80 років тому Україна була повністю окупована і розчленована нацистами. Для більшості українців 1942 рік пройшов під знаком окупації. Але не для всіх. Можна сказати ще про таке явище, як життя в евакуації. Адже невдовзі після початку німецько-радянської війни з території УРСР значна частина промисловості і певна частина населення були евакуйовані у віддалені райони СРСР. Тому життя в евакуації – це теж частина української історії.
Якою була ця евакуація? Більше про це «Історична Свобода» говорила з економіко-географом Іваном Савчуком.
– Часто кажуть, що евакуація – це перша битва, яку виграв Сталін. Радянському керівництву вдалося значну частину промислового потенціалу вивезти з тих територій, які невдовзі захопили німці.
І вже в 1942 році начальник німецького генштабу генерал Франц Гальдер доповідав, що СРСР істотно нарощує виробництво військової техніки та боєприпасів.
Натомість Гітлер заперечив, що такого просто не може бути, і розвідка дає невірні дані. Але, як вже після війни з’ясувалося, в німецькому генштабі були більш-менш точні дані. СРСР справді істотно наростив у 1942 році виробництво завдяки евакуації промисловості.
Евакуація заводського обладнання з України, 1941 рік
– Але щодо радянської України, то наскільки масштабною була евакуація влітку-восени 1941-го? Скільки людей виїхало?
– За останніми підрахунками вчених, приблизно 3,5 мільйони мешканців УРСР евакуювали, що менше десятої частини населення. Це переважно фахівці промисловості, а також партійна верхівка, наукова й культурна еліта України.
Приблизно 3,5 мільйони мешканців УРСР евакуювали, що менше десятої частини населення
Все це відбувалося дуже жорстко. Вже 26 грудня 1941 року була ухвалена постанова Верховної Ради СРСР – за самовільне залишення підприємства давали ув’язнення від трьох до п’яти років.
Чому це зробили? Багато робітників, яких відправляли ешелонами на схід, не бажали їхати, бо брали тільки їх, а сім’ї не брали. Сім’ями виїжджало вище партійне керівництво і представники культурно-творчої еліти.
Ми знаємо, наприклад, зі спогадів Павла Тичини, що в будинок, де мешкали українські письменники, надіслали працівника НКВС, який сказав: у вашому розпорядженні кілька годин на збори, потім приїжджає вантажівка, вас забирають. Кого «вас»? Ніхто не знав, кого будуть брати.
Але пояснили: хто не поїде в евакуацію, того вважатимуть «зрадником батьківщини», до якого будуть вжиті всі відповідні заходи аж до розстрілу. Тичина, коли виїздив, то був впевнений, що більше не повернеться. Але за ним персонально прислали машину.
Натоміcть трагічно склалася доля письменника Аркадія Любченка, який так само мешкав у цьому будинку. На відміну від Тичини, який з дружиною поїхав в евакуацію, забравши навіть тещу з собою, Любченко не поїхав у силу різних обставин. Так само не поїхав і оперний співак Борис Гмиря з Харкова, бо його дружина була хвора, прикута до ліжка.
Багатьох вчених, всіх академіків вивезли. Незначна кількість професорів, які залишилися, вони переховувалися.
Збирали робітників і казали: зараз підганяють ешелон, ви вантажите верстати і їдете разом з ними
В цілому вдалося вивезти значну кількість знакових осіб. Вивезли й абсолютну більшість кваліфікованих інженерів військових підприємств. Робили так: на підприємстві давали сигнал гудка, збирали робітників і казали: зараз підганяють ешелон, ви вантажите верстати і їдете разом з ними.
Куди? Це військова таємниця. Тим часом завод оточувала охорона. Зрозуміло, таким чином люди втрачали зв'язок з рідними, які залишалися. І значна частина робітників намагалася втекти, щоб врятувати і зберегти сім’ї, бо розуміли, що в ті часи без них вони можуть не вижити.
За офіційними даними, було евакуйовано майже 1 500 підприємств. Ми розуміємо, що в масштабах УРСР це незначна частина. Фактично, плани евакуації були здійснені хіба в сфері військової промисловості. Але і тут була проблема.
Було евакуйовано майже 1 500 підприємств
До оточення Києва радянське керівництво вважало, що зможе втримати промислові райони Лівобережжя, де завчасно не провели підготовку до евакуації, а евакуйовували насамперед підприємства з Одеси, з Кривого Рогу, частково з Києва. Тож, коли у вересні 1941-го німці прорвали фронт і наступали на Харків, то почали евакуацію.
Але значну частину обладнання не могли вивезти з об’єктивних обставин. Окремі верстати настільки громіздкі, що їх було надто довго розбирати і вантажити.
Більшу частину шахт було затоплено – не вивозили навіть обладнання звідти.
Так само нафтопромисли на Бориславщині знищили, евакуювавши лише інженерів.
