Ці жінки прожили в російській окупації неповні дев’ять місяців. Вони пекли хліб з перемеленої на дерть пшениці, аби нагодувати рідних, хапали ночами дітей і домашніх тварин, щоб сховати в погребі від обстрілів, ділилися сіллю, сірниками й ліками з сусідами, бо, кажуть, треба було вижити всім, тремтіли, коли до них приходили з обшуками люди з «зетками» на касках. І весь час вірили: рано чи пізно їхнє село буде визволене.
Киселівка Чорнобаївської громади Херсонщини була окупована в перші дні повномасштабної війни, у березні 2022-го, а звільнена в листопаді минулого року. За цей час у селі загинули кілька людей, ще кілька зникли безвісти.
Радіо Свобода записало історії трьох жінок, які прожили цей важкий період у рідному селі.
«В окупації було не тільки страшно, а й огидно» – Катерина Матвійчук
Катерина Матвійчук – вчителька-пенсіонерка з Киселівки. Усі 9 місяців окупації жінка разом зі своїм чоловіком прожила в своєму селі.
24 лютого, день початку повномасштабної війни, каже вона, закарбувався в пам’яті.
«У нас на кухні дуже гучно зачиняються двері. І я, як зазвичай, вранці пішла готувати їсти, а чоловік – по господарству. Чую: «Бух, бух!». Подумала, що то він дверима. Коли він заходить, кажу, та ще з таким серцем: «Та що ж ти так дверима тими?!». А він: «Які двері? Війна почалася!». Я так, як стояла, так і сіла. Я не повірила. Не хотілося вірити, доки в село не зайшли рашисти (російські військові – ред.)», – каже вона.
Уже на початку березня вулицями почала їхати російська техніка, окупанти зайшли в село. У Киселівці зникло світло, магазини були зачинені, стало сутужно з харчами, згадує Катерина.
«Це настільки було страшно й огидно! Не вірилося, що таке може бути. Досі не вкладається в голові: здається, що якийсь фільм жахів подивилася. Газ був майже постійно. Але з харчами було важко. Як ми виживали? У нас не було ніяких запасів. Я в колеги цукор брала, бо діти з міста приїхали, а в мене немає», – говорить вона.
Перший місяць селяни були змушені жити без хліба. Пекли домашній, з перемеленої на дерть пшениці.
Чоловіки призвичаїлися перемелювати пшеницю, відсівали перемелене, оту «мучку» брали й пекли з неї хлібКатерина Матвійчук
«Чоловіки призвичаїлися перемелювати пшеницю, відсівали перемелене й оту «мучку» брали, й пекли з неї хліб. Та випічка дуже тріщала на зубах! Мої внуки так їли ті пироги, які я їм пекла з тієї «мучки». «Бабусю, такі смачні!». А коли вже з’явився звичайний хліб, я думаю: як ми отой їли? Той смак і хрускіт на зубах я досі пам’ятаю», – говорить вона.
Місяць разом з Катериною й чоловіком прожила її донька з двома дітьми-близнятами. Дітям тоді, каже, було по 9 років. Усі разом ховалися в погребі. Обстріли бували й удень, і вночі. «Прилітало» й у двір, і на город. На її обійсті «зчесало» горіх. Попри все, селяни працювали на землі.
«Ми спершу не знали, як ховатися. Не знали, що не можна бігти в погріб, коли воно вже стріляє. Беремо на оберемок дітей – і в погріб біжимо. А серед ночі… Бували такі ночі: у нас великий диван, що розкладається, – донька, двоє дітей і ми з чоловіком, уп’ятьох впоперек лягали в одній кімнаті. Разів три, чотири, а то й п’ять за ніч піднімали дітей, бігли в погріб. Діти плачуть, погріб вогкий, це вже потім ми трошки обладнали. Коли діти поїхали, ми там ночували постійно. Місяців три-чотири підряд. Вдень виходили, навіть город садили. Бахкає – садимо. Я вийшла на город, сапала – і тут летить. Дивлюся, сусід біжить з городу. А я падаю! А як правильно падати – не знала. Це зараз смішно, а тоді не дуже», – розповідає жінка.
