Кость Хмелевський
Анастасії Трофименко 37 років і вона з Херсона. Рік тому разом із родиною жінка виїхала з окупованого міста до Грузії, і за цей час створила новий бізнес у чужій для себе країні, попри те, що в Україні вона такою діяльністю не займалася. «Радіо Свобода» відвідало заклад біженки у Батумі і розповідає як підприємиця облаштувала життя з нуля.
«Мирне життя – це вже у минулому»
В Херсоні у Анастасії була невелика крюїнгова компанія, яка опікувалася працевлаштуванням моряків на закордонні рейси, здебільшого – на рибальські судна. Були необхідні контакти із судновласниками із різних країн, роботу налагодили за кілька років.
Гриміли вибухи, було чути автоматні черги, літали штурмовики
Ідилія мирного життя була порушена вторгненням російської армії, яка вже 26 лютого 2022 року зайняла Херсон. «Гриміли вибухи, було чути автоматні черги, літали штурмовики та гелікоптери, – розповідає Настя. – Було дуже страшно і незрозуміло, що взагалі коїться. Вже після першої доби українські війська почали відходити через Антонівський міст за Дніпро. Було відчуття, що ми залишилися самі. Через деякий час зрозуміли: мирне життя – це вже у минулому».
«Бізнес припинився – офісний центр, у якому ми орендували приміщення, закрився вже 24 лютого, – продовжує мешканка Херсону. – Взагалі незрозуміло було, що далі робити. Містом ходили російські військові, люди старалися без необхідності на вулицю не виходити».
Намагалися десь сховатися, кудись бігли, цілковита паніка була
Анастасія згадує, як доводилося годинами стояти на холоді у чергах за хлібом, який міг закінчитися за кілька людей до прилавка. А ще про те, як лякалися гучних вибухів. «Поруч аеродром, розумієте, – розповідає вона, – туди завжди щось прилітало. Намагалися десь сховатися, кудись бігли, цілковита паніка була».
Донці Мирослави тоді ще було чотири роки, і члени родини згодом зрозуміли, що їхній страх передається дитині, бо, зі слів жінки, сама малеча у такому віці ще мало що розуміє: «І ми почали більш спокійно поводитися, а вона на нас дивиться і теж не метушиться».
Евакуація
Так минув місяць, а наприкінці березня відкрився так званий «гуманітарний коридор» через окупований Крим. Родина вирішила виїжджати з Херсона через велику небезпеку – в їхньому багатоквартирному будинку лише один підʼїзд не постраждав від обстрілів.
Хотілося на підконтрольну Україні територію, але це було дуже небезпечно
«Ми довго вагалися, куди їхати. Звісно, хотілося на підконтрольну Україні територію, але це було дуже небезпечно, – ділиться спогадами Анастасія, – машини обстрілювали, люди гинули. Ризик був неймовірний».
Вирішили їхати у Грузію через Крим та Росію. Зібрали речі, взяли наявні гроші, завантажилися в автомобіль і поїхали у напрямку півострова. До російського контрольно-пропускного пункту в Армянську було ще декілька блокпостів, але значних затримок на них не було.
На диво, вдалось уникнути якоїсь «фільтрації»
«На диво, вдалось уникнути якоїсь «фільтрації», – каже жінка. – Деякі машини, у яких були чоловіки призовного віку, завертали у відстійник, проводили бесіди, перевіряли телефони – це нам люди у черзі перед КПП розповіли».
У Криму родина декілька днів пожила у своїх знайомих – дивилися погоду на перевалі Верхній Ларс, чекали, коли там не буде снігових буревіїв та заметів. Потім поїхали майже без зупинок: Керченський міст, потім територією Росії через Краснодарський край, Ставропольський край, Північну Осетію. На другу добу вже були у Грузії.
Грузія – велика душа – прийняла нас
«Ми відразу вибрали Батумі – через море, клімат, а також за відгуками. Грузія – велика душа – прийняла нас», – закінчує розповідь про евакуацію Анастасія.
Нове життя, новий бізнес
Через декілька днів вдалося знайти постійне житло у Батумі і почалося нове життя у незнайомій країні. Маленьку Мирославу віддали в дитячий садок. Але відлуння війни давалося в знаки й тут. У цьому грузинському місті дуже люблять приватні салюти, каже жінка, запускають майже кожного дня – у кого день народження чи ще якесь свято. Дочка Анастасії спочатку лякалася, думала, що це обстріл, але потім їй показали яскраве кольорове сяйво, і з часом дівчинка заспокоїлася.
Настя спробувала зайняти себе звичною справою – крюїнгом, тобто працевлаштуванням моряків. Знайшла грузинських партнерів, налагодила зв’язки. «Українська ліцензія на цю діяльність в мене є, також є клієнтська база, – пояснює жінка. – Почала співпрацювати з грузинськими крюїнговими компаніями, опрацьовувати для них вакансії».
