Першого грудня 1991 року в Україні був проведений референдум на підтвердження Акту про державну Незалежність, що його ухвалила Верховна Рада 24 серпня того ж року. На референдумі понад 90 відсотків сказали «так» незалежній державі. Чи приголомшив такий результат? А чому взагалі проводили референдум – хіба недостатньо було самого рішення парламенту? І яке історичне значення референдуму? Розповідаємо про це.
Першого грудня 1991 року за рішенням Верховної Ради було проведено референдум про Незалежність. До бюлетеня було внесено лише одне запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?»
Ствердно на це запитання відповіли 28 мільйонів 804 тисячі українців (або 90,32%), взяли участь у голосуванні 31 мільйон 891 тисяча громадян (або 84,18%)
Паралельно були проведені перші всенародні вибори президента – перемогу здобув Леонід Кравчук.
Навіщо був потрібен референдум?
Аби відповісти на це питання, треба повернутися на початок того ж року. 17 березня 1991 року в СРСР провели єдиний референдум – про збереження СРСР як «оновленої федерації рівноправних суверенних республік».
Його бойкотували шість республік: Литва, Латвія, Естонія, а також Грузія, Вірменія та Молдова. У Росії понад чверть населення проголосувала проти СРСР – зокрема національні автономії.
В Україні ж одночасно з радянським референдумом за ініціативою Народного руху було проведено опитування.
Українців запитали: «Чи згодні ви, що Україна має бути у складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України».
Позитивно на нього відповіло більше ніж 80% опитаних – це на 10 відсотків більше, аніж на «горбачовському референдумі»! Також визначалось, що законодавство України має першість перед законодавством СРСР.
Одночасно з «горбачовським референдумом» у трьох областях на заході України – Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській – був проведений так званий «галицький референдум» – ще за існування СРСР мешканці трьох цих областей рішуче сказали «так» Незалежності України.
Відтак, після березня в Україні активно відбувалась суверенізація. Верховна Рада торпедувала новий союзний договір, який просував Михайло Горбачов. Потім влітку ухвалили законодавчу базу для введення посади президента України. Увесь 1991 рік Київ активно перебирав контроль над підприємствами та структурами союзного підпорядкування…
І головне: українці вдало скористались невдалим заколотом ГКЧП у Москві і Верховна Рада ухвалила Акт про державну Незалежність України 24 серпня 1991 року.
«Але цей «горбачовський референдум» все таки постійно висів, на нього посилалися у Москві, посилалися комуністичні сили в Україні. І тому питання референдуму про Незалежність воно увесь час висіло на порядку денному», – пригадує в інтерв’ю Радіо Свобода тодішній депутат від демократичних сил Іван Заяць.
Проводити чи не проводити?
Далеко не всі національні демократи були за проведення референдуму. Хтось не був впевнений в його результаті – чи буде більшість? А якщо буде – то чи буде вона переконливою?
Але хід подій змінив керівник опозиційної на той час демократичної «Народної ради» у парламенті Ігор Юхновський – саме він у виступі перед ухвалення Акту про Державну Незалежність запропонував підтвердити його на всеукраїнському референдумі.
«Я вважав, що наше проголошення Незалежності буде нетривким через те, що ще існувала Верховна Рада Радянського Союзу, яка могла денонсувати рішення Верховної Ради України. Хоч це було б і незаконно, але мало що тоді незаконного робилося?!» – розповідає в інтерв’ю Радіо Свобода Ігор Юхновський, якому нині 96 років.
Як каже Ігор Юхновський, серед демократів не було єдності – проти був, за його словами, наприклад, один із провідних політиків того часу, колишній радянський дисидент В’ячеслав Чорновіл.
«Бо невідомо як, так би мовити, поведе себе народ. І все-таки я написав цей пункт… І Кравчук подав потім паралельно з проголошенням Незалежності і (поставив на голосування окреме рішення) про проведення референдуму. Я так думаю, що Леонід Макарович був все-таки обережний і страхувався – він теж не був впевнений, що народ проголосує. Але перед (комуністичною) партійною більшістю він себе повністю реабілітував», – пояснює в інтерв’ю Ігор Юхновський.
На проведенні референдуму також наполягали і комуністи – Постанова про референдум була ухвалена перед ухваленням Акту про Державну Незалежність.
«Комуністи референдумом виправдовували їхнє голосування за Незалежність. А друга річ – я думаю, що вони десь глибоко в душі були переконані, що через референдум можна було зупинити процес суверенізації України. Вони думали, що позитивний результат не пройде», – пояснює логіку дій тодішньої компартійної більшості в парламенті Іван Заяць, який також зізнається, що тоді був опонентом ідеї референдуму.
А Степан Хмара, ексдисидент і теж депутат першого скликання, каже так: «Були спекуляції насамперед наших недругів – що, мовляв, це вони собі там у Верховній Раді щось надумали, а це не підтримує суспільство – тому треба було референдум проводити».
Приголомшливі 90 відсотків
Після 24 серпня 1991 року одразу почалась агітація про переваги власної держави. Народний рух випустив мільйони летючок, активно запрацювала як державні преса і телебачення, так і дуже поширений тоді опозиційний самвидав.