Дуже часто було так, згадує колишня вчителька, що окупанти заїжджали й стріляли з іншого боку, щоб місцеві думали, що то українська армія.
«Наші село не обстрілювали. Наші якщо стріляли, то знали куди – по їхніх позиціях. Село від наших не постраждало. Окупанти… У нас під вікнами – дорога, вони там їздили. Зранку до ночі. П’яні! Позбивали людям загорожі, в’їжджали на городи, робили, що хотіли», – говорить жінка.
Під час окупації в селі довго не було світла – люди просилися зарядити телефони до тих, хто мав генератори. Зв’язок був поганий: аби додзвонитися рідним, доводилося «вилазили по драбині до небес», говорить жителька.
Їде хлопчина на мопеді й гукає: «Наші в центрі!». Це було – не передати!Катерина Матвійчук
День визволення села – 10 листопада 2022 року – став справжнім святом для киселівців, згадує Катерина.
«Ми чекали, але сталося це раптово. Стоїмо з сусідкою на дорозі, розмовляємо. Чуємо: у центрі якісь веселі крики. Жартуємо: «А може, то наші?». Коли їде хлопчина на мопеді й гукає: «Наші в центрі, наші в центрі!». Обіймаємося, цілуємося з сусідкою, шукаємо велосипеди, їдемо в центр. А там вже наш прапор! І найдорожчі у світі наші визволителі! Це було – не передати! Ми вірили, ми дуже чекали», – говорить вона.
Допомагала вижити в окупації віра в перемогу й очікування на українську армію, каже жінка.
«Коли був «референдум», ми тиждень нікуди не виходили, замикалися в хаті. Ми з чоловіком – однодумці. Наші друзі – однодумці, сусіди. Ми намагалися не спілкуватися з великим колом людей. Іноді падали духом, не приховуватиму. Затишшя нас лякало. Коли гучно стріляли, ми раділи, незважаючи на небезпеку, бо знали, що це наші «викурюють» рашистів», – говорить вона.
Зараз одна найголовніша думка – щоб закінчилося це пекло війниКатерина Матвійчук
Зараз, додає Катерина Матвійчук, вона живе думкою про закінчення війни.
«Зараз одна найголовніша думка – щоб закінчилося це пекло війни. Дуже мрію про час, коли мої діти, внуки почуватимуться в безпеці в своїй рідній країні», – говорить вона.
«Удома були й Бандера, і Шухевич. Я години дві палила, бо боялася обшуку» – Тетяна Дружиненко
Тетяна Дружиненко – також вчителька-пенсіонерка. Вона – історик. В окупації їй довелося спалити кілька мішків українських книжок разом з українською символікою, адже, говорить, за них можна було поплатитися життям.
Жінка згадує, як для неї розпочалася повномасштабна війна: 24 лютого, далекі вибухи.
«Прокинулася від того, що до кватирки ніби петарди кидають – такі відчуття. Я не повірила, що це війна, хоча напередодні говорилося про можливий напад по телебаченню. І лягла далі відпочивати. А вранці прийшов син: «Мамо, розпочалася війна». Небо навкруги вкрите було чорним димом. То вони вже бомбили Чорнобаївку, аеропорт, мої вікна якраз туди виходять. Цей страх неможливо було передати», – говорить вона.
Жодної думки виїхати з села в неї не було, каже Тетяна. Дуже переживала за сина і його родину, хотіла, щоб евакуювалися хоч вони.
Син виїхав на початку квітня. Психіка в дітей могла б не витриматиТетяна Дружиненко
«У мене у веранді – ще батько мій так зробив, коли будував будинок, –викопаний підвал. Там дрова зберігали, консервацію. Це було актуально, потім провели газ і підвал стояв порожній. І ми туди опустили всі свої речі, документи. Тільки де вибухи – ми туди. Син виїхав аж на початку квітня. Каже: «Я не хочу хоронити своїх дітей». Вони через місяць виїхали, бо дуже страшно було з дітьми падати в підвал щоночі. Психіка в дітей могла б не витримати… Така була зневіра. І були вже влучання були в сусідні будинки», – згадує жінка.
