Минуло 73 роки від розстрілу професора Київського художнього інституту Михайла Бойчука. Разом з ним 13 липня 1937 року розстріляли ще чотирьох художників «бойчукістів». «Йому була велика підтримка від Шептицького. Без того і він сам не міг бути тим, ким він був, і вчитися, де він вчився», – зауважила в ефірі Радіо Свобода Галина Щепко, онука репресованого художника Михайла Бойчука
(Скорочена версія. Повну версію «Вашої Свободи» слухайте в аудіозапису)
– Пані Галино, звідки Ви дізналися вперше про те, що ось така трагічна сторінка є в історії тих людей, які й народили Вашу маму? Пані Ганна Щепко є донькою Михайло Бойчука.
– Я не пам’ятаю, коли я не знала про це. Я виростала, що знала, яка доля. Бо діда не було. Знала, що мамині найкращі спогади були: де дістати їжу, бо завжди голодна була, втікала, неспокій, страх. То я інакшого навіть не знала, щоб і життя було для мами.
– А що Вам мама розповідала про ось цю історію кохання її мами з Михайлом Бойчуком, історію цього кохання і цього трагічного періоду в історії України і українців і мистецтва зокрема?
– Мама говорила, яка щаслива була моя баба з ним. Це Алла Вікентіївна. Баба завжди згадувала, який він добрий був.
Як я виростала, то багато про кохання не будуть говорити дитині, але я знала, що баба його дуже шанувала. Приємні спогади про нього. Дуже боляче, що не могла довше з ним, що він не міг свою дочку взагалі тримати і з нею бути. Тільки у в’язниці чув, що моя мама народилася.
– Були якісь моменти, як вона згадувала про те, як він ставився до мистецтва, якою була його школа, яка навколо себе об’єднувала таку кількість молодих людей, які хотіли навчитися так бачити мистецтво, як він, і творити якісь особливі образи, і це не вписувалося в теорію так званого соцреалізму, через що, власне, й виник цей конфлікт?
– Баба моя була дуже скромна людина. Вона про щоденне життя говорила. До нас приїжджали люди і тоді хотіли від баби більше інформації, брали у неї інтерв’ю. З того я більше довідалася про те, що в той час діялося.
Мені баба говорила, що дід був у Мюнхені. Я жила в Мюнхені також, де він вчився. Також про його школу. Справді немає багато його робіт, де він малював, де його робота є. Багато знищено.
Але найбільше я пам’ятаю, коли баба розповідала, що завжди Михайло Бойчук любив свіжі овочі. І завжди в хаті, де він жив, запах тих свіжих овочів мав.
Найбільше мені баба розповідала про нього як про людину, як з ним жити було. Я завжди, як тепер маю овочі, думаю про нього, що він це любив. Такі прості речі щоденного життя.
– Є розповіді про те, що тих студентів, які не мали зовсім ніяких коштів для того, щоб жити, то Бойчук брав до себе, годував, навіть селив у себе в помешканні, підтримував, тому що він відібрав серед багатьох, хто хотів вчитися, як він вважав, дуже талановиту молоду людину і не жалів нічого для того, щоб ця людина могла у нього вчитися.
–
Мені розповідали, як люди йому допомагали. Йому була велика підтримка від Шептицького. Без того і він сам не міг бути тим, ким він був, і вчитися, де він вчився. Я думаю, що з тієї вдячності він того ніколи не забував і допомагав іншим.
– Що говорила Ваша бабуся про цей момент, коли, власне, відбувся арешт? Як вона зуміла вберегтися? Адже всі дружини тих, хто йшов в одній справі з Михайлом Бойчуком, так звані «бойчукісти», відбували табори.
–
Розповідали, що друзі не говорили до них, ходили через дорогу, щоб обминути, як бачили, що баба йде. Роботу втратила, тоді мусила втекти. Ближче до Москви переїхали. Моя мама виховувалася без того, щоб знати взагалі, хто батько був, без того, щоб знати українську мову.
Мене саму дуже дивує, як вона це зробила сама – одна жінка з двома дітьми? Санями подорожували.
