Для когось праця – це лише спосіб заробити на життя, не більше. Декому робота дає можливість творчого розвитку, але таких вже значно менше. І буквально для одиниць їхня професія – це справжнє служіння іншим. Ганна Бойчук-Щепко, яка віддала 36 років Радіо Свобода, – якраз із них.

Ця історія почалася року 1934-го, коли один з найвидатніших художників тодішньої радянської України, маляр-монументаліст Михайло Бойчук переїхав до Харкова. Там на нього чекала робота – фресковий розпис Червонозаводського театру – та ще одне кохання. Власне, він був вже 25 років одружений на Софії Налепинській – теж знаній художниці – і 1918 року в пари народився син Петро. Але противитися новому почуттю Михайло не зміг.

Її звали Алла Гербурт, і була вона – не дивно, правда ж? – художницею та письменницею. А ще – дружиною одного з найбільш екстравагантних українських літераторів Майка Йогансена. У пари теж був син – Гай – 1929 року народження. Жили вони в легендарному харківському будинку «Слово».

Михайло побачив в Аллі прекрасну жінку та великий талант. Почуття були взаємними – і 1935 року Гербурт та Йогансен розлучилися. Бойчук офіційно шлюбу не розривав і продовжував жити у Києві, періодично навідуючись до Харкова – можливо, саме це і врятувало Аллу. 25 листопада 1936 року він був заарештований (а незадовго до цього, 18 серпня, тієї ж недолі зазнав і Йогансен).

Донька Михайла Бойчука та Алли Гербурт – Ганна – народилася 10 грудня 1936 року. Вона ніколи не бачила батька, а той турбувався про неї навіть з ув’язнення. В листі від 21 квітня 1937 року він писав: «Як тобі з дитиною трудно раду собі давати, то звернися до Софії Олександрівни, щоб вона на утримання дитини прислала грошей. Вона сама мені в останньому листі писала про це, запитуючи: «Як мається сестричка Петруся (маючи на увазі нашу донечку) чи не треба єї допомагати?»¹.

Однак віддана Софія Налепинська-Бойчук сама невдовзі опинилася за ґратами у справі «бойчукістів». Михайла Бойчука розстріляли 13 липня, її – 11 грудня 1937 року. У цей же час – 27 жовтня – був розстріляний і Майк Йогансен.

Аллу Гербурт не заарештували, але залишатися в Харкові одній з 8-річним Гаєм і кількамісячною Ганною вона не могла. Її виселили з будинку «Слово» і звільнили з роботи у видавництві. Тоді, залишивши ненадовго дітей на давню сільську знайому, Алла того ж року виїхала до Москви, а потім завдяки друзям – до підмосковного селища Дровніно. Там вона влаштувалася вчителькою каліграфії та малювання у педучилищі, а також шила костюми і оформлювала декорації для місцевого театру. Гая та Ганну вона забрала до себе.

Там родина пережила німецький наступ та окупацію, причому Алла мала якийсь зв’язок із радянськими партизанами, і їй навіть погрожував розстрілом есесівський офіцер. Однак коли в середині січня німці почали відступ (Дровніно було звільнене в ніч проти 25 січня 1942 року), родина Гербуртів виїхала із ними – до Житомира.

І коли я питаю Галину Щепко, онуку Алли і доньку Ганни, навіщо її бабця так вчинила, та відповідає:

– Вона дуже боялася більшовиків, бо знала, що вони би могли і її знищити, і дітей. Вона боялася їх більше, ніж німців.

У Житомирі друг її колишнього чоловіка допоміг Аллі отримати статус фольскдойче та роботу. Ганна пізніше згадувала, як вона їла комбікорм, а мама, яка охороняла склад із ним, варила «зупу з горобців», що залітали у складське приміщення поживитись².

13 листопада 1943 року радянські війська вперше (ненадовго) вибили німців із Житомира. А перед тим Алла, Ганна та Гай переїхали до польської Лодзі, де прожили деякий час, доки матір родини не направили на завод у Цвікау в Саксонії. 1944 року документи на прізвище Гербуртів (яке, можливо, і врятувало їх від розстрілу) загубилися, тож Алла і Ганна почали писатися Йогансенами. В Саксонії вони й зустріли кінець війни.