На початку березня село зазнало сильних обстрілів. Жінка каже, російські військові «накрили» центр: пошкодили школу, дитячий садок, сільраду, поліклініку, магазини, сусідні будинки. А потім головною дорогою російські танки зайшли в село.
«Давали деяким зустрічним людям по хлібині. А чоловіки наші, фермери, бачили та кажуть: «Забрали у нас хліб, а тепер нашим хлібом нас же пригощають», – розказує Тетяна.
Селяни старалися не виходити з хат. Ділилися один з одним, чим могли: харчами, сірниками, сіллю. Сутужно було й з ліками: одну пігулку від тиску доводилося розтягувати на два дні, каже Тетяна Дружиненко:
Спасибі нашому лікареві, що він не виїхав і всю окупацію надавав нам допомогуТетяна Дружиненко
«Яка медицина?! Спасибі нашому лікареві, що він не виїхав і всю окупацію надавав нам допомогу. Потім якісь ліки з’явилися, Червоний Хрест, місцеві волонтери – їздили в Херсон, там знайомі передавали ліки. Син закупив мені ліків на місяць, щоденні – від цукрового діабету, від гіпертонії. Я місяць якось пережила. А далі – одну таблетку ділила на два дні. Помагало – не помагало, боліло – переболіло».
Після того, як через місяць після початку окупації син з дружиною і двома дітьми змогли виїхати з села, взявши з собою літню пару сусідів (евакуювалися через окуповану територію: Херсон – Снігурівка – Кропивницький) жінка, каже, лишилася в окупованому селі сама.
«Лишилася одна-однісінька. Ви не уявляєте, коли вночі стрибаєш в підвал і не знаєш, виживеш чи ні. Я дала сусідам ключі й просила: «Як завалить, то прийдіть, хоч відкопаєте». Сусід, молодий чоловік залишився на господарстві, то ми з ним товаришували. Сусіди допомагали одне одному. Залишилися кури, залишилися кози, город. І город садили під вибухами, й сапали. Зірвала спину, пішла до лікаря – він мене підлікував. І далі сапала. Попросила іншого сусіда: прийди покоси траву. Покосив. Намагалися жити нормальним життям. Зберегла і свій будинок, і будинок сина», – розказує жінка.
Під час окупації, додає, в селі зникло кілька людей. Робили російські військові й обшуки по домівках, зазначає жінка, і забирали цінні речі. Вчителька історії була змушена попалити частину своїх книжок і українську символіку.
Я – вчителька історії, у мене вдома були й Бандера, і Шухевич. Я години дві палила. Бо боялася – як зайдуть. Не все й знищилаТетяна Дружиненко
«Приходили до сусідів, до вчительки англійської мови. Проводили обшуки. Що вони шукали?.. Там, де люди відчиняли двері, проходили підвал дивилися, горище. А де не відчиняли, вибивали двері. Крали. Забирали побутову техніку, меблі. Коли були обшуки – я вже знала – і попалила дещо. Я – вчителька історії, у мене вдома були й Бандера, і Шухевич. Я години дві палила. Бо боялася – як зайдуть. Але, безумовно, не все й знищила. Почистила комп’ютер, а тоді дивлюся – скільки всього лишилося! Я як історик писала наукові роботи про учасників АТО, у мене багато матеріалу, і їхні портрети, і їхні розповіді», – каже вона.
У її двір окупанти не завернули дивом, згадує вона.
«Вулиця у мене неасфальтована, мабуть, тому не стали заїжджати. А їхали повз. Я одному хотіла глянути в очі, окупанту. Дивлюся. А він відвів очі», – пригадує жінка ще один момент.
Кілька разів передавали, що Киселівку визволили, але це була неправда, згадує пенсіонерка. Напередодні 10 листопада селом прикотилася чутка: росіяни вийшли з населеного пункту. Стало незвично тихо. Наступного дня Тетяна пішла до магазину.
