Україна відзначає День Незалежності – і це перше відзначення без Леоніда Кравчука, який став першим президентом України, а в драматичні дні серпня 1991 року, коли проголошувалась Незалежність, був головою Верховної Ради. В ті дні він виявив і мудрість, і розум, і навіть притаманну йому хитрість, аби Україна не втратила історичного шансу. Десь в 2010-11 роках автор статті брав велике інтерв’ю в Леоніда Кравчука в Лондоні, але воно ніде не оприлюднювалось – все чекало на нагоду, а час йшов... І ось вже не стало самого Леоніда Кравчука в травні 2022 року, а на українську землю прийшла велика війна з нападом на неї Росії. Проте ті спогади Кравчука цікаві і важливі і ми в цій статті сфокусувались на чотирьох моментах, де Кравчук поступив як справжній державник в дуже складних умовах, наближаючи Незалежність.

…Зранку 19 серпня 1991 року в Києві стояла тепла, але хмарна погода. Проте це був незвичний день. Диктори державного (а іншого не було!) Українського телебачення з гарною вимовою і дикцією читали постанову якогось ДКНС – так переклали ГКЧП. В радянській Україні «Государственный комитет по чрезвычайному положению» на чолі з віцепрезидентом СРСР Геннадієм Янаєвим, який захопив владу в Москві, переклали як ДКНС, але абревіатура ця не прижилась навіть серед істориків. Отже, радянський лідер Михайло Горбачов був ізольований на дачі у Форосі в Криму, а в Москві стався переворот і владу взяв ГКЧП. Як і на багатьох ключових поворотах в історії радянської імперії, часто однією з визначальних була роль і позиція України.

«Місце зустріч змінити можна»

Для тодішнього голови Верховної Ради Леоніда Кравчука ранок 19 серпня насправді почався телефонним дзвінком – телефонував перший секретар ЦК компартії України Станіслав Гуренко, який і тоді, і пізніше мав репутацію консерватора і комуністичного ретрограда. Отже, Гуренко подзвонив Кравчуку.

«Що, спиш?». Я кажу, а це дійсно було десь о шостій годині ранку, що я вже не спав. Але ще не був у такому стані, що можна йти на службу. Я кажу: «Так, встаю». «Що, не знаєш, що в Москві вже інша влада?» – питає. Я дійсно думав, що він жартує. Я кажу: «Яка?» «Включи радіо». У мене дійсно біля телефону радіо було… Я включаю радіо, якраз передається заява ГКЧП. І такі місця уже досить викристалізувані, сформульовані, власне, що вже Горбачов не при владі, що влада перейшла до ГКЧП… Ну, я трішечки послухав, а тоді говорю: «Що це, тільки сьогодні стало відомо, вранці, чи було ще вчора відомо?. «Ні, – каже, – тільки сьогодні», – розповідав Леонід Кравчук в інтерв’ю.

Він пригадав, що Гуренко приступив «одразу ж до діла» – керівнику КПУ було важливо, щоб відбулась зустріч представників ГКЧП з Кравчуком – причому на «його території» – в ЦК КПУ (нині будівля Офісу президента України).

«Гуренко каже: «Я пропоную зустрітися з представником ГКЧП, він, до речі приїхав, і зараз у мене». Генерал Варенніков. Тобто вони вже, я не знаю, зустрічались там, обговорювали, я нічого не знав. Я кажу: «Ну, раз приїхав представник ГКЧП, то треба зустрітись».

Я кажу: «Одягнуся і поїду на роботу». І він, Станіслав Іванович: «Я гадаю, що потрібно зустрітись у мене». Я зразу зрозумів, що вже влади Верховної Ради немає, тобто, ми зустрічаємося в кабінеті першого секретаря КПУ – тобто, там, де зустрічаємось, там і влада, звичайно.

Я кажу: «Станіслав Іванович, поки я голова Верховної Ради, то ми будемо зустрічатись в моєму кабінеті, зі мною. А якщо ви хочете, приходьте на зустріч», – пригадував Леонід Кравчук те наполягання на місці зустрічі, яке йому вдалося змінити.

Але те місце мало символічне значення: місце визначало владу – хто «рулить» в Україні: ГКЧП і КПУ чи Верховна Рада?

Вже пізніше стане ясно, що керівництво КПУ направило було на місця шифротелеграму із завданням партійним комітетам всіляко сприяти діям ГКЧП. Лояльність щодо нього виявила більшість обкомів КПУ, облвиконкомів республіки та керівництво Кримської АРСР.

Без надзвичайного стану

Другий моментом, де Кравчук виявив твердість і проявив розум, була зустріч з представниками ГКЧП, на якій наполягав Гуренко і яка таки відбулась в будівлі Верховної Ради, а не ЦК КПУ.