Родина Йогансенів оселилася у таборі для переміщених осіб у Галлендорфі, і саме це місце стало для маленької Ганни «Великою Україною». Будучи від народження російськомовною, вона українізувалася тут. Втікачі організувалися та самостійно облаштували у таборі театр, друкарню, гімназію, народну школу і церкву. Як згадувала пізніше Ганна, їх оточували люди з відповідним складом розуму, належною освітою – вони прагнули таку саму добру освіту дати своїм дітям, майбутнім поколінням свідомих українців³.

Однак західна частина Саксонії, зайнята під час війни американцями, мала увійти до радянської зони окупації, тож у липні 1945 року янкі виїхали на захід, а їхнє місце посіли совіти. Восьмирічна Ганна добре запам’ятала різницю між двома режимами: першим – з джипами та шоколадками для дітей, і другим – з конями та пограбуваннями місцевих⁴.

Десять місяців родина провела під «червоними», аж допоки не перейшли нелегально лінію розмежування з британцями. Ганна згадувала, як чужі черевики на ній застрягали у багнюці рівчака, по якому вони йшли, а потім, вже в англійській зоні, у якомусь хліві мама гріла за пазухою її мокрі ноги⁵.

1947 року родина зупинилася поблизу Ганновера, в якому діти ходили до школи. У 1951 році Алла отримала роботу вчительки в українській гімназії в Мюнхені. Наступного року поблизу цього міста на базі ще одного табору переміщених осіб почалося будівництво поселення Людвігсфельд на майже 4000 осіб, серед яких була і родина Йогансенів (там проживало безліч українських остарбайтерів, функціонували церкви, а 2007 року містечко відвідав Віктор Ющенко).

Ганна Йогансен пішла до однієї з мюнхенських гімназій, яка стоїть й досі. Викладали там професори, тож рівень навчання був відповідний. З тих часів, каже мені Галина Щепко, у матері збереглися найтепліші спогади. Спеціальної вищої журналістської освіти у Ганни не було, але кілька років вона відвідувала училище для перекладачів. Під час студій вона підробляла на городах та в ресторанах.

1959 року радіо «Визволення», яке вже шість років мовило з Мюнхена на Радянський Союз, змінило назву на Радіо Свобода. І саме того року на свою першу справжню роботу прийшла Ганна Йогансен.

– Як взагалі вашій мамі спало на думку прийти на Радіо Свобода?, – запитую я.

– Я не знаю точно, як то вийшло, – сміється Галина. – Але я знаю, що для неї то було дуже важливим. Вона до самого кінця розповідала, як любила ту роботу. На початку їй навіть не вповні платили за той час, що вона працювала. Але вона бачила в цьому свій обов’язок перед Україною.

З 1959-го по 1966 рік Ганна щодень виходила в прямий ефір. Вона була ведучою та редакторкою власної авторської програми: новини українського життя, інтерв’ю з цікавими людьми, задля яких вона ходила з мікрофоном по всьому Мюнхену, і культура, особливо музика – вона грала на бандурі в студії.

І майже одразу взяла собі творчий псевдонім на честь свого батька – Ганна Бойчук.

В середині 60-х років Ганна Йогансен познайомилася із Томою Щепком – сином давніх емігрантів з Америки, і представив їх одне одному, до речі, ще один співробітник Радіо Свобода – Мирослав Дяковський. У 1966 році Ганна переїхала до Томи у США і вийшла за нього заміж. Наступного року народилася їхня донька Галина – моя теперішня співрозмовниця.

Тома Щепко був митцем – рекламником, а також музикантом. Він жив в Нью-Йорку, на 7-й вулиці, де оселялися переважно українці, від чого те місце звалося «українське село». Ганна Бойчук-Щепко продовжувала працювати на Радіо Свобода, але тепер виходила в ефір приблизно раз на тиждень. А 1969 року в неї народився син Максим.

1979 року родина знову переїхала, і знову – до Мюнхена. Там Ганна повернулася до щоденної роботи на Радіо Свобода і стала укладачем рубрики огляду радянського самвидаву⁶.

Також вона підтримувала українців не лише словом, а й ділом: готувала та передавала пакунки з потрібними речами до радянської України, завжди надавала оселю для ночівлі приїжджих звідти.

1982 року помер Тома Щепко. З цього періоду у Ганни залишилася чи не єдина претензія до її улюбленої роботи (та й, за великим рахунком, до устрою всього тогочасного суспільства).