Боже, їде наш! І прапор наш! Я стала на місці, кинулися до них обніматисяТетяна Дружиненко
«Виходжу з магазину – коли гуркіт. Боже, їде наш! І прапор наш! Я стала на місці, кинулися до них обніматися. 28 десантно-штурмова дивізія. Приїхали, встановили прапор, почали приходити люди. Я поїхала на велосипеді повідомляти, що прийшли наші. «Ідіть до сільради!». Зібралися. До самого вечора люди йшли вітати», – каже вона.
Зараз, зазначає Тетяна, село вже оговталося від пережитого. Люди хочуть спокійно жити й працювати на своїй землі.
Я кожен день радію, що нас звільнили. Страху вже нема – що викрадуть, що уб’ютьТетяна Дружиненко
«У нас люди трудолюбиві. То «ті» весь час їздили і дивувалися: «У вас війна, а ви городи садите». Заходили в двори, а у нас хати доглянуті, з трояндочками, з квіточками – у них такого нема. «А чье это имение?». «Та це звичайна сільська хата, люди трудяться...» А ми звикли працювати. У нас паркан хай і старенький, але побілений. Квіточки хай недорогі, звичайні, але посаджені… Син з родиною повернувся додому. Працюємо, садимо городи, син землю обробляє, садить овочі – сині, помідори, капусту, три гектари землі… Я кожен день радію, що нас звільнили. Страху вже нема – що викрадуть, що уб’ють… Вільно ходиш селом. Ми – під захистом наших військових», – радіє жителька Киселівки.
«Було страшно виявляти, що ти медик, щоб рашисти не примусили працювати на себе» – Світлана Полякова
Світлана Полякова – медсестра, працює в сільській амбулаторії. Розповідає: як тільки російські війська окупували Киселівку, вони, медики, були змушені поховатися по домівках.
Ми поховалися по хатах, бо було дуже страшно. В амбулаторію ще кілька днів приходили на роботу, постаралися спустити все, що в нас було, у підвалСвітлана Полякова
«Зайшли вони сюди на початку березня, і все, ми поховалися по хатах, бо було дуже страшно. В амбулаторію ще кілька днів приходили на роботу, постаралися спустити все, що в нас було, у підвал, бо чули, що десь так забирають і техніку, й устаткування – ноутбуки, холодильники, машинки. 2 березня були сильні прильоти, не стало світла, тоді ж була пошкоджена будівля амбулаторії. Двічі були сюди прильоти, у нас вікна вибиті. Не просто шибки– а з усім. Лікар наш їх чорною плівкою заліплював. І дах у нас був побитий», – говорить жінка.
Сімейний лікар на роботу в амбулаторію при окупантах не виходив, каже медсестра. Але він виявив громадянську мужність: лишався зі своїми пацієнтами, вів прийом у себе в дворі – в альтанці. Йому допомагали медсестри – робили уколи, ставили крапельниці.
Вони не раз лікаря нашого шукалиСвітлана Полякова
«Лікар Олександр Дудик робив призначення, а медсестричка йшла додому до людей – колола, капала. І дружина лікаря – теж медсестра. Що він призначав – вона виконувала там же, вдома. Якщо хтось лежачий чи поранений після обстрілів, а таке не раз було, то лікар наш виїжджав додому. А так – було дуже страшно виявляти, що ти медик. Ми не хотіли показуватися амбулаторії, щоб рашисти не примусили нас працювати на себе. Вони не раз лікаря нашого шукали, хотіли, щоб він тут, в амбулаторії, приймав, щоб ми відкрили заклад, щоб був їхній прапор…» – розказує вона.
З ліками в селі була проблема, розказує медсестра. Запас, який забрали з амбулаторії, був невеликим.
«Великого вибору не було – лише те, що для невідкладної допомоги, згребли в мішок і збрали. І тоді вже доходило до того, що ми давали людям по дві-три пігулки. Як десь хтось їхав на Білозерку, а в нас там наш Центр первинної допомоги, він теж не працював, але підпільно у них можна було дещо попросити з ліків. Вони ділилися. Наш лікар вилазив на дах, зв’язку майже не було, але звідти можна було зідзвонитися», – розказує медсестра.