Але справа не пішла. Як пояснює Анастасія Трофименко – далися в знаки відмінності в менталітеті. У Батумі, крім того, прийнято пізно лягати спати, а прокидаються люди о дев’ятій-десятій ранку, каже жінка. Через це робочий день зміщений – такий режим роботи був і незвичний, і незручний для українки. Від надання крюїнгових послуг довелось відмовитися. Були вже нові друзі і серед грузинів, і серед українців, але хотілося щось робити своє.
Була мрія відкрити невелике кафе у Херсоні
«Грошей вистачало, бо ми усі накопичення із собою взяли, але я така, що не можу просто сидіти вдома, – розповідає далі Анастасія. – Кілька років тому я закінчила курси і отримала диплом баристи – була мрія відкрити невелике кафе у Херсоні. Але якраз прийшов коронавірус, і це довелося відкласти. І ось я надумала втілити цю ідею вже в Батумі».
Підшукала приміщення, яке здавалося в оренду на вулиці Горгіладзе неподалік від старої частини Батумі. Власних фінансів не вистачало, тому в партнери знайшла Олену, яка теж з Херсона. Півтора місяці жінки трудилися над облаштуванням, робили ремонт: фарбували, підмазували, завозили обладнання, облаштовували інтер’єр. Допомагали в цьому нові грузинські друзі. Кав’ярня відкрилася 15 липня.
Перед цим Настя Трофименко зареєструвалася в Грузії як підприємиця. За її словами, це зовсім нескладно.
«Пішла в будинок юстиції, заповнила бланки, – описує процес власниця кав’ярні. – Для цього потрібен український закордонний паспорт, грузинський номер телефону та електронна пошта. Бланки можна заповнювати грузинською або англійською, з цим проблем не було. На телефон приходить смс із кодом, який пізніше знадобився при відкритті рахунку у банку. Перед цим державне мито заплатила».
У грузинському законодавстві є таке поняття, як «малий бізнес»
Взагалі, за словами Анастасії, процедура швидка і нескладна, ніякої бюрократії. Вона стала індивідуальною підприємицею – це перший крок під час реєстрації. «Але податок для індивідуального підприємця складає двадцять відсотків, це дуже багато. На цей випадок у грузинському законодавстві є таке поняття, як «малий бізнес». Якщо річний дохід не перевищує 100 тисяч ларі, то податок зменшується в рази», – пояснює жінка.
Отже партнерки почали працювати, освоювати незвичний для себе бізнес. Оскільки кав’ярня розташована недалеко від старого міста, людей повз неї ходить багато. З часом отримали перший прибуток. Найважче виявилося самостійно впоратися зі щомісячним звітом, система зовсім не така, як в Україні. У цьому допомогла грузинська бухгалтерка, яка й досі консультує Трофименко.
Розширення бізнесу. Кафе Mindal
Через деякий час кав’ярня вже почала приносити прибуток, з’явилися постійні відвідувачі. Жінки розробляли меню, вирішували проблеми постачання, осягали основи нової для себе справи. Згодом стало зрозуміло, що прибутку на дві родини не вистачає, бо заклад невеликий.
Трофименко почала замислюватися над розширенням бізнесу, проте партнерка її у цьому не підтримала. Пізніше вона викупила частку у кав’ярні, яка належала Насті.
«Я почала шукати нове, більше за розміром приміщення, – розповідає Анастасія, – і через деякий час таке знайшлося на вулиці Вахтанга Гаргасалі - в районі недалеко від набережної. Дуже пощастило, що тут раніше теж був схожий заклад».
У залі лише невелику косметику навели, якісь картини повісили, а ось кухню довелося повність переобладнати та закупити нові плити, холодильники, духовку та інше. Довго думали над назвою закладу.
«Які тільки варіанти не розглядали, – говорить Настя. – Хотіли назвати «Херсон» або «Україна», або навіть «Слава Україні». Нарешті зупинилися на нейтральному «Mindal» - мигдаль українською».
Кафе запрацювало у вересні. Трудяться у ньому майже одні українці: за барною стійкою Ангеліна з Бердянська та Надія зі Слов’янська, кухарки Антоніна з Херсона та ще дівчина-грузинка. Колектив стійкий, старанний та мотивований. І це оцінюють відвідувачі, кількість яких росте, каже українка.
Анастасія співпрацює із волонтерським рухом «Майдан Батумі», який започаткували українські біженці, і в кафе стоїть скринька для збору пожертвувань на потреби Збройних сил України. А інколи вечорами тут виступають українські та білоруські музичні колективи.
У листопаді Херсон звільнили від окупантів, але повертатися родина Трофименко поки не планує, бо місто майже щодня обстрілюють, і там дуже небезпечно. У грудні мама Анастасії виїхала до Румунії, де Настя на машині забрала її до Батумі разом із великою собакою та двома котами. Зараз вона допомагає у закладі на кухні, а також доглядає за Мирославою. Дівчинка продовжила заняття плаванням, які розпочинала у Херсоні. У Батумі їй подобається.