Важко їй було згадувати ті тяжкі моменти, бо то дуже болючий час був. Але вона розповідала про такі речі, як вони біля Москви жили, мама сиділа в гамаку і чекала, допоки моя баба мусила вчити мистецтва. Допоки навчала, моя мама в гамаку сиділа і вітер її колисав.
Я завжди порівнюю, як я тепер живу, яке тепер моє життя з дітьми. І маю таку пошану до своєї баби. Вона ніколи не нарікала на життя і не нарікала на свою долю. Їй було боляче і тяжко про те думати. Вона просто щодень брала, як воно є. Рідко плакала, вона просто жила сьогоднішнім днем.
– А як вона пояснювала, чому відбувся арешт, чому виникла ця справа? Вона мала якусь для себе розгадку цієї таємниці?
– Моя мама мені більше говорить про ці речі. Вона каже, що казали йому, що буде небезпека, щоб не бути в Харкові у той час, а він був. Що треба було втікати. Баба пробувала знайти, де він, пробувала йому допомогти. Я думаю, що вона до Москви їхала. Все пробувала до кожного, знайти, як йому допомогти.
Були листи з в’язниці. Він довідався, що моя мама народилася через листа. І тоді назвала мою маму ім’ям його мами. Його мама Ганна Бойчук і моя мама також називається Ганна...
– Пані Галино, ця подорож – це з чотирма дітьми прилетіти через океан. Що Ви шукаєте тут? Що Ви хочете ту побачити?
– Я
хочу, щоб діти мали самі почуття про Україну своє, не тільки від мене, від баби і від інших людей. Я хотіла, щоб то далі жило в них, в їхніх серцях, та любов до України.
Надіюся, що вони побачать, чому ми це робимо, чому ми любимо ці пісні, народні строї, вишивки чудові. Хотіла б, щоб не тільки на знімках і на фільмах, а справді побачили.
Я хочу, щоби і люди нас почули. То також дуже важливо. Якщо якусь радість робимо людям, то нам така приємність. То не є, щоб показатися. Я не є така, я не є, щоб у конкурсі бути №1. Якщо можемо, то доторкнутися сердець і щось доброго зробити. Бо я вважаю, що маємо багато про що бути вдячними також…
Щоб приїхати сюди, це є величезна мрія моя. Так тягнуло мене цього року. Я вже не могла стриматися. Я не знала, що робити.
Мені вже досить, що всі мені показують знімки, як вони в Україні, і що вони роблять. Я вже казала: вже досить, уже час, щоб ми побачили самі!
Дуже задоволена. Не віриться! Я аж не вірю, що це вийшло нам...
(Скорочена версія. Повну версію «Вашої Свободи» слухайте в аудіозапису)
(Скорочена версія. Повну версію «Вашої Свободи» слухайте в аудіозапису)
– Пані Галино, звідки Ви дізналися вперше про те, що ось така трагічна сторінка є в історії тих людей, які й народили Вашу маму? Пані Ганна Щепко є донькою Михайло Бойчука.
– Я не пам’ятаю, коли я не знала про це. Я виростала, що знала, яка доля. Бо діда не було. Знала, що мамині найкращі спогади були: де дістати їжу, бо завжди голодна була, втікала, неспокій, страх. То я інакшого навіть не знала, щоб і життя було для мами.
– А що Вам мама розповідала про ось цю історію кохання її мами з Михайлом Бойчуком, історію цього кохання і цього трагічного періоду в історії України і українців і мистецтва зокрема?
– Мама говорила, яка щаслива була моя баба з ним. Це Алла Вікентіївна. Баба завжди згадувала, який він добрий був.
Як я виростала, то багато про кохання не будуть говорити дитині, але я знала, що баба його дуже шанувала. Приємні спогади про нього. Дуже боляче, що не могла довше з ним, що він не міг свою дочку взагалі тримати і з нею бути. Тільки у в’язниці чув, що моя мама народилася.
– Були якісь моменти, як вона згадувала про те, як він ставився до мистецтва, якою була його школа, яка навколо себе об’єднувала таку кількість молодих людей, які хотіли навчитися так бачити мистецтво, як він, і творити якісь особливі образи, і це не вписувалося в теорію так званого соцреалізму, через що, власне, й виник цей конфлікт?