«Я приїхав – дійсно, повна приймальня військових. Київській військовий округ, тоді був Чечеватов командувачем округу, політвідділи, ну, маса людей. А тоді такої охорони у голови Верховної Ради не було, як зараз, як у президента. Там декілька осіб. Я прийшов, привітався, і пішов до себе в кабінет, сказав хай заходять ті, хто має бути. Я ж навіть не знав, хто має прийти», – пригадував Леонід Кравчук.

«Заходять Варенніков, заходить Чечеватов, керівник політвідділу, там ще якийсь генерал. Гуренко заходить…. Всі прийшли, сіли. Я відкрив засідання. Говорю: «Варенніков, прошу Вас до слова. Ми зібралися через ваше прохання». Він так коротко почав, розказав, що сталося в Москві, що вже нова влада, що Горбачов «не правил страной». Короче, отакі слова, круті дуже», – розповідав про перші години після путчу Леонід Кравчук.

І тут генерал Варенніков, представник ГКЧП, несподівано висунув до Кравчука вимогу, пригадував тодішній голова Верховної Ради:

«Я, считаю, товарищ председатель Верховного Совета, что Украине надо ввести черезвычайное положение». Я зрозумів зразу ситуацію. Тому що надзвичайний стан, це означає зупинка фактично виконання Конституції, деякі статті перестають діяти як такі. І вся влада буде обмежена і вона передається, по-суті, такому ж органу, який створений в Москві, тільки в Україні його немає. А так як тоді незалежності України не було ще, то таким чином ми стаємо під московські прапори.

Я йому кажу: «Ну по-перше, – кажу, – у нас немає потреби, тому що, які підстави? Люди, – кажу, – працюють, те, що там в Москві відбувається, це, – кажу, – одна справа, а це, що у нас – зовсім інше. А по друге, – говорю, – голова Верховної Ради не може ввести надзвичайний стан. Треба зібрати Верховну Раду. Тільки вона правомочна ввести надзвичайний стан. Верховна Рада, – кажу, – на відпочинку. Депутатів немає в Києві, таким чином, і по-суті, і з формального боку ми ввести надзвичайний стан в Україні не зможемо, і не будемо цього робити, природньо».

Але тут Варенніков висуває іншу, вимогу, звужуючи попередню, пригадував Кравчук:

«Ну, тоді, – каже він, – хоча б у Львівській області». Я кажу: «А чого ви виділяєте Львівську область?». «Ну там Рух, там Чорновіл», – відповідає він. Я тоді говорю: «Ну, наскільки я маю інформацію, нічого надзвичайного в Львівській області не відбувається. Так як у всій Україні, – кажу, – люди спокійно працюють. Може, багато хто з них і не знає, що в Москві відбувся переворот. Ні, – кажу, – Верховна Рада немає таких повноважень, і потреби в цьому немає, це неможливо».

Не піддавши тискові і не запровадивши надзвичайний стан, Кравчук не прийняв умови ГКЧП, а відмовившись від надзвичайного стану хоча б у Львівській області, він не збурив розколу – бо львів’яни такі б вийшли з протестом і це могло б дати привід Москві придушити Львів і всю Україну. Кравчук переміг і тут.

«Збирати врожай, готуватись до зими»

Поки кілька днів тривав путч у Москві (19–21 серпня), Кравчук вичікував, ігноруючи заклики демократів і Народного руху чітко визначитись і підтримати Бориса Єльцина, який вів битву з ГКЧП.

У виступі на УТ і в публічних заявах Кравчук, тягнучи час, закликав українців в кінці серпня 1991 року під час путчу «збирати врожай і готуватися до зими», розігруючи з себе перед Москво роль такого собі «хохла».

І вже тоді, і пізніше йому часто дорікали – чому він не підтримав російських демократів у важку хвилину?

«Що означає підтримка? Це словесна підтримка, моральна підтримка. А підтримка фактична, яким способом? Єльцин в Москві вже мав свої сили, своє бачення всього цього процесу і він не потребував, я б навіть так сказав, якоїсь конкретної підтримки з боку України. Звичайно, я міг сказати ці слова, що ми підтримаємо, скажімо, Єльцина, а як людина відповідальна, і як людина, яка ніколи не говорить швидко, коли вирішаються важливі питання, я ж не знав, що відбувається в Москві. Ми отримували інформацію зі ЗМІ і треба було послати людей, вивчити, і задати запитання, а в чому правий Єльцин, а в чому правий Горбачов, а в чому правий інший. Тим більше, що Горбачов залишався президентом Радянського Союзу. Значить, підтримуючи Єльцина, я не підтримую Горбачова...