Світлана разом з чоловіком і 12-річною дитиною всю окупацію прожили в своїй хаті. Від обстрілів, згадує, ховалися в підвалі.
«Ми обладнали підвал. В березні там було дуже холодно. Починали там спати, коли було +5, дуже холодно. Ми вдягнені, собака –з нами, пекінес. А потім чоловік облаштував трохи: провів туди газ, зробив пічку, поставили ліжко. Вранці виповзаю – виповзаю, бо який там сон у підвалі, – і думаю: «Боже, чи все ціле, бо всю ніч ходором ходило», – каже вона.
З продуктами було сутужно десь перші зо два місяці, згадує Світлана. Домашні заготовки швидко скінчилися. Їли «плациндрики» з дерті.
Коли Червоний Хрест передавав пакети й коли там був хліб – ми прямо брали й нюхали той хліб. Ми вже встигли поголодуватиСвітлана Полякова
«Консервацію без хліба не з’їси. Коли – ні хліба, ні солі… Була морозилка – там була якась качка, якісь вишні зморожені. Але не стало світла – і ми те все швидко поїли. Добре, що в одного орендаря був генератор. Із пшениці дерли дерть, і ми цю дерть пересівали на мукичку. Пекли «плациндрики». Онук приїхав, племінниця – от такі були їм «смаколики». Коли Червоний Хрест передавав пакети й коли там був хліб – ми прямо брали й нюхали той хліб. З насолодою. Це був квітень, ми вже встигли поголодувати. Слава Богу, газ був весь час, одного разу лише не було – коли були обстріли, поки не заварили трубу», – каже Світлана.
Якось до них у хату прийшли росіяни з обшуком – нічого не взяли, але дуже налякали, пригадує жінка.
«До всіх приходили з обшуками. І до нас. Шість осіб – у двір. Один пішов за мною в хату. Один з чоловіком в підвал пішов дивитися, чи ми там не ховаємо підпільників. Скрізь були – і на горищі. І з великою собакою. Я розплакалася сильно. А він: «Не переживайте!». Російською говорив. Вони ж «рятувати» нас прийшли. Дуже страшно. Якщо з тобою дитина – то тим більше. У нас на вулиці магазин, то вони через нашу вулицю їздили в магазин на БТРі, на швидкості мчалися, сиділи всі зверху, з банками пива чи якогось енергетика. На танках і БТРах – «зетки», і в них – на касках», – каже Світлана.
Найстрашнішою в окупації, згадує жінка, була присутність окупантів. Люди в селі вже знали й про Бучу, і про Маріуполь, і розуміли, що живим можна не залишитися. У день звільнення села Світлана з іншими жінками зустрічала українських солдатів у центрі.
«Спершу я не повірила. Йдуть по вулиці й кажуть: «Наші зайшли!». Як? А може, це переодягнені? Ми всі зійшлися в центр. З дому несли, що було. Хліб був удома печений – несли. Листопад, трішки був уже запас цукру, борошна. Ми вже думали: «Не дай Боже, залишимося в зиму з «цими»…» – говорить жінка.
За людей душа болить, які в окупації, які виїхали, не вдома… Хапаємося думкою за перемогу. Тільки її й чекаємоСвітлана Полякова
Згадуючи пережите зараз, жінка сама дивується. А ще – вірить у перемогу України.
«Як ми вижили? Ми ж були вдома. Молитви й рідні стіни допомогли… Дах і стіни нашої хати побиті, бо летіли уламки. Але нічого. Ми вже трішки розслабилися. Почитаєш новини – за людей душа болить, які в окупації, які виїхали, не вдома… Хапаємося думкою за перемогу. Тільки її й чекаємо», – додає вона.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
Загалом, за час повномастабної війни від 24 лютого 2022 року по кінець червня 2024 року ООН верифікувала дані про щонайменше 33 878 постраждалих цивільних, серед них 11 284 загиблих.
Реальна кількість втрат, зазначають експерти, набагато більша. Тільки під час блокади і бомбардування Маріуполя, як заявляє українська влада, могла загинути понад 20 тисяч людей.