Частину підприємств з України евакуювали до Сибіру, де за час війни СРСР фактично створив третю металургійну базу. А підприємства військово-промислового комплексу здебільшого евакуювали на Урал. Там працювали фахівці Інституту електрозварювання, які створили нову технологію зварки. Це дозволило СРСР саме в 1942 році швидко відновити виробництво танків і бронетехніки.
– Судячи з ваших слів, евакуація здебільшого була примусовою. Але мені здається, що явище було трохи строкатішім. Наприклад, з історії власної родини знаю, що моя бабуся була в евакуації. Хоча вона не фахівець оборонної галузі, а була тоді вчителькою початкових класів. На жаль, багато чого не розпитав її, але чув, що життя в евакуації було непереливки.
Хотілося уточнити. Де розміщувалися здебільшого евакуйовані з України?
– З України переважну більшість евакуйованих спрямовували до Башкирської АРСР. Усі ці потяги мали пункт призначення. Тим, кого евакуювали, окрім вищої верхівки, не повідомляли, куди саме евакуюють.
Тобто їм казали: ви їдете в Башкирію, а куди конкретно – не повідомляли. На кожен ешелон були складені списки. В Башкирії комісія по евакуації приймала і розподіляла цих людей.
Масло давали лише вищому керівництву
Багато евакуйованих опинилися на межі життя і смерті з огляду на те, що продуктів харчування бракувало. Вони не отримували відразу картки. А тоді була карткова система – просто так купити продукти було майже неможливо. Дуже велика смертність була немовлят.
Евакуйованих розселяли, але система комунального господарства не була розрахована на те, що чисельність населення істотно збільшиться. Тому часто евакуйовані намагалася виїхати до родичів, якщо такі були, особливо в сільську місцевість.
Це дозволяло врятуватися від голоду. Бо попервах навіть нормальні продукти харчування, наприклад, просте масло давали лише вищому керівництву.
– До речі, про вище керівництво хотів би уточнити. Евакуювали керівні органи КП(б)У, Верховну Раду і уряд УРСР. Щоправда, голова Верховної Ради УРСР Михайло Бурмистенко загинув під час битви за Київ, але багато кого евакуювали з українського керівництва. Де і як вони розмістилися?
– Їх всіх привезли в Уфу, столицю Башкирської АРСР, Башкортостану теперішнього. І для них були створені більш-менш сприятливі умови.
Провідні члени Академії наук та Спілки письменників УРСР жили у готелі «Башкирія» в Уфі.
Там провели спільну сесію Верховної Ради з Народним комісаріатом УРСР і ЦК КП(б)У, де ухвалили звернення по боротьбі з німецько-фашистськими окупантами. Створили українське радіо в Саратові, куди вивезли частину поетів і письменників. Бо від Уфи сигнал не доходив до окупованої України.
Леонід Корнієць, голова Раднаркому УРСР в 1939-1944 роках, після 1941 року урядовими справами займався нерегулярно
У зв’язку з тим, що більша частина керівних працівників опинилися в діючій армії, уряд УРСР переформатували.
Нетривалий час фактичним главою українського радянського уряду був Микола Бажан, а на початку 1944 року призначили Микиту Хрущова.
Уряд УРСР в евакуації був більше репрезентативним і не виконував як таких нормативних функцій. Його завдання було демонструвати всьому світові, що УРСР існує, і це не лише партійні керівники, а й широковідомі й високоосвічені люди. Тому відбирали людей, які були знані в Україні та за її межами.
Була активна діяльність української секції Всеслов’янського конгресу. В СРСР створили таку організацію, яка об’єднувала емігрантів незалежно від їхніх політичних переконань, бо наголошували, що це народний фронт, а не комуністична спілка. Ба навіть намагалися уникати комуністичних гасел.
Тобто акцент більше робили на українськість, ніж на стандартні радянські фрази 1930-их років. Звернення і плакати українською мовою підкреслювали саме український дух.
Порівнювали німецько-фашистську навалу з війнами часів Хмельниччини, широко цитували Шевченка. До речі, проводили чимало урочистостей з нагоди дня народження Тараса Григоровича. Більше того, єдиний орден на честь героя національної республіки в ті часи – орден Богдана Хмельницького.
Одночасно фільм про Богдана Хмельницького 1940 року широко демонструвався.
Дуже сильно послабили цензуру
Всі народні колективи, які були вивезені, їздили на фронти і виступали українською мовою. На всіх фронтах були окремі видання українською мовою. Радянське керівництво зрозуміло, що «радянська людина» існує лише в абстракції, а натомість є конкретні люди, які воліють спілкуватися рідною мовою. Тоді дуже сильно послабили цензуру.
Були засідання українських філологів і письменників, які ставили питання про пом’якшення правил нового правопису і повернення літери «ґ».
