Перша віцеміс України конкурсу краси Plus Size 2021, модель Олександра-Каталея Кіщенко вже рік як біженка. Вона відмовилася від свого титулу королеви ще на початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, каже, через те, що організатори конкурсу тримали «нейтралітет». Дівчина евакуювалася спершу до Словаччини, потім до Канади. Моделлю, як вдома, влаштуватися не змогла. За кордоном королева краси працювала і робітницею на заводському конвеєрі, і посудомийницею, і прибиральницею. Подекуди – по 16 годин на добу. Зараз вона вагітна й от-от має стати мамою.
Як для українців виглядає життя в Канаді, що за минулий рік прийняла понад 125 тисяч біженців, Олександра розповіла для проєкту Радіо Свобода «Ти як?».
Відмова від корони
До повномасштабного вторгнення Росії в Україну 28-річна Олександра-Каталея Кіщенко жила у Кривому Розі й працювала моделлю. Каталея з латинської перекладається як «квітка орхідеї», каже вона, і це – її творчий псевдонім. Під цим іменем її знають у рідному місті вже понад десять років, ще з того часу, коли вона працювала діджейкою в клубі й викладала хореографію.
«Іноді мене навіть називають «Катею», бо думають, що «Каталея» – це скорочення від «Катерина». Я не ображаюся. Мені цікаво трошечки поносити якесь інше ім’я», – говорить дівчина.
Задовго до війни Олександра закінчила школу моделей – це була перша в Україні така навчальна майстерня для дівчат з пишними формами. На той час моделі Plus Size в країні були рідкістю, каже вона: асортименту одягу, так само, як і роботи для них, було мало, але потім ринок змінився – і такі моделі стали затребуваними.
2021 року дівчина посіла друге місце на Всеукраїнському конкурсі Miss Plus Size, який відбувся в Дніпрі. Тоді вона здобула титул першої віцеміс серед 20 учасниць з різних регіонів. Вибороти титул королеви їй вдалося вже у 2022 році, але від корони вона відмовилася. Причина, з її слів: з початку повномасштабного вторгнення організатори конкурсу «тримали нейтралітет» щодо підтримки України.
Олександра каже: успіхів у модельному бізнесі досягти було непросто, але про свій вчинок ні на мить не жалкує.
«Коли розпочалася війна, засновниця конкурсу сказала, що вона «триматиме нейтралітет». Але я вважаю, що це неможливо. Така жорстока війна і не підтримувати нікого – це не пройде! Якщо ти не підтримуєш Україну – значить, ти підтримуєш Росію. Сховатися і сказати: «Моя хата скраю» не вийде. Тому я відмовилася від корони й свого титулу. Коментувати більше нічого, я вже не є обличчям цього конкурсу й не маю до нього стосунку. І я рада, що я не одна така. Дівчата-учасниці з Дніпропетровщини також відмовилися від титулів, хоч це досить престижний конкурс, та ми – патріотки. Отже, тепер ми не є «королевами» цього конкурсу, ми просто королеви – за фактом», – напівжартома каже Олександра.
Життя у Словаччині
Жінка евакуювалася до Словаччини на початку березня – допоміг її партнер, який уже там мешкав. Олександра завжди хотіла їздити по світу як туристка, але не думала, що доведеться «подорожувати» в ролі біженки. Влаштуватися в модельний бізнес в маленькому містечку в Словаччині не вдалося, тож жінка пішла робітницею на завод.
«Не скажу, що це було складно фізично – зморювалася під кінець тижня, таке було, але це було складно морально. Людині, яка працювала в творчій сфері, у сфері краси, була постійно на якихось заходах, була постійно в розвитку. Плюс ці всі тусовки в гарних сукнях. І тут бах – і завод, де ти по вісім годин робиш монотонну роботу», – розказала Олександра.
У Словаччині Олександра дізналася, що вагітна. Тоді ж з’явилися думки переїхати до Канади.
«Про Канаду я нічого не знала, жити там ніколи не мріяла. Але туди поїхала одна моя подруга, також «королева», вона з Маріуполя, її будинок повністю зруйнований... Потім виїхали знайомі, почали розказувати, як там. У Словаччині мені було непогано, але триматися за цю країну я не стала. Коли я дізналася, що вагітна, мій світ перевернувся».