Тобто я прийняв таке рішення: Україна має свою Декларацію про державний суверенітет, яку прийняла, згідно з якою вона має певні повноваження, вона має Конституцію, я тоді сказав: «Ми живемо за своєю Конституцією і ці «двірцеві» перевороти, які відбулися в Москві, вони нас не торкаються. Ми працюємо і живемо за своїми законами. Тоді це було сприйнято таким чином, що, ніби як Кравчук хитається між політичними цими процесами і остаточно не визначився. Хоча якщо уважно прочитати мій виступ на Українському телебаченні, то там було зрозуміло, що ми ведемо незалежну політику, що ми працюємо в своїй незалежній державі, що ми маємо свою незалежну Конституцію і живемо за своїми законами.

Але люди хотіли, щоб я сказав: «Сідайте на білих коней, беріть шашки, і їдемо до Москви захищати Єльцина!». Оце б була б позиція з точки зору Народного руху України, або ж тих, хто стояв на позиціях радикальних змін, радикальної політики, не знаючи справжньої ситуації в країні, якої і я не знав, справді».

«Та скільки ж можна радитись?!»

І от настає 24 серпня. За пару днів перед цим демократи вийшли переможцями в Москві у протистоянні з ГКЧП, Горбачов повернувся з Криму до Москви, але дуже послабленим на тлі рішучості Єльцина.

Народний рух і опозиційна демократична фракція у Верховній Раді «Народна рада» через загрозу, яку для України становив путч, вимагають проголошення незалежності України.

Кравчук за повну незалежність, але прораховує коли найкраще ставити питання на голосування у Верховній Раді і як збудувати консенсус навколо Акту про Державну Незалежність, текст якого вже від руки накидав Левко Лук’яненко.

Річ у тім, що «Народна рада» нараховувала 125 депутатів-демократів, а більшість була за групою «239» («За суверенну радянську Україну»), яка складалась переважно з комуністів і «червоних директорів». Як зробити так, щоб Акт підтримала солідна більшість, включно з консерваторами? Це питання переймало Кравчука і він шукав найкращого часу для голосування за історичний документ.

Ясна річ, що українські комуністи була налякані демократичною хвилею з Москви і, як це не парадоксально, до певної міри хотіли «суверенізації», але чи підтримали б повну Незалежність?

Пообідді 24 серпня 1991 року у Верховній Раді гамірно і напружено. Національно-демократичні сили вимагають голосування за Незалежність, комуністи і більшість тягнуть час, беручи перерви.

Текст Акту Кравчук дав можливість прочитати поміркованому депутату-демократу Володимиру Яворівському, а не автору тексту колишньому дисиденту Левку Лук’яненку, який, за словами Кравчука, комуністичною більшістю сприймався як «затятий націоналіст».

На якомусь етапі навіть сам Кравчук думав вже відкласти голосування ще на пару днів.

«Поки не був переконаний, що будемо мати більшість, переважну більшість, я відтягував, не ставив це питання на голосування».

Але відчуття було, що історія дає шанс Україні саме тут і зараз. Та й депутат від «Народної ради» Дмитро Павличко підходить до Кравчука і каже: «Став на голосування, бо я тебе задушу!».

Комуністи наполягають на ще одній перерві – мовляв, треба порадитись. І тут Кравчук емоційно кидає в бік фракції більшості: «Та скільки ж можна радитись?!»

Щоб переконатись, що Акту буде проголосований, Кравчук о 17:57 ставить спочатку на голосування Постанову про проголошення Незалежності України, яка передбачає проведення референдуму про Незалежність 1 грудня 1991 року. Вона набирає конституційну більшість – 321 голос «за».

Без гарантії, що референдум буде, комуністи не підтримали б Незалежність.

Голосування за Постанову було лакмусовим папірцем, тестом, що комуністи готові голосувати теж і за Акт проголошення Незалежності. І прочитавши текст Акту, Кравчук ставить і його на голосування. Вже перед самим голосуванням – буквально за мить до нього! – він швидко відповідає на закид когось з комуністів – а де, мовляв, згадка про референдум в Акті? Кравчук швидко парує: «Референдум є в Постанові!».

І ось – майже о 18:00 – відбувається голосування за Акт проголошення Незалежності України і на табло висвічується 346 голосів «за». Україна скористалась історичним шансом…

В тому давньому, неопублікованому лондонському інтерв’ю Леонід Кравчук сказав:

«Україна буде розвиватися. Обов’язково! Тому я вірю, що прийде, вже приходить, нове покоління, нові люди. Цим я хочу сказати, що то – інше життя, інша філософія, вони не захочуть ніколи йти під когось, вони будуть стояти за себе, за свою землю, за свою державу, за своє майбутнє, тому що то – їхнє майбутнє, іншого бути не може. Це позиція свідомого, незалежного і в душі, і в серці, і в розумі українця».