На тлі російської агресії в Україні «напівлегалізувались» деякі нецензурні слова та фрази, які активно використовуються офіційними представниками, ЗМІ та соцмережами. Проблема публічного вживання ненормативної лексики дуже гостра – в ній є й ті, хто розуміє глибокі емоції народу, який протистоїть російській агресії, але є й мовні «пуристи», які вважають матюки чимось «імпортованим» з російської мови і не властивими для українського стилю спілкування... Радіо Свобода поспілкувалось з людьми, які по-різному дивляться на проблему нецензурної лайки та її вжитку.

Треба зауважити, що нецензурні слова легалізувались в медійному просторі не з лютого 2022 року, коли Росія вторглася до України. Ще раніше – з 2014 року – коли Москва анексувала Крим і розпочала гібридну війну на Донбасі, фанати харківського футбольного клубу «Металіст» запустили наспів «Путін х**ло!», який набув миттєвої популярності. Його співають активно і на акціях, і на стадіонах і на вечірках – причому не лише в Україні.

Але з початком відкритої широкомасштабної агресії Росії нецензурна лексика була ніби легалізована. Зокрема, відома фраза українського захисника острова Зміїний у Чорному морі, який на вимогу здатися, яка пролунала з російського військового корабля – послав той корабель «нах*й».

Фраза ця стала крилатою, вона стала мемом, вона з’явилась в ЗМІ, на білбордах на вулицях українських міст та уздовж автострад. «Укрпошта» випустила марку з відісланим подалі російським кораблем, а українці масово носять футболки з фразою «Рускій воєнний корабль іді нах*й».

На деяких українських телеканалах під час війни можна було також побачити і відісланого подалі «руского солдата». Так само багато з’являється відео з фронтів, де лунає нецензурна лексика і в соцмережі та ЗМІ часто виставляють відео, де лайка «запікана».

«Можна зрозуміти, звичайно, емоції, які викликає війна, кров і вся мерзота, яка пов’язана із війною. Описати цю мерзоту в делікатних висловах – ну, практично не вдасться. Ми всі живемо в реальному світі, ми знаємо всі слова, хоча дуже часто вдаємо, що не знаємо», – каже в інтерв’ю Радіо Свобода культуролог Тарас Возняк.

«Було би дуже смішно якби наш солдат, перед тим, як поцілити в свого ворога, написав би йому куртуазного листа в стилі: «Вибачте, шановний сере, я вважаю, що ви виконуєте щось недоброчесне і з огляду на це, а також виходячи з потреб українського народу, – я у вас буду стріляти…» Насправді наш воїн думає так: «Ах ти ж, зараза, – тут «зараза» можна замінити й іншим словом! – і без жодних сумнівів натискає на курок», – пояснює Возняк.

Співачка Анжеліка Рудницька каже, що сплеск нецензурної лексики саме й притаманний часам війни і це є також певним зняттям стресу.

«Я перший раз потрапила на фронт влітку 2014 року і от тоді я вперше в своєму житті за декілька днів почула більшу кількість матюків, ніж за все своє попереднє життя. Звісно, воно мені дуже різало вухо як людині, яка до цього мало чула матюків», – пригадує в інтерв’ю Рудницька.

«Але я розумію, коли людина перебуває в стресі, коли потрібно миттєво вилити емоцію – то вульгарне, нецензурне слово дає можливість людині викинути з себе агресію… Тому краще хай люди матюкаються, аніж займаються самострілами, самогубствами. Бо людина не народжена для війни, вона не готова бачити кожного дня шалену кількість смертей і таке інше. І, як я зараз розумію, – це захисна реакція організму на такий надпотужний стрес. І якщо матюк закриває цей стрес – то я готова на це заплющити очі», – каже Радіо Свобода співачка.

Певна легалізація – чи напів легалізація – нецензурної лексики в Україні в час війни виклала інтерес навіть міжнародних ЗМІ. Так, британська газета The Guardian підмітила, що відхил від мовник «традиційних цінностей» відбувався в Україні в часи загрози її суверенітету. Натомість в Росії навпаки політичне «почвєннічєство», «рускомірство» закликає до заборон нецензурної лексики. І в цьому відмінність між цензурованою, штучно рафінованою Росією та Україною. В Україні, веде британський часопис, емоції справжні, щирі і глибші.

В Україні в часи війни також верховний головнокомандувач носить фліс кольору хакі, а керманич у Кремлі – костюм з краваткою, в Росії також у ЗМІ навіть заборонено саме слово «війна» – а вживається лише офіційне евфемістичне означення «Спеціальна військова операція». Тобто, на думку газети, Україна більш наближена до реального життя.

Опоненти легалізації

Треба сказати, що не в усьому в Україні існує одностайність щодо певної легалізації в публічному просторі і ЗМІ нецензурної лексики – нехай і на адресу ворога.

Аргумент тут такий: українська мова милозвучна, мелодійна, солов’їна, а солов’ї не матюкаються.

«Мабуть чогось такого подібного в цілому світі немає. Мова солов’їна, а тьохкають чортзна-що», – написала в соцмережах відома українська поетеса і письменниця Ліна Костенко.

Кількома тижнями після початку нинішньої російської агресії в Україні набула розголосу скарга до Комісії з журналістської етики (КЖЕ) від приватного скаржника, який нарікав на плашку на телеекрані одного з каналів зі словами: «Рускій солдат, іді на х*й». Заявник вважав, то у такий спосіб телеканал порушив етичні і моральні норми, прийняті в українському суспільстві.

«Зокрема, використання брудних, похабних лайливих слів та висловів, характерних для представників московії, які називають їх «матьорщіна», неприпустимо», – писав у скарзі Сергій Гордишев.