За її словами, остаточним аргументом на користь Канади стала соціальна політика країни, зокрема, щодо дітей: «Ставлення до дітей, до виховання дітей – я це все попередньо «пробивала».
Спершу до Канади жінка вирушила одна. На 19-му тижні вагітності це був стресовий шлях і складний переліт з декількома пересадками: «Плюс рівень англійської – він тоді у мене був нижчий від середнього. Це ще додавало стресу. Але я впоралася», – говорить вона.
«Канада була завжди країною біженців»
Ще до вильоту Олександра сконтактувала з українською церквою Святого Володимира з міста Калгарі (провінція Альберта), де обіцяли допомогу. У Канаді прибулим, на відміну від Європи, де біженці отримують щомісячні виплати, дають допомогу одноразово – 3 тисячі доларів. Далі – надія на себе. Нещодавно уряд країни продовжив ще на рік дію програми підтримки українських біженців.
Канада була завжди країною біженців. І ця країна привчена допомагати
«Канада була завжди країною біженців. І ця країна привчена допомагати. Тут багато організацій, які допомагають тим, хто прибуває. Вони швидко перелаштувалися на прийом українців – найняли україномовних людей, які могли би з нами працювати. Допомагають освоїтися, з документами, з роботою», – пояснює Олександра.
Українська церква допомогла жінці із поселенням. Вона знайшла канадку, яка прихистила Олександру на перший час, каже українка: «У церкві мені одразу ж дали проїзні квитки, одяг, трохи харчів, посуд, постільну білизну, тобто базовий набір для життя, а також квитки в зоопарк – щоб могла трохи відволіктися. Також я там взяла багато чого для майбутньої дитини – речі, іграшки. У церкві також підказували, на яких сайтах шукати роботу, як скласти резюме тощо».
Перші два місяці в Канаді жінка безкоштовно прожила в приймаючій родині. Її «хоста», каже, виявилася чудовою людиною – знайомила Олександру з країною і її звичаями, водила на закупи, допомагала з речами.
Допомагати іншим у них – в крові
«Самі люди, особливо канадці, дуже чуйні. Допомагати іншим у них – в крові. Це у них – спосіб життя. Я, мабуть, не забуду цього ніколи. Моя «хоста» купила мені великий набір одягу. Сусіди, навіть ті, з ким я не була знайома, приходили й приносили мені подарунки, одяг, речі для мого майбутнього дому тощо. Моя «хоста» розповіла про мене своїй тусовці. І от в один чудовий день перед Новим роком у двері постукала жінка – й занесли в дім величезний мішок різдвяних подарунків! Це зробили люди, які навіть ніколи мене не бачили. Мені приділяли багато часу й уваги, розважали, водили кудись, ми грали в настільні ігри. І я не розуміла, чому люди наскільки добрі до мене», – каже українка.
Канадські будні
Українці, які прибувають в Канаду під час війни, на відміну від Європи, розповідає Олександра, не мають офіційного статусу біженців. Більшість так само, як і вона, живе і працює тут за програмою СUAET. Вона дає дозвіл на роботу в цій країні терміном на три роки, після якого людина може претендувати на посвідку на постійне проживання.
Вакансію в Канаді, зі слів Олександри, знайти легко, але оплата праці залежатиме від рівня володіння англійською. Тож вона в першу чергу взялася за покращення мови. Аби підтягнути свою англійську, вихідними відвідувала безкоштовний розмовний клуб при церкві. Там же познайомилася з волонтеркою, яка зараз допомагає їй з поїздками по місту, коли в цьому є потреба. Без власного транспорту у Канаді складно, говорить жінка.
«Великі відстані, а громадського транспорту мало, і його можна чекати дуже довго. Машина у них – це дуже доступна річ для місцевих. Найчастіше ця волонтерка мене відвозить у банк їжі. Ця організація спрямована не тільки на українців, а на всіх людей, які мають потребу в харчах. Вона є не тільки в нашому місті, а й в інших. Там можна отримати продукти. Заявлено, що ти можеш робити замовлення кожні 8-10 днів, іноді це рідше – два тижні. Але раз на місяць, а то і два-три, ти можеш замовити харчі, і їх дають реально дуже багато», – каже Олександра.