Провідні кандидати на президентських виборах – Леонід Кравчук та В’ячеслав Чорновіл – не стільки навіть власну виборчу кампанію вели, як агітували в поїздках областями за Незалежність. Цим же займались ще кілька кандидатів від демократичних сил включно з колишнім дисидентом Левком Лук’яненком та Ігорем Юхновським.
Як згадував Леонід Кравчук, коли йому подзвонили з ЦВК 2 грудня привітати з обранням президентом, його реакція була: «А що з референдумом?» Тобто його більше цікавила не власна перемога на виборах, а результат на референдумі!
За оцінками політика, дипломата та письменника Юрія Щербака, десь третина з тих 90 відсотків голосували «за», бо щиро бажали здобути незалежну державу, ще третина – бо «думали, що Україна вже завтра заживе як Швейцарія», а ще третина, за його словами, – бо звикли голосувати так, як каже влада.
Як пригадує тодішній депутат Верховної Ради Володимир Філенко, основним посилом агітації справді була економіка: «Ключовою ідеєю багатьох листівок наших була розповідь про багатство України, про її вклад в економіку СРСР. Що хтось там в Москві нашу ковбасу їсть. Тобто, вміст холодильника був експлуатований – в хорошому сенсі – по повній програмі. І це спрацювало!»
Також активно акцентували на Чорнобилі, правду про аварію на якому в 1986 році приховувала Москва, а також на невдалій радянській військовій інтервенції в Афганістані: чому українці мають воювати за далекі імперські амбіції Кремля?
Якими не були б мотиви, результат у 90,32 відсотка «за» приголомшив багатьох в Україні і за її межами.
Всі – без винятку – регіони
Також важливим було те, що позитивний результат було отримано в усіх 24 областях, Автономній республіці Крим та двох містах зі спеціальним статусом – Києві та Севастополі.
«Те, що референдум 1 грудня 1991 року перекреслить «горбачовський референдум» – сумнівів не було ніяких. Питання було: які будуть цифри? І наскільки вони будуть в різних регіонах різнитися. Оці страхи спонукали нас, так би мовити, дуже серйозно до нього готуватися», – каже в інтерв’ю Радіо Свобода Володимир Філенко.
З точки зору сьогодення, цікавими виглядають результати голосування на Донбасі і в Криму:
- Донецька область – 83,9%
- Луганська – 83,86%
- Кримська автономія – 54,19%
- місто Севастополь – 57,07%
«Ну, це питання соборності... Це говорило про те, що вся Україна тоді шукала свого майбутнього саме у своїй державності. Це нівелювало оту штучну різницю, оті міфи про якісь суттєві, окремішні ознаки того чи іншого регіону, – міркує в інтерв’ю Іван Заяць. – Тому позитивний результат в усіх без винятку територіально-адміністративних одиницях – це дуже важливий був аргумент як тоді, так і зараз він діє».
«Найвищий легітимний рівень»
Історичне значення референдуму 1 грудня полягає у тому, що він став кінцем радянської імперії. Вже за тиждень лідерами України, Росії та Білорусі у Біловезькій Пущі було задекларовано кінець СРСР «як геополітичної реальності та суб’єкта міжнародного права» і проголошено створення Співдружності Незалежних Держав (СНД).
Леонід Кравчук пізніше згадував, що в ключовій розмові з Борисом Єльциним в Біловезькій Пущі, коли російський лідер пропонував Україні стати частиною нового союзного договору, Кравчук послався саме на референдум і його дуже переконливий результат: мовляв, звиняйте, але не можу – отримав мандат від народу на незалежну державу! Єльцин, за словами Кравчука, його зрозумів...
А в середині грудня в Казахстані до угоди про створення СНД приєднались й решта тепер вже колишніх радянських республік.
«Все, після референдуму українського Радянського Союзу не стало!» – коротко резюмує Володимир Філенко.
Також референдум дав старт міжнародному визнанню щойно народженої Української держави. Першою одразу Україну визнала Польща, трохи не встигла за нею, але була першою державою Заходу – Канада. Першою відкрила посольство в Києві Угорщина, піднявши статус свого консульства, яке існувало в Києві з радянських часів. США та провідні держави Заходу визнали незалежність України в кінці грудня...
«США казали, що якщо наберете 70 відсотків підтримки на референдумі, то Сполучені Штати визнають Незалежність. Це не було рішенням якимсь, а були це радше якісь попередні неофіційні умови. Але ми знаємо, що результат перевершив», – каже в інтерв’ю Радіо Свобода Степан Хмара.
«Більш стійкого юридичного утвердження Незалежності країни в світі не існувало… Ні одна опозиційна (до України) сила у світі не могла вже заперечувати. Це була історично абсолютно незворотна дія», – пояснює значення українського референдуму академік Ігор Юхновський.
А Іван Заяць в інтерв’ю зауважує на такому аспекті: «Цей референдум показав, що українська державність виникла не з інтересів купки якихось політиків, а що вона справді постала від бажання мати свою державу, з одвічного прагнення українців до волі».