– Баба моя була дуже скромна людина. Вона про щоденне життя говорила. До нас приїжджали люди і тоді хотіли від баби більше інформації, брали у неї інтерв’ю. З того я більше довідалася про те, що в той час діялося.
Мені баба говорила, що дід був у Мюнхені. Я жила в Мюнхені також, де він вчився. Також про його школу. Справді немає багато його робіт, де він малював, де його робота є. Багато знищено.
Але найбільше я пам’ятаю, коли баба розповідала, що завжди Михайло Бойчук любив свіжі овочі. І завжди в хаті, де він жив, запах тих свіжих овочів мав.
Найбільше мені баба розповідала про нього як про людину, як з ним жити було. Я завжди, як тепер маю овочі, думаю про нього, що він це любив. Такі прості речі щоденного життя.
–
Йому була велика підтримка від Шептицького. Без того і він сам не міг бути тим, ким він був, і вчитися, де він вчився
– Що говорила Ваша бабуся про цей момент, коли, власне, відбувся арешт? Як вона зуміла вберегтися? Адже всі дружини тих, хто йшов в одній справі з Михайлом Бойчуком, так звані «бойчукісти», відбували табори.
Друзі не говорили до них, ходили через дорогу, щоби обминути, як бачили, що баба йде. Моя мама виховувалася без того, щоб знати взагалі, хто батько був, без того, щоб знати українську мову.
Мене саму дуже дивує, як вона це зробила сама – одна жінка з двома дітьми? Санями подорожували.
Важко їй було згадувати ті тяжкі моменти, бо то дуже болючий час був. Але вона розповідала про такі речі, як вони біля Москви жили, мама сиділа в гамаку і чекала, допоки моя баба мусила вчити мистецтва. Допоки навчала, моя мама в гамаку сиділа і вітер її колисав.
Я завжди порівнюю, як я тепер живу, яке тепер моє життя з дітьми. І маю таку пошану до своєї баби. Вона ніколи не нарікала на життя і не нарікала на свою долю. Їй було боляче і тяжко про те думати. Вона просто щодень брала, як воно є. Рідко плакала, вона просто жила сьогоднішнім днем.
– А як вона пояснювала, чому відбувся арешт, чому виникла ця справа? Вона мала якусь для себе розгадку цієї таємниці?
– Моя мама мені більше говорить про ці речі. Вона каже, що казали йому, що буде небезпека, щоб не бути в Харкові у той час, а він був. Що треба було втікати. Баба пробувала знайти, де він, пробувала йому допомогти. Я думаю, що вона до Москви їхала. Все пробувала до кожного, знайти, як йому допомогти.
Були листи з в’язниці. Він довідався, що моя мама народилася через листа. І тоді назвала мою маму ім’ям його мами. Його мама Ганна Бойчук і моя мама також називається Ганна...
– Пані Галино, ця подорож – це з чотирма дітьми прилетіти через океан. Що Ви шукаєте тут? Що Ви хочете ту побачити?
– Я
Щоб приїхати сюди – це є величезна мрія моя. Так тягнуло мене цього року. Я вже не могла стриматися.
Надіюся, що вони побачать, чому ми це робимо, чому ми любимо ці пісні, народні строї, вишивки чудові. Хотіла б, щоб не тільки на знімках і на фільмах, а справді побачили.
Я хочу, щоби і люди нас почули. То також дуже важливо. Якщо якусь радість робимо людям, то нам така приємність. То не є, щоб показатися. Я не є така, я не є, щоб у конкурсі бути №1. Якщо можемо, то доторкнутися сердець і щось доброго зробити. Бо я вважаю, що маємо багато про що бути вдячними також…
Щоб приїхати сюди, це є величезна мрія моя. Так тягнуло мене цього року. Я вже не могла стриматися. Я не знала, що робити.
Мені вже досить, що всі мені показують знімки, як вони в Україні, і що вони роблять. Я вже казала: вже досить, уже час, щоб ми побачили самі!
Дуже задоволена. Не віриться! Я аж не вірю, що це вийшло нам...
(Скорочена версія. Повну версію «Вашої Свободи» слухайте в аудіозапису)