Роботу вона знайшла на четвертий день перебування в Канаді – українська модель пішла працювати посудомийницею в ресторан. Через місяць знайшлося й друге робоче місце – прибиральниці офісів і будинків. Іноді доводилося працювати по 16 годин на добу, розповідає Олександра – були потрібні не тільки гроші, а й напрацьовані години.
Треба відпрацювати 600 годин на рік до народження дитини, щоб потім отримувати допомогу від держави
«У Канаді таке правило: треба відпрацювати 600 годин на рік до народження дитини, щоб потім отримувати допомогу від держави. І я напрацювала ці години. Не працювати тут неможливо. Особливо якщо ти щойно прибув і в тебе немає запасів фінансів. Працювати треба і працювати треба багато. Мінімальна оплата – 15 доларів за годину. Але якщо ти хочеш жити краще, то треба вчити мову, підвищувати свою кваліфікацію. Це реально. Тут багато курсів, тут люди вчаться в будь-якому віці. Тут нема такого – «старий для освіти». Можна круто змінити свою професію і в 40 років, і в 50», – говорить вона.
«Виплакалася, зібралася – і далі»
Обидві роботи, на яких Олександра працювала одночасно, були фізично важкими для вагітної жінки. Життя ускладнилося й тим, що вона випадково травмувалася.
«На 30-му тижні вагітності я впала – було холодно й слизько, я йшла на роботу. Змістився куприк, сталося защемлення нерва, стало невимовно боляче ходити, боліла нога. Але кинути роботу я не могла», – уже наступного дня, каже жінка, вона вийшла на роботу.
Мию посуд, і раптом – сльози на очах
«Вагітність – це «чудовий» час, коли щось може статися. У мене була й ангіна з високою температурою, і проблеми з зубами – так боліло, що не спала ночами. Мені дуже пощастило: волонтери знайшли мені клініку, яка лікує зуби українцям безкоштовно. Там мені надали послуг на загальну суму в шість тисяч доларів – усе безкоштовно. Було таке, що плакала вечорами. Бувало, і на роботі «накривало». Мию посуд, і раптом – сльози на очах. Страшно, важко, але я, як правило, плакала так, щоб ніхто не бачив. Виплакалася, зібралася – і далі», – розповідає Олександра.
Медичний супровід вагітності у Канаді українка отримувала на загальних засадах – преференцій як у біженки в неї не було. На відміну від багатьох країн, у Канаді вагітність не розглядають як стан, що потребує безперервного супроводу. Огляди проводяться за певним графіком, проте якщо жінка почувається добре, часто приїздити до лікаря не треба.
Зараз Олександра живе у двокімнатній квартирі в центрі міста. Винаймає її за 1400 доларів на місяць. Поки коштів на це вистачає, але в разі чого є можливість податися на одну з програм субсидування.
Плани
Життя української біженки поступово почало налагоджуватися. Її партнер також уже перебрався до Канади. Пара готується до народження дитини.
Олександра хоче здобувати освіту в Канаді, а з часом повернутися в модельний бізнес.
Я хочу говорити й доносити якісь речі людям – говорити про Україну, про війну
«Звісно, мені тут доведеться все робити спочатку, як я робила в Україні: знайти модельну агенцію, створювати портфоліо, напрацьовувати собі ім’я. Трошки страшно, бо мені вже не 15, не 18 і не 20 років. Але я вважаю, що зможу. До того ж, модельна сфера – це сфера, з якої можна «говорити». Якщо тебе знімають як модель – тебе знають, а отже, твій голос гучніший. Я хочу говорити й доносити якісь речі людям – говорити про Україну, про війну. Так, весь світ підтримує Україну, і в цьому віддаленому куточку люди про неї знають, але, я вважаю, недостатньо. Усі українці, які роз’їхалися по світу, мають допомагати розлітатися цій інформації», – переконана Олександра.
Щодо повернення в Україну, говорить біженка, покаже час. Впевнена в одному: майбутня дитина знатиме українську мову, історію та культуру її Батьківщини: «Україна – мій дім. Просто зараз у мене ще з’явився ще один – Канада».