КЖЕ відповіла, що з огляду на воєнний стан та на те, що українські медів зараз перебувають у напруженому робочому режимі, наживо висвітлюючи російську воєнну агресію в Україні, Комісія вирішила не звертатися до каналу за його думкою щодо скарги – тобто фактично підтримала медійників.

Так само резонансною була дискусія: як у випадку з російським кораблем правильно писати – окремо («на х*й») чи разом («нах*й»). Порадившись, лінгвісти вирішили – разом, бо це радше «позначає напрямок руху».

Також серед аргументів опонентів і такий: матюки – в нині відомій формі – переважно мають російське, а не традиційно українське походження, і тому, мовляв, не варто з Росією воювати російською зброєю.

«Це якесь неподобство – що відбувається нині з лайкою. Почитайте українську класичну літературу. Максимально, куди могли послати – це сказати «Йди у сраку!». Максимальним прокляттям було: «Щоб ти здох!» В українську мову занесли російські матюки, де все так чи інакше крутиться довкола статевих органів», – пояснює один празький культуролог і письменниця, яка попросила не називати її імені через чутливість теми.

«Так, в нас, українців, є своя лайка! Вона інша і вона дуже смачна і соковита, але вона в нас відійшла на другий-третій план. Люди її менше знають і менше використовують, – каже в інтерв’ю співачка Рудницька. – Цікаво, що коли людину посилають на три літери – то вона менше ображається, аніж коли їй сказати, наприклад: «А що ти такий пихатий?!» От саме «пихатий» якась частина людей сприйме як страшенну образу і починають дутися… Нам треба ті українські слова й ідіоми використовувати більш широко. Бо зараз є запит на все українське, включно і на такі лайливі мовні конструкції».

Навіть ті, хто розуміє нинішній спалах вживання нецезурних слів через війну і озлобленість на адресу російського агресора, кажуть, що, можливо, з білбордів варто було б усунути матюки – бо на них дивляться діти.

«Мені не дуже приємно, коли в містах вішають бігборди і сіті-лайти з нецензурщиною. Все ж таки діти формуються і вони це бачать. І я б не хотіла, щоб матюк ставав для дітей повсякденним життям. І тут питання не в українській мові, а просто в загальній культурі. Навіть якби ми англійською послуговувались, я б теж не хотіла, щоб були матюки», – каже Рудницька Радіо Свобода.

«Можна зрозуміти»

Для декого – як от для письменника Леся Подерев’янського, який споконвіку – ще задовго до війни – послуговувався у творчості нецензурною лексикою – нинішні часи не є чимось винятковими.

«Для мене не існує поділу між цензурною і нецензурною лексикою. Для мене – вся лексика цензурна! Я взагалі не бачу тут проблеми! Колись хтось сказав: От дивно якось виходить, що слова «жопа» немає, а жопа ж є… Так само можна сказати, що х*й є, а слова «х*й» нема. Ну, це ж дурниці!» – каже Подерев’янський в інтерв’ю.

Нинішній етап певної легалізації нецензурної лексики переживали раніше й інші мови. Культуролог Тарас Возняк наводить приклад французької мови, яку «онароднив» письменник Гюстав Флобер у 19-му столітті. Чи те, який вплив на англійську мову зробив Джеймс Джойс на початку 20-го століття, наблизивши її до мас…

«Кожна мова розвивається і зафіксувати мову на рівні 19-го сторіччя чи на рівні Пантелеймона Куліша не вдасться. Зміни мови відбувалися і з англійською, і з французькою мовами й іншими, – каже Возняк. – Перебільшувати використання цих слів і перетворювати їх на постійно вживані – звісно, не потрібно. Тим більше, що для кожного випадку, для кожної соціальної верстви характерна та чи інша мова. Одна мова – для дипломатів, інша мова – для священників, ще інша – для вантажників».

«Хоче чи не хоче там якийсь філолог змінити цю мовну реальність – її вже не зміниш! Вона вже стала національною міфологією. Фраза про «рускій корабль» залишиться в історії України безвідносно до того, хто і що про це думає», – додає Тарас Возняк в інтерв’ю.

Щодо «солов’ї не матюкаються», – то тут культуролог Возняк вдається до узагальнення.

«Ну, це просто смішно! Смішно, звичайно! По-перше, солов’ї не крадуть. Солов’ї не займаються корупцією. Солов’ї не хамлять, солов’ї не підрізають на дорозі. Солов’ї у дитинстві ніколи не зривали яблук у сусідньому саду… Все це неправда! Не треба робити замки з зефіру з України. Україна – це жива країна, з усіма плюсами і мінусами. Причому плюсів у нас виявилось навіть більше, аніж ми підозрювали. І те, що ми можемо емоційно висловити якусь думку – це є плюсом», – пояснює він.

Співрозмовники Радіо Свобода наголошують, що війна винесла на поверхню глибокі емоції і вони – після перемоги України – вляжуться, унормалізуються. Але та ж фраза про «рускій корабль» залишиться в історії. А сама запальна дискусія про мову під час війни свідчить радше про нормальність українського суспільства – не дивлячись на важчі воєнні часи.

«Ми вже деякі слова зараз не сприймаємо як матюки і їдемо вдовж дороги, дивимося на бігборги і думаємо: ну, є як є! Це є частина нашого воєнного життя. Але ми сподіваємось, що як тільки закінчиться війна, ми одразу станемо ідеальними, кращими, радісними, щасливими, духовними і не матюкливими, – пояснює, сміючись, Анжеліка Рудницька. – Але це нормально, коли ми дискутуємо про те, як ми говоримо, які ми переживаємо емоції, – це ознака здоровості суспільства, яке веде діалог. Коли суспільство дискутує – це прекрасно, в цьому нічого поганого немає».