалять же!Алла Проценко
Вчителька також згадує епізод, коли їй довелося рятувати Шевченків «Кобзар». Російські солдати облаштували свої позиції прямо біля місцевого ліцею, згадує вона. У якийсь момент вони звідти пішли, але була ймовірність, що вернуться.
«Ми побігли в школу й позабирали, що було: символіку, папки я свої позабирала, прапорці й «Кобзар» Шевченка, подарункове видання, той, що мені дітки дарували. Думаю: жаль, спалять же! Гарна така книга, я завжди на урок іду з гарною книгою. Заховала в шафу для книжок, поглибше, бо в людей були обшуки. Рашисти ці все переривали, дивилися», – говорить вчителька.
Як відновлюється вільна Киселівка
Через майже вісім місяців після звільнення від окупації село вже оговталося від пережитого й починає відроджуватися. В місцевій амбулаторії зробили ремонт зовні й всередині. Є план з відновлення пошкодженого ліцею, а потім – і дитсадка, розповідає староста Киселівки Віталій Москаленко.
«2–3 березня 2022 року у нас був перший великий обстріл, обстріляли 120-ми мінами. Попало в другий поверх дитячого садка, він в аварійному стані. Житлові будинки постраждали – на трьох немає дахів. У ліцеї вибито 122 вікна. Але ми уже підготували технічні документи й кошторис на відбудову. Сподіваємося, запустити навчання в ліцеї офлайн. Зараз також облаштовуємо укриття під ліцеєм, яке зможе вмістити 100 людей», – розповів староста.
Сам він також пробув у захопленому селі всі 9 місяців. Каже: виїхати не міг через онкохвору матір. Вона мучилася без знеболювальних, діставати ліки доводилося правдами-неправдами. За місяць до звільнення села – померла, каже Віталій.
Стріляли з автоматів тут, у центрі села, для розваги. І «кадирівці», і буряти, і білоруси були серед них. Почувалися хазяямиВіталій Москаленко
Староста підтверджує: під час окупації були випадки загибелі селян, зокрема на блокпосту росіяни розстріляли родину з онкохворим.
«Та нам ще пощастило. У нас тут не було ні катівень, нічого. Були учасники АТО тут, коло мене, – ніхто не чіпав. Страшно було: що прилетить і ці морди п’яні, з автоматами. Стріляли з автоматів тут, у центрі села, для розваги. І «кадирівці», і буряти, і білоруси були серед них. Почувалися хазяями. Ходили, робили обхід. Я не геройствував. З двору в мене три виходи. То як хто приїхав – я швиденько вибігав, а жінка казала, що мене вдома немає. Село, то ми якось виживали. Я поросят тримав, курей. Зразу було важко, а тоді в Херсон їздили за харчами», – розповідає староста про окупацію.
Є у чоловіка й думка, за яку хапається зараз, щоб жити далі. Його син і невістка евакуювалися за кордон, у Франції в них народився син.
«Народився онучок, назвали – Костянтин. Дуже хочеться побачити. А як? Поки плачеш та й усе», – говорить староста.
Наразі люди, які виїхали, поступово повертаються в Киселівку, каже посадовець. До війни тут жило майже 3 тисячі мешканців, зараз – приблизно 2200. Окрім того, наразі село приймає переселенців з більш небезпечних населених пунктів Херсонщини.
Сподіваються, що після розмінування довколишніх полів відновлять свою роботу фермерські господарства, а потім і хімічне підприємство «Полімерлак», розбите через обстріли.