– Одне їй боліло, – каже Галина, – що як жінка вона не діставала ту саму платню [що й чоловіки]. Бо вона в той час була вдова з двома дітьми, і казала – «чому я не можу мати ту саму платню, як чоловік?». А їй пояснювали, що чоловік мусить мати когось, хто б йому варив, хто б прибирав, а вона може то все робити сама. І вона до самої своєї смерті говорила про це як про несправедливість.

А ще Ганна із сумом спостерігала, як на роботу приходили ті, у кого, на її думку, не було такого сильного почуття до України, як у неї. Однак продовжувала віддавати своїй професії все.

– Я думаю, їй приємно було діставати листи, які писали слухачі, – ділиться Галина. – Це для неї дуже багато значило – що вона не просто говорила в повітря, що там були люди і вони слухали. І вона бачила, як це важливо – передавати людям правильну інформацію, бути чесною, працьовитою, любити Україну.

В позаробочий час Ганна співала в народному хорі.

Діти виросли й роз’їхалися, так, Галина повернулася на навчання до Америки, а Ганна продовжували жити і працювати в Мюнхені.

1992 року вона побувала в незалежній Україні, зокрема відвідала урочистості з нагоди 110-ліття її батька.

27 квітня 1993 року не стало Алли Гербурт-Йогансен, яка майже весь той час прожила в Мюнхені. А за два роки було ухвалене рішення перенести штаб-квартиру Радіо Свобода з Мюнхена до Праги – «залізна завіса» впала і свобода слова почала стрімко поширюватися на схід.

Однак Ганна Бойчук-Щепко переїжджати не захотіла і 1995-го звільнилася з Радіо Свобода після 36 років безперервної праці.

1998 року вона вирушила до Америки – поближче до родини доньки. Там співала і навіть керувала церковним хором у парафії у Кергоксоні (штат Нью-Йорк), навчала дітей мови в українських суботніх школах, фінансово підтримувала журнал «Наше життя».

А ще Ганна успадкувала, зберегла та почала упорядковувати багатющий архів своєї матері. Чимало речей загубилися у воєнній негоді, але безцінне листування з Михайлом Бойчуком, Майком Йогансеном та іншими цікавими людьми дожило до наших днів. Можливо, цей фонд займе почесне місце у зборах бібліотеки Колумбійського університету і чимало прислужиться справі відновлення історичної пам’яті про Україну та Розстріляне відродження.

– Просто вони [Алла і Ганна] не розповідали нам багато про ті часи, – згадує Галина. – Баба називала то отрутою, боялася, щоб та отрута до наступних поколінь не перейшла. І майже соромно мені казати, що я тільки дорослою пізнала їхню історію. І вже нема баби, з якою могла б поговорити.

Ганна надзвичайно близько до серця прийняла початок повномасштабного російського вторгнення.

– Вона казала, – переповідає Галина, – що у її 85 років вона й уявити не могла, що зараз побачить дітей, які так нагадуватимуть її саму, коли вона тікала від війни.

Ганна Бойчук-Щепко відійшла у засвіти 20 серпня 2022 року.

– Дуже важливо, що мама часто згадувала про дитинство, як вона крихту хліба знайшла і яка то радість була. Часто люди, які переживають тяжкі часи, стають дуже згірченими, мають отруту проти інших людей. А мама навпаки – якраз через те, що вона пережила, завжди серце мала відкрите і завжди вірила у добро в людях. Вона тут так нас вчила, щоб люди не губили надію і далі помагали один одному.

Цей текст з’явився завдяки бесідам із Галиною, донькою Ганни Щепко, та Оксаною Ременякою, дослідницею біографії Алли Гербурт. Щиро вдячний обом за допомогу.

Сергій Громенко

______

1. Ременяка О. «Я не трачу надії, що будемо разом…». Листи до Алли Гербурт-Йогансен (Майк Йогансен, Михайло Бойчук) // Художня культура. Актуальні проблеми. – 2021. – Вип. 17, Ч. 1. – С. 83.

2. Ременяка О. Поштові янголи Алли Гербурт-Йогансен. На чужині // Художня культура. Актуальні проблеми. – 2021. – Вип. 17, Ч. 2. – С. 133.

3. Ibid. – С. 134.

4. Ibid. – С. 135.

5. Ibid. – С. 136.

6. Панчук Г. Програма про самвидав принаймні була моральною підтримкою її авторів та прихильників // Дисидентські комунікації в Україні (1960 – початку 1990 рр.): інтерв’ю з учасниками та свідками. – Маріуполь, 2018. – С. 107.