Витягнути з ув’язнення і повернули в літературу Остапа Вишню. Його долучили до числа найвідоміших українських діячів культури. Тоді діячі культури зрозуміли, що поки у них є потреба радянського уряду, можна зробити щось на користь України.
Між тим, умови проживання абсолютної більшості евакуйованих були скрутні. Навіть академіки, якщо почитати спогади, заварювали ложечку чаю на три чашки. Все це суттєво впливало на стан здоров’я.
Значним було поширення нестачі ваги і нервові хвороби. Часто евакуйованих селили у непридатних приміщеннях або давали помешкання без системи опалення – і, будь ласка, зимуйте.
Ставте грубку-«буржуйку», заготовляйте дрова, носіть воду… Для багатьох діячів культури це було найгірше випробування за все життя. Якщо почитати спогади Тичини, то він згадував це як найжахливіші роки свого життя. З одного боку, йому дозволили писати не тільки на партійні теми, але з іншого – умови життя були жахливі. Навіть у роки визвольних змагань не було так важко, як під час евакуації.
– В Алтайському краї є містечко Рубцовськ, куди російські мародери надіслали найбільше посилок, коли пограбували Київщину. В роки війни туди евакуювали (не знаю, повністю чи частково) Харківський тракторний завод. І там навіть є вулиця Харківська з тих часів, де жили переселенці, працівники заводу. Отака навіть не іронія, а сарказм долі.
І ось тут хотів би уточнити: після того, як радянська війська звільнили УРСР, підприємства і люди здебільшого поверталися назад чи залишалися? Як це питання вирішувалося?
– Рішення в Москві ухвалили таке, що вертаються люди, окрім тих, хто сам вирішив залишитися на місці. Таких було небагато. А все обладнання залишили на місці – в Алтайському краї, в Іркутській області, на Уралі. Здебільшого люди повернулися, а нове обладнання їм постачали з Центральної Росії або трофейне.
І досі, наприклад, на водогоні у Харкові стоять трофейні німецькі компресори. Принаймні, до війни я їх особисто бачив і був дуже здивований, що обладнання 1941 року випуску нормально працювало.
Натомість колгоспники намагалися повертатися з худобою. Бо в Україні в 1945-му поголів’я скоротилося вполовину в порівнянні з 1941-им. Трактори, іншу техніку забрали до війська.
Слід згадати, що евакуація відбувалася і з німецького боку. Певна частина української інтелігенції, яка пізніше сформувала Український вільний університет у Мюнхені – Наталія Полонська-Василенко, Юрій Шевельов, Володимир Кубійович – відходили разом з німецькими військами. І це теж частина евакуації, але з протилежного боку, яка майже в Україні не досліджена.
– Давайте на цю тему, якщо все буде добре, поговоримо наступного року – буде привід події 1943 року згадати.
Після війни перебування в евакуації було плюсом, а перебування під окупацією, навпаки – тавро, негативно людину характеризувало. Наскільки й як довго ці два фактори – «був в окупації», «був в евакуації» – впливали на життя людини?
– До кінця радянської влади в анкетах при влаштуванні на роботу обов’язково слід було вказати: ви особисто чи ваші родичі перебували на тимчасово окупованих німецько-фашистськими загарбниками територіях. Якщо перебували, то де, коли і чому. Насамперед це унеможливлювало партійну кар’єру.
Для всіх партійних функціонерів перебування на тимчасово окупованій території допускалося лише в партизанському загоні. Тому після війни, коли почали ставити на облік, то всі члени Компартії, хто був в окупації, будь-що намагалися отримати довідку, що вони були партизанами чи працювали за вказівкою партизан.
Для багатьох діячів культури саме те, що вони виїхали в евакуацію, а не залишилися на окупованій території, означало старт для значної політичної або культурної кар’єри. Скажімо, Павло Тичина після війни став головою Президії Верховної Ради УРСР, тобто номінальним очільником УРСР.
Щодо партійців, то, наприклад, Микола Підгорний до евакуації був лише секретарем райкому в Кам’янську, тогочасному Дніпродзержинську. Після війни він керує переселенням українців із Польщі, бо має великий досвід евакуації. Згодом Підгорний очолив ЦК КПУ, а закінчив свою політичну кар’єру головою Верховної Ради СРСР, тобто формальним главою радянської держави. І таких багато можна назвати біографій.
Щодо тих, хто не виїхав, у радянських органів завжди був сумнів: що саме ви робили в окупації? Всіх, хто не міг довести свою причетність до радянського партизанського руху, гальмували в кар’єрному зростанні.
Наприклад, Борис Гмиря дуже довго не міг отримати звання Народного артиста СРСР саме через те, що йому ставили в докір перебування на окупованій території. Дуже серйозна проблема для будь-якої пересічної людини – якщо вона перебувала в окупації – довести, що в той час не співпрацював із ворогом.
